Іван Миколайчук. 2. Медіум нації

Іван Миколайчук. 2. Медіум нації

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про кіноактора, кінорежисера й сценариста Івана Миколайчука

Що найміцніше магнітить протилежних людей, з першого погляду?
Спочатку – щира довіра, яка згодом переростає в глибоку Віру.
Навіть за межами України актор Іван Миколайчук перетворився на посланця потужної національної Ідеї, чия особиста Віра скріплювала душі.

Кадр із фільму

Білий птах з чорною ознакою, 1972 р.

Коли картину “Білий птах з чорною ознакою” 1971 р. у Белграді, на кінофестивалі “Fest”, побачив почесний гість, американський астронавт Ніл Армстронґ (Neil Armstrong; 1930-2012), колишній командир місії “Apollo 11”, а на той час – керівник відділу перспективних досліджень та новітніх технологій NASA) – він попросив зорганізувати зустріч з українцем і, переказують, щиро потиснувши руку, запевнив:
- Іване, із тобою я готовий знову летіти на Місяць!

Тим часом удома, в Україні, на полицю поклали і “Білий птах з чорною ознакою”, і “Тіні забутих предків”, фактично заборонивши шедеври до публічного показу.

Після демонстрації в Національному палаці “Україна” на “Білій пташині…” поставили тавро… “націоналістична” та “релігійно налаштована”.

Порятував справжній витвір кіномистецтва тодішній перший секретар ЦК Компартії України Петро Юхимович Шелест (1908-1996), мужність якого Іван Миколайчук завжди згадував добрим словом. У період полювання на “ворогів радянського народу” головний український комуніст дорікнув своїм підлеглим, підлабузникам, ладним пхатися поперед батька в пекло:

- Ну, і що з того, що Миколайчук виріс у селі? Ось і я виріс у селі... І в нас, між іншим, сільський піп також вважався найбільш освіченою людиною. Не знаю, де ви дітьми бігали, а я особисто в дитинстві бігав за батюшкою.

*   *   *

Від середини 1960-х рр. настала зоряна година Івана Миколайчука – українські стрічки за участю актора почали спалахувати одна за одною: “Дві смерті” (1967), “Київські мелодії” (1967), “Помилка Оноре де Бальзака” (1968), “Анничка” (1968), “Камінний хрест” (1968), “Розвідники” (1968), “Визволення, Частина 1. Вогняна дуга” (1968), “Визволення, Частина 2. Прорив” (1969), “Білий птах з чорною ознакою” (1970), “Комісари” (1970), “Іду до тебе” (1971), “Лада з країни Берендеїв” (1971), “Захар Беркут” (1971), “Тривожний місяць вересень”, “Наперекір усьому” (1972), “Пропала грамота” (1972), “Повість про жінку” (1973), “Коли людина посміхнулась” (1973), “Марина” (1974), “Канал” (1975).

Один із близьких товаришів, актор Ярослав Гаврилюк (1951) розповідав про свого старшого друга:

- З-поміж інших Іван вирізнявся щирою, непоказною щедрістю. Він міг сидіти по вуха в боргах, але в ресторані, крамниці чи на базарі не дозволяв друзям дістати гаманець. Пригадую, святкували ми в Гідропарку, в ресторані “Млин”, його день народження. Гостей зібралося чоловік сто. Як годиться, випили, закусили, і тут тріо “Золоті ключі” заспівало народні пісні. Потім до Марічки Миколайчук, Ніни Матвієнко і Валі Ковальської долучилося застілля. Лунало це приголомшливо. Коли я пішов на балкон подихати свіжим повітрям та зиркнув униз, то остовпів: під рестораном, на Венеціанському містку, на алейці, що вела до ресторану, – скрізь стояли люди. Затамувавши подих, вони слухали; дехто витирав сльози.

Повернувшись до зали, я торкнув Іванового плеча:
- Піди подивися, друже. – А він вийшов із “Млина”, і... запросив усіх до столу.

Івана Миколайчука не випадково нагородили орденом “Дружби народів”.

У новій трикімнатній квартирі Миколайчуків на Березняках, по вул. Серафимовича, 5, де сім’я разом прожила 1971–1987 рр., завжди вирувало життя.

Тут зазвичай зустрічалися уславлені митці: подружжя Катерина й Борис Брондукови, Мирослав й Іван Гаврилюки, Світлана та Леонід Осики, Костянтин Степанков, Ніла Крюкова та інші. Усі молоді, веселі, голосисті, тому обов’язково при столі співали. Коли втомлювалися гості, пісень виконувала господиня – сама, чи удвох із чоловіком Іваном. Яку їжу подавали?

Та все, що Марічка готувала. Борщі, мочанку (м’ясо з підливою й мамалигою), хоча найбільше Іван Миколайчук любив квасолю.

Багато в чому він був, так би мовити, old fashion: із року в рік – та сама квартира, та сама дружина, ті самі друзі. Машина? Заміська дача? Не заробив, у тодішній УРСР.

*   *   *

А чим у них частували на десерт?
Улюбленою “стравою” Івана Миколайчука було кіно.
І “через цю любов він став таким талановитим”.

Прикривши очі, господар квартири любив диригувати співом. Давалася взнаки спеціалізація – хормейстер художньої самодіяльності. І присутні, підхоплені піснею, забували про все на світі, про все, що припинало їх до грішної землі.

Чисті голоси, мило доповнюючи одне одного, переплітались, або, маючи власну тему, природно лунали в терцію. Тут, на Лівому безері, на Березняках був їхній мікро-Космос. І були то не пернаті золоті ключі, а живі співи. Хоча, переказували, що над 16-поверховим будинком по вул. Серафимовича, над колишньою Кухмістерською слобідкою, раніше частенько кружляли і квилили білі лебеді.

…Прикро, що ще 2011 р. Комісія з найменувань та пам'ятних знаків виконавчого органу Київської міської ради підтримала ініціативу громадськості – перейменувати вулицю імені… російського учасника Ку-Клукс клану (1902), більшовицького письменника Серафимовича на вул. Івана Миколайчука, котрий тут прожив 17 років.

Проте… Проте… Проте…

Рішення про перейменування Київською міською радою досі (!!!) не затверджене.

Усе повторюється до образливого одномірно: з одного боку, ми рвемо вишиванку на грудях, волаючи:
- Нашому роду нема переводу!

А з іншого, чухаємо потилицю та недорікувато розводимо руками:
- Нема пророка у своїй Вітчизні.

Час українцям поблажливе хуторянство облишити.

*   *   *

У тому карпатському смолоскипі жевріло щось звабливе, таємниче, магічне.

Із Іваном Миколайчуком хотілося познайомитися, аби пізнати щось глибинне.

Ось яку цікаву історію розповів кінорежисер Юрій Іллєнко:

 – Коли у Болгарії режисер Ґеорґі Стоянов (1936) знімав фантастичну стрічку (“Трета след слънцето”; “Третя після Сонця”; 1971; – О.Р.), на роль Баяна він запросив українського актора. Саме в ті дні на місці локації побувала – випадково? – французька кіногрупа з Жан-Полем Бельмондо (Jean-Paul Belmondo; 1933).

Коротко колеги познайомились у гримерці, та француз миттєво впізнав Івана: у Парижі він нещодавно переглянув “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова і саме знаходився під враженням ролі ще юного Миколайчука…

Закінчивши справи (ймовірно, в Болгарії була одна з локацій стрічки “Мерзотник”; “Les mariés de l an deux”; 1971 – О.Р.), того дня Ж.-П.Бельмондо знову завітав на знімальний майданчик і запросив Івана Миколайчука до бару, бо мав вечірнім літаком повернутися до Франції.

Їм запропонували перекладача, але з усмішкою Жан-Поль Бельмондо відмовився:

- Якщо акторам, щоб зрозуміти одне одного, потрібен третій, то акторство, взагалі, на цім світі нічого не варте...

Не зронивши жодного слова, вони спілкувалися весь вечір, тільки удвох.

Коли ж сам Іван Миколайчук спробував стисло переповісти Юрію Іллєнку ключові моменти фантастичної бесіди, виклад розтягнувся на кілька годин...

Без слів таланти порозумілися – бо один був родом із “Тіней забутих предків”, тоді як інший – із “На останньому подиху” (“À bout de souffle”; 1960).

Іван Миколайчук, 1970-ті рр
Іван Миколайчук, 1970-ті рр

Далеко не всі нечисленні кіношедеври у 1960-1970 рр., коли національна культура в Україні закатувалася в ідеологічний асфальт, – щастило врятувати. Зокрема, героїчна народна комедія “Пропала грамота” з’явилась на екранах… наприкінці 1980-х рр.

Кадр із фільму Легенда про княгиню Ольгу

Івана Миколайчука поступово відлучили від творчого процесу.

Впродовж п’яти років, за вказівками партійних функціонерів, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча чимало режисерів потай воліли бачити актора у своїх нових стрічках.

Дехто стверджує, що зарубіжне нас цікавить, бо в ньому ми усвідомлюємо причини його сили. Хіба то самоціль?

кадр із фільму  Легенда про княгиню Ольгу, 1983 р.

Кадр із фільму Легенда про княгиню Ольгу

Ми маємо запам’ятати уроки минувшини. Чому стільки десятиліть ми забували чи замовчували джерела власної сили, тоді як на них нам вказували здивовані чужинці?

Тим часом, зціпивши зуби, він вів своєї. За участі Івана Миколайчука на екрани виходили нові кінофільми: “Тривожний місяць вересень” (1976), “Море” (1978), “Вавілон ХХ” (1979), “Лісова пісня. Мавка” (1980), “Така пізня, така тепла осінь” (1981), “Повернення Баттерфляй” (1982), “Легенда про княгиню Ольгу” (1983), “Миргород та його мешканці” (1983).

*   *   *

на зйомках фільму Вавілон ХХ, робочий момент, 1979 р.
На зйомках фільму Вавілон ХХ, робочий момент, 1979 р.

І досі залишається загадкою, як у 1979 р. Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію – зняти власний фільм? Бувалі в кіно люди вважають: то сталося завдяки заступництву… секретаря з питань ідеології Харківського обкому КПУ Володимира Антоновича Івашка (1932-1994). Саме він у високих кабінетах протиснув дозвіл на зйомки картини “Вавілон ХХ” за романом химерної прози “Лебедина зграя” покійного Василя Земляка (1923-1977).

на зйомках фільму Вавілон ХХ, робочий момент, 1979 р.
Кадр із фільму Вавілон ХХ, 1979 р.

Лейтмотивом у тій іронічній картині про звичайне українське село під назвою… Вавілон – звучить тема: нам годі й пробувати не повернутися до рідної землі, бо лише Батьківщині “дано повертати лебедині зграї з далеких світів”. У тій стрічці Київської кіностудії імені О.П.Довженка з перших кадрів видно, як Іван Миколайчук скучив за знімальним майданчиком! Тому майстер трудився за багатьох – і сценаристом, і режисером, і виконавцем головної ролі (Фабіан), і навіть… укладачем музики.

- Під час зйомок “Вавілону ХХ”, коли Іван в образі філософа Фабіана копав собі могилу, лопата вперлася у щось тверде. То була справжня труна. З’ясували, що на тому місці колись лежало кладовище.Із медіумами нації завжди трапляються містичні історії. Ось яку пригоду пригадала в одному інтерв’ю вдова кінохудожника Марія Євгенівна Миколайчук:

кадр із фільму Вавілон ХХ, 1979 р. 2
Кадр із фільму Вавілон ХХ, 1979 р.

Хтось із кінокритиків назвав “Вавілон ХХ”… “трагіфарсом”, хтось кваліфікував ту стилістику як “народне бароко”. Виясніло одне: такого оригінального фільму на Київській кіностудії не з’являлося дуже давно. Не дарма ж 1980 р. картина здобула приз “За кращу режисуру” на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе.Уявляєте метафору? У той час, коли “згори” (читай: з Москви) всіляко закопували Україну, яскравим символом якої в кінофільмі стало село Вавілон, силоміць вкладали в сиру землю саму Ідею державності, ховали історію та культуру від народу, – знайшовся один відважний кінокопач, котрий зважився… відкопувати Батьківщину.

*   *   *

Чи бачив Іван Васильович Миколайчук світле майбутнє, не скажу.
Вірив? Безперечно.

Але те, що цей кіномитець мав глибоко розвинену художню інтуїцію, як Божий дар, – стверджуватиму. Ось ще одна історія від Марії Євгенівни Миколайчук:

- Ми з Іваном настільки відчували одне одного, що на відстані могли передбачити, як вчинить інший. Сталося це тоді, коли чоловік знімався у Болгарії і, як мені було достеменно відомо, не збирався їхати додому. Тим часом я гостювала у родичів у Чернівцях. Та одного дня мені блимнуло:
- Іван приїде!

Рушила дружина на вокзал та дочекалася прибуття поїзду “Софія-Москва”.

Дивилась вона уважно на пасажирів – і раптом поглядом вихопила чоловіка, схожого на Івана – хіба що трохи нижчого. Гінкий Іван Миколайчук на зріст мав 187 см.

Аж коли подорожній наблизився, виявилося: то і є її Іван!

Радо вони рушили додому, а дорогою Іван Васильович уповів свою пригоду:
- У столиці Болгарії чвалав я повз вокзал і почув, як оголошують… новий швидкісний потяг – “Софія-Москва”. Мене хто як за руку взяв, та й потягнув:
- На кілька днів ти просто маєш з’їздити додому.

Хтось стверджуватиме, що це лише зразок лебединої чутливості, хтось вважатиме прикладом подружнього тяжіння – хай сперечаються між собою. Мені ж більше до вподоби версія українського поета, археолога та політичного діяча Олега Ольжича (1907-1944), сина нашого поетичного генія ХХ століття Олександра Олеся:

- Спільнота нації в українській духовності історично усвідомлюється – не природничо, а духово-містично – в ідеї Роду. З нього родиться вся потуга Української Держави та відродження.

Рід, родина, народ, Батьківщина – ось чотири кити, на яких тримається Україна.

*   *   *

І нікому, ні за яких обставин українець не має дозволяти у своїй присутності оті національні святині паплюжити.

Ось такий випадок свого часу мав місце, коли на Березняки до Миколайчуків завітав великоросійський кінорежисер Віктор Мережко (1937). Господарі щедро, по-українськи накрили стіл та ґречно взялися частувати. Підвелася господиня, Марія Євгенівна, й тільки-но почала тост виголошувати, як гість нахабно замахав руками:

- Ой-ой-ой, вот только не надо этого!
- ???
- Да, я уважаю украинские песни, но этот ваш язык меня раздражает.

Тоді мовчки підвівся Іван Миколайчук:
- Голубе, двері бачиш? Встав – і бігом у них.

Знітився пан Мережко, почервонів, а Борислав Брондуков і собі нахабу товче:
- Второпав, москалику, що тобі господар звелів? Швиденько вибачайся!

- Ладно, ребята, извините. Видать, я чего-то не понял, – белькотів москвич.

Тільки тоді Іван Миколайчук посміхнувся очима та й пробачив зухвальця:
- Якщо втямив, то випий чарку.

*   *   *

Наступна стрічка “Така пізня, така тепла осінь” (1981), де Іван Миколайчук був режисером та у співавторстві з Віталієм Коротичем сценаристом, актором (Григор) і композитором, – не здобула попереднього успіху, як “Вавілон ХХ”. Чому?

Із ідеологічних міркувань, сцени картини митцю доводилося перезнімати, раз у раз.

Подальшу долю художника затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як… “націоналістичний ухил” у культурі. У Партії в асортименті малася швидкодійна отрута: гризти митця бездіяльністю, не давати художнику творити! Скільки спроб не здійснював І.В.Миколайчук, аби продовжити себе в режисурі, – як головою об стінку.

Незламним він залишався до останку, які б дурниці про нього не верзли. Пам’ятаєте, із давніх-давен сліпучий гумор слугував українцям нищівною зброєю, особливо за часів глупої ідеологічної ночі та непролазного доморослого ідіотизму. У 1983 р. Іван Миколайчук створив сценарій “Небилиці про Івана”, а 1984 р., сподіваючись на Божу милість, потихеньку, готувався до роботи за ним на знімальному майданчику.

Зволікаючи із рішенням на найвищому рівні, Партія публічно пила кров, тягнула з кінохудожника жили, а потім у прирученій пресі обурено дорікала:

- Самі бачите, товариші, згас творчий вогник, зійшов нанівець той захвалений митець.

Тільки можу собі уявити, скільки насолоди було в дрібних чиновників від радянської культури, які зграєю капосних шавок цькували та зводили зі світу Івана Миколайчука, того чистого медіума української нації.

*   *   *

Знімати картину “Небилиці про Івана” дозволили лише восени 1986 р.

Та через важку хворобу автор розпочати зйомки уже фізично не зміг.

В одному інтерв’ю Марія Євгенівна Миколайчук уповідала:

- Ще замолоду Івана мучили сильні болі, а до тридцяти років лікарі вже поставили й невтішний діагноз – виразка шлунка. Траплялося, коли після зйомок ми поверталися додому і чоловік сідав на дієту, болі трохи вщухали… Пригадую, під час роботи над “Вавілоном ХХ” він регулярно скаржився на шлунок. Часом сил бракувало навіть приїхати на зйомки… Після тієї картини Іванові зовсім стало зле.

В останній рік життя Іван Васильович тяжко хворів – рак виїдає людину зсередини. Дружина пригадувала:

- Коли він відлежувався вдома, я переставила його улюблений диванчик під вовняним гуцульським коцом із кабінету в кімнату. Там у нас стояв телевізор. Хотілося, щоб він бодай трохи відволікався від болю. Сам перейти Іван уже не міг… Тож одного дня підхопила я схудлого чоловіка на руки, а він не без жалю каже:
- Бачиш, любо, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти тепер мене носиш.

Дійшли ми до дзеркала, Іван подивився на відбиття та й забідкався:
- О-о-о, Іване Васильовичу, кепські твої справи...

Тоді Марії Євгенівні вперше здалося, що чоловік побачив щербату з косою. Одного разу вранці він покликав дружину дзвіночком, який завжди знаходився поряд.

- Що таке? Що трапилося?
- Нам сьогодні двадцять п’ять, – прошепотів він у відповідь.

Бо на той час голос Іван Васильович також майже втратив – і щитовидну залозу рак не пошкодував. Жестом він попросив:

- Нахилися. – Стримуючи сльози, Марія Євгенівна виконала прохання, а він її… поцілував: як іще міг засвідчити, що й досі безтямно любить свою Марічку?

Сльози самі бризнули з жіночих очей... Чверть століття вони прожили спільним життям, а буквально за чотири дні Івана Миколайчука не стало.

Так справдилося пророцтво?

*   *   *

Не любив про той випадок за життя згадувати актор, але одного разу зізнався дружині. Коли він ще був молодим легінем, одна ворожка попередила:
- І проживеш ти, парубче, двадцять п’ять років…

Щоправда, вихрова баба не прояснила: від якої події вести відлік?
Він народження? Від змужніння? Від дня шлюбу?

Тривалий час, палаючи смолоскипом, заднім розумом актор тримав собі рік 1966-й… Напередодні того дня його народження Марічка вперше збрехала. Чоловікові вона повідомила, буцімто, мама Катерина надіслала листа, у якому покликала сина приїхати додому, у с.Чорториї Кіцманського району.

Мама ж для Івана Васильовича упродовж життя була святою!

Ясна річ, вони поїхали, і того тривожного року все якось минулося.

Відтоді у свідомості Івана Миколайчука вкарбувалося інше значення числа 25, і було воно пов’язане зі шлюбним життям і припадало на день срібного весілля.

Справді, у ніч проти річниці у хворого стався жорстокий напад. Останні місяці самотужки актор не мав навіть сил перевернутися на інший бік, а тут навіть скочив та сів на ліжку! Марія Євгенівна пригадувала:

- Ліву руку розбила трясця. Чоловік ніяк не міг зрозуміти, що з ним коїться… Тим часом я заспокоїла, сіла поруч, поклала руку на голову, лагідно попросила поспати. Останніми його словами були:
- Тепер я точно знаю, як знімати кіно...

Вранці великого актора відвезли до лікарні.

Не втрачаючи оптимізму, Іван Васильович сподівався трохи полежати під крапельницею – та мерщій додому, бо не любив він лікарень.

Ближче до ночі хворому погіршало.
Без свідомості І.В.Миколайчук прожив ще три дні.

*   *   *

Куди він рушив подумки?

Коли Іван Миколайчук уже перетворився на знаного митця й мав кошти, він допоміг родині поставити біля старої дерев’яної хатинки у с.Чорториї сучасне просторе житло. Тільки про одне благав родичів хворий кінорежисер: у жодному разі не руйнуйте стару хату! Пам’ятаєте, що для медіума нації це важило?

Рід, родина, народ, Батьківщина – ось чотири кити, на яких тримається Україна.

Одначе, на сімейній раді рідня вирішила по-своєму:
- Халупа ся ніяк не пасує до новесенького будинку!

У новобудові І.В.Миколайчук побував лише одного разу, на новосіллі, – а потім захворів. І в його долі зблиснула прописна істина… Вся історія України – то боротьба двох сил: творчої, що зосереджує та сприяє народженню української державності, щоб сповити її назовні, – і руйнівної, що наживою та владою зваблює українців, штовхає до самопоїдання, аби замкнути кожного в його хаті скраю.

Отже, за рішенням більшості батьківську хату розібрали.

Вдова актора, українська співачка Марія Миколайчук не без суму розповідала:
- Коли Іван дізнався, що хати більше немає, він плакав, як дитина, а потім сказав:
- Усе, тепер моє життя завершилося...

Він ліг хворим і майже не вставав, тож попросив мене:
- Поїдь у село, Марічко. Але швидко вернися – літаком до Чернівців і назад! – аби подивитися моїми очима, як там без хати…

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, табуювання картин зіграли не останню роль у долі буковинського смолоскипа.

Помер Іван Васильович Миколайчук 3 серпня 1987 р. у Києві.

Коли ховали митця на Байковому кладовищі, небо після тижневої спеки розкололося.
І не дощ уперіщив, а впала стіною злива.

Наче в тихому лементі, проводжаючи усміхненого буковинця, котрий занадто рано ліг у землю, раніше впала стіна батьківської хати.

Подібно до широкоформатного некрологу, 1989 р. стрічку “Небилиці про Івана”, проти волі вдови, зняв Борис Івченко.

*   *   *

На дев’ятини після смерті Івана Миколайчука, коли відбувається поминання на честь дев'яти чинів Ангельських, і рідні та близькі клопочуть перед Господом про помилування новопомерлого, із ватагою знайомих до свіжої могили на Байковому кладовищі ступив похмурий Сергій Параджанов, якому теж земного віку залишалося трохи більше чотирьох років.

З його вуст вдова почула коротку, але таку глибоку за суттю фразу:
- Это мой учитель.

Великий український кінорежисер С.Й.Паражданов розумів: для всіх подальших поколінь професіоналів і звичайних кіноглядачів Іван Миколайчук уособлюватиме не стільки ментальність буковинця, скільки яскравий приклад служіння національній Ідеї. Бо запалений на кіноекрані образ Івана Палійчука ступив у глядацький зал, перетворився на смолоскип, розігнав надуманий Московією тимчасовий морок.

Так багатьох крокуючих за ним митців Іван Васильович примусив удатися до природного осмислення того, що, власне, відбувалося із твоєю душею, а значить, і з душею українського народу?

Предки ступають із тіні, коли душі нащадків стають світлішими.

Не схильний до пафосу Сергій Йосипович Паражданов того дня сказав і таке:

Іван Миколайчук став для нього не стільки помічником, скільки посланцем, дарунком Неба. Бо то лише спочатку Миколайчук у нього вчився, а потім він… вчився у Миколайчука.

У випадку І.В.Миколайчука все сталося природно. Український народ привів на світ виразника своїх потаємних думок та найтонших настроїв. Кінопоет і магічний митець Іван Миколайчук збагнув душу сучасного українця, аби, наділяючи власними рисами своїх кіногероїв, відтворити на широкому екрані для широкого загалу величне “Я” цілого й нездоланного народу.

Кого здивує факт, що геніальна українська стрічка “Тіні забутих предків” (1964) Сергія Параджанова отримала другу премію (“Срібний Південний Хрест”) на VІІ Міжнародному кінофестивалі в Аргентині?

*   *   *

Пролітають роки, минають десятиліття – герої стають легендами, легенди – казками.

Хто на що здатен, той те тепер і переказує.

Скільки останнім часом і я особисто перечитав і переслухав балачок про Івана Миколайчука: то був він непоступливим і гордим, то ввижався тендітним і не зносив панібратства, то здавався брутальним та жорстоким…

Правда живе в очах коханої людини? Чи у погляді злостивця? І так, і ні.

Як на мене, кожен із нас наступної днини – інший, не схожий на вчорашнього.

Що тоді казати про митця, здатного оживити перероблену макулатуру під друкарською фарбою, чи то – темряву осяяти магічним ліхтарем?

Чомусь вірю спогадам редакторки Київської кіностудії імені О.П.Довженка Катерини Глібівни Шандибіної (1947), котра висловилася так:

- Сьогодні розповідають, що Іван був веселуном, чудовим хлопцем. Неправда все це. І те, що Миколайчук справляв враження нещасливого, вічно похмурого і заклопотаного художника, – теж брехня. Просто він ніколи і нікого не пускав у власний внутрішній світ. Це був справжній мужик із сильним характером, при цьому – неймовірно сентиментальний, добрий, а ще він обожнював дітей.

*   *   *

При силі герої вміють причарувати, а ось при слабкості – більшості записних лицарів несила тримати себе в руках, і ми чуємо легкодухе рюмсання.

…Буквально за кілька днів до смерті великого майстра Ніна Матвієнко з колегою по тріо “Золоті ключі” Валентиною Ковальською приїхали до Миколайчуків додому – провідати хворого, можливо, чимось посприяти чи допомогти. Як на зле, Марія Євгенівна рушила кудись у справах, тож співачкам довелося чимало калатати у дзвоник.

Спливло доволі часу, поки Іван Миколайчук піднявся таки з ліжка.

Врешті-решт, щось за дверми зашаруділо, а гості дружно взялися прохати:
- Іване, та відчиняй мерщій! Ми прийшли тебе побачити.
- Та нема на що дивитися, дівчата, – ледь чутно відповів митець, і двері… не відкрив.

Тоді просто на сходовій клітці “Золоті ключі” завели журливу пісню!

Наче прощаючись із рідною душею, Ніна Митрофанівна та Валентина Павлівна тужливо плакали під дверима, а за дверима – мовчки душив сльози Іван Миколайчук.

Жахлива хвороба з дня у день поволі висмоктувала життєві сили, красень-чоловік, він – Митець, що не тільки грав у кіно, а й писав вірші, гарно малював – схуд, змарнів, але не дозволив жінкам бачити себе в такому стані.

…На його могилі під кам’яним козацьким хрестом на Байковому кладовищі вкарбовані слова народної пісні, “Ой, у полі…”:

- Ой, устань, козаче, / Устань, молоденький, / Ходить-блудить коло тебе / Твій кінь вороненький! / – Нехай він ходить, / Нехай собі блудить, / Прийде тая годинонька, / Що він мене збудить!

Як забудеш дивовижну душевну щедрість рідної людини?І досі, як на побачення, на тиху розмову з любим чоловіком приходить згорьована вдова...

На її 30-річчя Іван ніяковів, а потім, зібравшись із духом, випалив:
- Даруй, Мицінько, я нічого до свята не встиг купити. Тільки оці брязкальця.

І поклав у підставлені долоні ключі… від трикімнатної квартири, яку їм дав директор Київської кіностудії художніх фільмів Микола Павлович Мащенко.

Більше того, Іван Васильович наполіг, аби власницею в документах записали й особистий рахунок відкрили саме на Марію Євгенівну.

*   *   *

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, а й світового кінематографу – якби жив він не в СРСР.

Дитинство у дрібному гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть.

А ще – майже містичні стосунки із сучасним національним кінематографом: він мав мужність прожити долі своїх перших героїв – Івана Палійчука (“Тіні забутих предків”) і Тараса Шевченка (“Сон”).

Не пересиджуючи лихі часи в хаті скраю, він власним життям проілюстрував драму українського поетичного кіно в цілому, якому в середині 1960-х рр. вдалося на деякий час здійснити різкий поворот від мертвонародженої ідеології до вічно живої народної традиції, але було воно нещадно оббріхане й… живцем поховане.

І досі грайливо усміхаючись, про все це Іван Миколайчук невтомно розповідає, так би мовити, з перших вуст – ролями, картинами, сценаріями. Як і личить медіуму нації, для якого Україна була важливіша за Партію, а нація – вище за класи.

*   *   *

Кажуть, того року, коли І.В.Миколайчук помер, на ставки його рідного села прилетіли лебеді; бо ж одне з тамтешніх озер не замерзає навіть узимку.

Місцеві люди назвали тих лебедів Івановими. І традиція та прижилася…

Кружляючи над Чорториєм, що заблукалі птахи з року в рік визирають?
Чи, бува, з осені попід стріхою батьківської хати не висить сушена кукурудза?
Чи цього року вродить чимало червоних щокастих яблук у дідівському садку?
Чи на пагорбі, посеред саду, не всохли кілька берізок, які Іван Миколайчук посадив ще до 29-річчя дружини Марічки?

Бачите, під тими розгонистими березами й досі стоїть грубий дерев’яний стіл із лавицями. Можемо обережно, скраєчку сісти, бо пам’ятаймо: вечорами тут збиралися не останні в українській культурі митці!

Сергій Параджанов, Роман Балаян, Борислав Брондуков, Іван Гаврилюк, Лесь Сердюк та небагато інших. Інших, не останніх – бо Інших Таких просто в Україні не було!

Отож сиділи вони доброю компанією – і ледь не до світанку співали.
У ті часи обійстя дружньої родини Миколайчуків було чималим.
І до хати відстань лежала неблизька, тому спати іншим вони не заважали.

*   *   *

…Коли в серпні 1987 р. ховали великого кіноактора, його молодша сестра Іванка Миколайчук саме ходила при надії. Вдова тоді попрохала зовицю:
- Якщо народиться синочок, назвеш його Іваном?

Так воно й сталося. Виріс хлопець, а в 2006 р. навіть вступив до Могилянки.

Ось і кажу вам: саме тому медіуми нації не повинні перевестися.

Чекаймо!

Олександр Рудяченко

Перша частина розповіді - Іван Миколайчук. 1. Карпатський смолоскип

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-