Іван Миколайчук. 1. Карпатський смолоскип

Іван Миколайчук. 1. Карпатський смолоскип

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

У с.Чорториї Кіцманського району Чернівецької області 15 червня 1941 р. в сім’ї прохідника-залізничника народився видатний український кіноактор, сценарист, режисер та письменник Іван Васильович Миколайчук, лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Зранку бачили, знову повернулися лебеді?!

Усе життя той митець лишався відданим власній дорозі в житті, і ту дорогу багацько люду називає Кіно, хоча що воно насправді є – розуміють одиниці.

Від молодих літ Іван Миколайчук розумів.

Подейкують, перший кіносценарiй – “Живий хрест у мертвій діброві”, в основі якого лежала достовірна історія про сільських Ромео і Джульєтту, – він написав, коли автору виповнилося 17 років. І навіть в останні, багатотрудні місяці непростого життя, на замовлення ЮНЕСКО, Іван Васильович доопрацьовував… кiнотвір.

Коли його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, – усе було правда. Іван Миколайчук походив на сліпучу кінозірку двох декад, бо два десятиліття – 1960-і та 1970-і роки – українського кінематографу майнули під його сяйвом, а він ніби й не помітив.

Просто не встиг? Чи – не звернув уваги?
Життя вибирає тих, на кого воно може покластися.
Долі бувають власні й чужі. Трапляються долі випрохані й вистраждані.
А він жив по-своєму, не зважаючи на команди “Мотор!” та “Знято!”.

Жив яскраво, грав незабутньо, пішов непомітно, аби з року в рік прихильному кіноглядачеві нагадувати про себе. Упродовж двох Іванових декад він дещо встиг: 34 кіноролі, дев’ять написаних сценаріїв, дві режисерські роботи.

Схоже, що в долі для справжнього таланту не завжди багацько щедрих подарунків.

Та, здається, навіть не на мистецтво весь свій час він був націлений. Його турбували більш величні та грандіозні справи. Ось, наприклад, покласти покоси в Халеп’ї, прибрати біля батьківської хати зайвий бур’ян, навести лад на городі, повернути рідній землі гармонію.

*   *   *

Поетичним зойком колись вирвався в Ліни Костенко вірш “Незнятий кадр незіграної ролі” з присвятою “Іванові Миколайчуку”:

- Його в обличчя знали вже мільйони. / Екран приносить славу світову. / Чекали зйомки, зали, павільйони, – / чекало все! Іван косив траву. / О, як натхненно вміє він не грати! / Як мимоволі творить він красу! / Бур’ян глушив жоржини біля хати, / і в генах щось взялося за косу. / Чорніли вікна долями чужими. / Іван косив аж ген десь по корчі. / Хрести, лелеки, мальви і жоржини / були його єдині глядачі. / І не було на вербах телефону. / Русалки виглядали із річок. / Щоденні старти кіномарафону / несли на грудях фініші стрічок. / Десь блискавки – як бліци репортера, / проекція на хмару грозову. / На плечі стрибне слава, як пантера, – / він не помітив, бо косив траву. / Іваночку! Чекає кіноплівка. / Лишай косу в сусіда на тину. / Іди у кадр, екран – твоя домівка, / два виміри, і третій – в глибину. / Тебе чекають різні дивовижі. / Кореспонденти прагнуть інтерв’ю. / Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!.. / Іван косив у Халеп’ї траву.

За радянських часів Іван Миколайчук, природно, носив тавро “неблагонадійного”: так називали тих, хто в епоху комуністичного плебейства відкрито й непоступливо любив Україну та неприховано ненавидів тих, хто мордував українців.

Чи то Іван Кармелюк, чи то Іван Гонта українського поетичного кіно.

- Я не знаю більш національного народного генія… – сказав про свого товариша і… навчателя кінорежисер Сергій Параджанов (1924-1990). – До нього то був Довженко.

Ясна річ, звання народного артиста Іванові Миколайчуку так і не дали, бо тодішні ідеологи присудили акторові ще вищий титул – “націоналіст”. Цілком точно сформулював ту тезу нащадок старовинного козацького роду та ідеолог українства Микола Іванович Міхновський (1873-1924):

- Народ має право жити тоді, коли він має силу жити.

І життєвим прикладом для сотень тисяч українців за часів радянщини став нескорений Іван Миколайчук.

*   *   *

Іван із матірю Катериною
Іван із матірю Катериною

У багатодітній селянській родині Василя й Катерини Миколайчуків Іванко став четвертою дитиною із 13; вижило їх десятеро. Не всі збагнули відповідальність власним життям перед померлими кровниками, але більшість залишились на малій батьківщині, працюючи хто будівельником, хто метеорологом. Донедавна восьмеро з Іванових братів і сестер мешкали у рідному селі, хоча до Чернівців – якихось сорок кілометрів.

Є проста істина, що здавна править нам за національну ідею, а політики її ніяк не второпають:

- Аби зрушити Україну, слід зрушити село. І це має бути завданням еліти, а не пакування валіз на Європу.

Дякувати Богові, у Чорториї до Іванового 50-річчя місцева влада відбудувала стару батьківську хату Миколайчуків та облаштувала музей-садибу.

Гарні тут місця, первозданні!
Мов сама Її Величність Можливість, мов сам Шанс лежать перед людиною.
До карпатських гір ще далеченько, а довкола стелиться рівна, ніби стіл, земля, однак рельєф самого Чортория такий, буцімто це Карпати… у мініатюрі.
Бери – рости донесхочу!

Непорушною стояла тут колись стара батьківська хата Миколайчуків.
А від неї росли, подібно до струмочків, дитячі мрії.

*   *   *

Відмалку Іванко зростав допитливою дитиною, любив співати, грав на кількох музичних інструментах, але по-справжньому кохався на… скрипці.

Слух мав хлопчина гарний, а ось голос… проколядував у дитинстві. На Різдво під час мутації він співав колядки, а цього робити не варто було.

Близьких та рідних дивувала спостережливість малого. Траплялося, він доладно удавав, як шкандибає сусіда, як сваряться біля парканів баби… Артист!

Влітку разом з іншими братами та сестрами Іван батькові допомагав, наскільки вистачало зросту, наводити лад на залізниці: викладали вздовж колій біленькі камінчики, збирали сміття, полоти бур’яни. Вечорами купа дітей вщухала і, посідавши півколом, слухала вірші Тараса Шевченка, які вголос читала мати Катерина.

До роботи та до “Кобзаря” українців призвичаюють змалку, наче до молитви.

Усе в них було, як у більшості українських дітей, які в повоєнні роки виросли на Західній Україні: у рідному селі стояла тільки початкова школа, і щодня належало чимчикувати за два-три кілометри до семирічки. Хлопець ходив на с.Брусниці, де й досі дивним чином збереглося дерев’яне приміщення довоєнного вогнища освіти.

Тож повну середню освіту Іванові Миколайчуку довелося в 1948-1958 рр. отримувати поетапно – у Чорторийській початковій, Брусницькій семирічній і Вашківецькій середній школах.

Юний Іван Миколаячук
Юний Іван Миколаячук

Даруйте, але й це ще не повна картина. У 1959-1961 рр. юнакові довелося… після роботи сідати за парту Чернівецької вечірньої школи; ось там старшокласник і здобув атестат про середню освіту.

Із дитинства Іван Миколайчук плекав мрію та крокував до неї. Щиро бажаючи, юнак вступив до… Чернівецького музичного училища, яке закінчив у 1957 р.

Як, запитаєте, міг восьмикласник паралельно потрапити в училище?

Дуже просто. За спеціальністю “хормейстер художньої самодіяльності” підліток, виявляється, прослухав… лише шестимісячні курси. Щось подібне можливе?

Повернувшись із відвідин України, великий Петро Чайковський колись зізнався:
- Я бачив такий народ, народ-музикант – це українці.

Було цього для ґрунтовної освіти досить? Не знаю… Проте Iван Миколайчук добре грав на інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі…

Знаю точно, що на музиці він точно кохався. Не дарма ж той кіномитець мріяв втілити на екрані образ Миколи Лисенка, бо ще в 1982 р. разом із поетом Іваном Драчем вони написали сценарій. На жаль, лише у мріях розгорталася задумана картина про геніального українського композитора Максима Березовського.

Того, хто приймає власну Долю, провидіння веде, тоді як того, хто відмовляється, – штовхає в спину. А Миколайчук ніколи й ніщо не робив супроти власної волі; читай – супроти власної совісті. Григорій Сковорода той феномен першим зауважив:
- Дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке – непотрібним.

Саме тому часу Iван Миколайчук ніколи не гаяв, бо змалку збагнув, що років творчій людині завжди бракує. Паралельно до десятирічки та музичного училища в 1957-1961 рр. юнак ще й навчався в театрі-студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, де згодом офіційно працював. У долі роботящого українця Час стирає помилки, бо відшліфовує Істину.

*   *   *

Як правило, кохання людині надсилається одне-єдине (товар-бо ж поштучний), а ось підробок любові на людському віку трапляється безліч. Кохання всього його життя прийшло до Iвана Миколайчука раз і назавжди. У 1958-му.

Слухайте, як Марічка Карп’юк (1941) із с.Витилівка Кіцманського району згодом розповідала подругам про знайомство з Іваном:

- Із ним ми познайомились у Чернівцях, бо разом працювали в Театрі імені Кобилянської. Одразу випливло, що мешкаємо ми в одному районі Чернівців, навіть на одній вулиці: правда, я жила з батьками і трьома сестрами, а Іван уже самостійно знімав кімнату. Коли я вступала до акторської студії при музично-драматичному Театрі, хтось із приймальної комісії мене навіть запитав:
- Ти – сестра Івана Миколайчука?

Відхрестилася я тоді, бо Івана ще не знала, хоча вже багато чула про нього. Мовляв, ми схожі, як дві краплини води. Вперше особисто я побачила його, коли пропрацювала в театрі десь із місяць. Одного дня приїхала на репетицію, а там всі обступили високого стрункого хлопця. Глянула я на нього, і мене – як струмом пронизало, ніби стріли пролетіли між нами...

Великий погляд
Великий погляд

Вистачило одного погляду. Знайомі дівчата побачили: Марічка потонула в Іванових волошкових очах. Все сталось, як у пісні уповідається:
- … та й втопила голівоньку у синєє море.

Пам’ятаєте – в українців море символізує життя? На березі не кожному даровано зазнати і зберегти глибокі почуття, перетворившись на пару красивих лебедів.

Він, 20-річний юнак, також відчув, що, зрештою, зустрів кохану. Це стало зрозумілим, коли закінчилися літні вакації в театрі. Йшла вулицею Марічка, аж раптом хтось наздогнав і ззаду обійняв за плечі. То був Миколайчук! Саме так вони й зрозуміли, що стали не просто колегами. Згодом Іван повідомив рідних, що одружиться.

Дорослі взялися відмовляти парубка:
- Почекай, голубе, ти такий молодий! Ось вивчишся, отримаєш професію, станеш на ноги, здобудеш славу та шану...

І тоді в типовій для Івана категоричній манері він відповів:
- Саме тому я і бажаю одружитися зараз! Коли матиму гроші та роботу, тоді – як мені переконатись, нащо вона за мене йде: хоче грошей, слави чи їй людина потрібна? Повірте, Марія сприймає мене такого, яким я є – у татовій шинелі, в батькових штанях.

*   *   *

Іван на Марія в театрі
Іван на Марія в театрі

Тих двійко, Iвана Миколайчука та Марію Карп’юк, колеги в Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської любили, навіть називали “наші Ромео і Джульєтта”.

Якимось небесно-ніжними видавалося їхнє ставлення одне до одного.

Ніхто не здивувався, що 29 серпня 1962 р. вони побралися. Сталося це тоді, коли… Іван знімався на Буковині у фільмі “Тіні забутих предків”. Він зателефонував і запропонував:

- Давай приїжджай, Маріє, будеш заміж виходити.

І треба ж такому статися, що український народний хор імені Г.Верьовки, куди співачка буквально напередодні влаштувалася, саме збирався на гастролі до Югославії. Кому не хочеться побувати за кордоном? Тож вона тихенько перепитала – чи, може, весілля на місяць-другий відкласти? Та Іван виявився категоричним:

- То вибирай, що тобі важливіше – вийти заміж чи поїхати за кордон?

Весілля
Весілля

Замість вирушити до Белграда вона поїхала… до Чернівців, де за кілька днів молодята розписалися. Гучного весілля не грали: посиділи в батьків нареченої у Витилівці, потім відзначили цю подію в колі Іванової рідні в Чорториї…

Цього разу на теми символів не патякатиму.

То матір, за давньою українською традицією, подає синові на щасливу долю рушника: мовляв, нехай тобі рівна й чиста стежка стелиться, моя дитино…

А що кохана дівчина? Вишиванку? Хустинку? Капшук для тютюну?

Іван та Марія були сучасними закоханими, освіченими, та ще й творчими особистостями. Коли юнак вдало склав іспити до Київського театрального інституту імені І.К.Карпенка-Карого, кохана подарувала йому дві книжки – “Тіні забутих предків” М.М.Коцюбинського та “Художник” Т.Г.Шевченка.

Ніби Марічка точно знала, якими виявляться дві його перші ролі в кіно.

*   *   *

У 1961-1965 рр. тривало фахове навчався студента І.Миколайчука на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва, де він потрапив до творчої майстерні відомого режисера Віктора Івченка (1912-1972). З-посеред знаних учнів у наставника навчалися Раїса Недашківська (1943) та Борислав Брондуков (1938-2004).

По закінченні профільного вузу в 1965 р. Іван Миколайчук став актором Київської кіностудії художніх фільмів імені О.П.Довженка.

Кадр із фільму Двоє

Та в кінематографі він дебютував ще студентом, зігравши в курсовій режисерській роботі – короткометражці “Двоє”, яку зробив молодий режисер Леонід Осика (1940-2001). Усе відбулося за логікою речей і… назвою.

- Перше зітхання кохання – це останнє зітхання мудрості.

Коштів на професійних акторів не було. Тож у кіноісторії двох молодих людей, які не розуміють одне одного, але порозуміння шукають, – знялися… студенти, Він і Вона.

Згодом Антоніна Лефтій (1945) стала дружиною, а Іван Миколайчук – щирим другом одного з найважливіших режисерів в історії українського поетичного кіно. Не завжди людина вибирає долю сама – іноді доля бере її за руку й тягне в певне місце та до конкретної людини.

У гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі молодого Миколайчука важко не помітити таємниці, недомовленості, глибини – тих рис, які ляжуть за два-три роки в основу його феномену, складаючи Особистість великого актора.

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі “Сон” (1964) та Івана Палійчука – у “Тінях забутих предків”.

До помітних досягнень актора слід зарахувати сміливе й сучасне трактування образу Тараса Шевченка – із традиційно фольклоризованого героя у виконанні І.Миколайчука Кобзар перетворився на живу людину зі зрозумілими почуттями, яка не бувальщинами чи казками, а духом пов’язана зі своїм народом.

За радянських часів якою крамолою озивався поетичний світогляд Івана:

Посеред гуцулів-музик
Посеред гуцулів-музик

- Ми – представники глибоко віруючого народу, життя якого збудоване на колективному уявленні людей (родинність), у важкій і величній хліборобській праці. Та праця ідеально вплинула на ментальність українського люду, поєднавши свідомість, розум та інтелект. Ми – народ-талант, народ-музикант, ми співаємо у всіх випадках життя, коли радіємо і плачемо, на будь-яке питання ми здатні відповісти піснею – народною, авторською, сучасною. Хоча нині дехто висміює сумні та тривожні пісні, соромиться чистої сльози, що лікує душу, але ми саме такі є, що мажорні пісні співаємо у світлому мінорі.

*   *   *

Свій родовід Іван Миколайчук бачив, власний народ відчував, тож мав опоетизувати його велич і сум. І нагода трапилася!

кадр із фільму Тіні забутих предків, 1964 р
Кадр із фільму Тіні забутих предків

У картину “Тіні забутих предків” студент потрапив за рекомендацією майстра, Віктора Іларіоновича Івченка. Той порадив режисерові Сергію Параджанову на роль гуцульського Ромео подивитися здібного другокурсника.

Як пригадував пізніше Сергій Йосипович:
- Я не чекав чогось особливого, тому доручив оператору стрічки Юрію Іллєнку провести кінопроби, а сам залишив павільйон. Буквально за кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко:
- Сергію Йосиповичу! Вертайтеся! Це щось неймовірне! Просто нелюдське щось! Щось за межами розуміння й сприйняття!

Перебіг подій з’ясувався трохи пізніше.

Злякавшися, що режисер картини пішов, Іван побілів… Акторові здалося, що він не сподобався… І в ньому щось прорвалося. Режисер Сергій Параджанов усе життя пам’ятав той сліпучий спалах наднової кінозірки українського кіно, яка тільки-но закінчила другий курс кіноакторського факультету Київського театрального інституту:

Суху статистику кінооглядачі точно знають, тому стисло нагадаю: “Тіні забутих предків” здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину, та увійшли до Книги рекордів Гіннесса.- Миколайчук нас зачарував. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Чистота, пристрасність, емоційність вихлюпували з нього так, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затвердили іншого актора… Відчувалося, це унікальний талант! Проби були дивовижні. В одну мить Іван Миколайчук перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Михайла Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі карпатську силу, щиру любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі.

Українську кінопоему за Михайлом Коцюбинським визнано однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові фільму “Тіні забутих предків” значною мірою посприяла участь плеяди талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука. Після яскравого дебюту в кіно актора, у якого закохалась камера, знімали часто. Дивні речі, але саме він запам’ятовувався в більшості картин.

Він відчув смак до того, як у буденних речах можна проявляти Красу.
У ньому визріло бажання – повсякчас робити швидкоплинне Вічним.

У такому віці не замислюються: коли справджуються найзаповітніші мрії, слід очікувати, що ось-ось доля пред’явить рахунок.

*   *   *

Справжній майстер до шедевру наближається легко, грайливо, здебільшого – інтуїтивно. Це точно підмітила акторка Лариса Кадочникова (1937), його партнерка по картині “Тіні забутих предків” – Марічка, котра, за сценарієм, знає секрети навколишньої природи, вміє ворожити, складає співанки, що народжуються “ніби самі по собі”:

- Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука у “Тінях забутих предків”, я б відповіла:

- Ні-ні! Тільки Миколайчук! – Інакше то був би інший фільм, і було б все інше. Іван виявився органічним, переконливим і дуже природним… На мене він справив приголомшливе враження, спочатку – зовнішністю: очі, пластика, манера говорити, тембр голосу. Це був справжній герой, який притягує людей. У ньому відчувалися задатки зірки. Я б назвала його “українським Жераром Філіпом”.

Кінокритики й досі дивуються, як він запам’ятовувався в епізоді навіть тоді, коли йому по суті, і не було чого грати? У добрій жмені картин Іван Миколайчук пласку роль “витягував” власною особистістю, вмінням створити образ із повітря, виписати характер на рівному місці. Доволі швидко він навчився на екрані примушувати глядача вірити саме в те, у чому більше всього сучасність сумнівалася: рід, родина, Батьківщина.

кадр із фільму Тіні забутих предків, 1964 р
Кадр із фільму Тіні забутих предків, 1964 р

Мені здається, я втямив, чому картина “Тіні забутих предків” стала шедевром. Бо стрічка ця здатна змінювати життя, не тільки кіноглядачів, котрі вперше – і з драмою Уїльяма Шекспіра, і з новелою Михайла Коцюбинського – познайомилися за тією кінодрамою, а й життя самих акторів.

Марія Миколайчук розповідала:
- Після “Тіні забутих предків” Іван став мене кликати Марічкою. Зйомки фактично стали нашим медовим місяцем. У сюжеті є сцена, де герой іде на полонину і гукає:
- Ма-річ-ко-о-о-о-о... – Її грала, знаєте, Лариса Кадочникова.

А я стояла тоді десь внизу, і режисер Сергій Параджанов, пригадую, попросив:
- Іване, а ти кричи своїй Марічці!

Актору це так сподобалося, що сцена набула приватної емоційності.

*   *   *

Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатовимірний, у головній ролі чи в епізодичній – цей актор міг внести у кінострічку щось неповторне, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм за його участі відрізняється від усіх тих, де він… не знімався.

За класичним радянським романом Андрія Головка актор зліпив у 1967 р. образ демобілізованого червоноармійця Давида Мотузки в кінофільмі “Бур’ян” режисера Анатолія Буковського (1925-2006). Комсомолятам герой настільки сподобався, що невдовзі Іван Миколайчук став лауреатом Республіканської премії ЦК ЛКСМ України імені Миколи Островського.

Але знаєте, що було невтямки молодим ленінцям?

У ґрунтовній науковій розвідці “Історія України” (1972-1976) відомий історик-державник, академік Української вільної академії наук та Міжнародної академії наук у Парижі Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884-1973) зазначила:

- Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним спільним життям із веселою, радісною природою України і відчували її ласку. Цю людяність української вдачі й відчування на кожному кроці зв’язків із природою яскраво виявлено і через 200 років після Хрещення.

Так що комунізмові-ленінізмові на нашій землі нічого не лишалося, окрім як “смоктати лапу”.

Кар’єра молодого актора розвивалася бурхливо. Уже 1968 р. за роль Миколи у фільмі “Камінний хрест” Леоніда Осики йому дали звання “заслужений артист України”. Сценаристом стрічки, до речі, виступив знаний український поет Іван Драч (1936).

На жаль, про той кіношедевр суверенна Держава згадала і вшанувала його тільки через тридцять років, та й то – гамузом, коли в 1997 р. за стрічки “Камінний хрест”, “Захар Беркут”, “Подарунок на іменини”, “Гетьманські клейноди” режисерові Леоніду Михайловичу Осиці вручили Державну премію України імені Тараса Шевченка.

Смерть перетворює життя на долю.

*   *   *

Івана Миколайчука вирізняли допитливість, прагнення до акторських рішень. Ці риси допомогли кінохудожнику стати самобутнім митцем. У фільмі “Комісари” (1970) він зіграв комісара Громова – людину з загостреною моральною сприйнятливістю й духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Іван Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати й вірити. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

проби до картини Олеся, 1971 р.
Проби до картини Олеся, 1971 р.

Він не задовольнявся тією міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Як невиправний романтик та першовідкривач, який очима шукає небо, а не землю, у співавторстві з Юрієм Іллєнком (1936-2010) він написав сценарій, у якому згодом зіграв одну з центральних ролей – Петра Дзвонаря.

Етапна для всього подальшого українського кіно стрічка “Білий птах з чорною ознакою” (1971) відкрила нову сторінку творчості Миколайчука. Відтоді у своїх фільмах він прагнув стати деміургом: писати сценарій, обіймати режисерське крісло, створювати музику, виконувати роль головного персонажа:

- Спочатку було Кіно, і Кіно те було від Бога і Кіно було Бог, і ніщо, що постало на Землі, не постало без Нього.

кадр із фільму Пропала грамота, 1972 р. 2
Кадр із фільму Пропала грамота, 1972 р. 2

У наступній картині – “Пропала грамота” (1972) Бориса Івченка, створеній за комедійною повістю Миколи Гоголя, – актор не лише створив колоритний образ козака Василя, а й фактично виступив співрежисером.

Він також доклав таланту до музичного оформленням стрічки; картину доповнили пісні у виконанні жіночого вокального тріо “Золоті ключі”: Марічка Миколайчук (дружина), Ніна Матвієнко (1947), Валентина Ковальська (1947). У кінофільмі “Пропала грамота” чи не вперше за радянських часів ожила сива українська бандура – досі в жодній картині не використовувалися безмежні можливості того інструмента.

Знаєте – можливо, із натяжкою – але беруся стверджувати: хоч такого інституту в радянському кінематографі не існувало, але саме Іван Миколайчук відтоді покладав на себе й продюсерські функції.

Наприклад, саме за його ініціативи та його стараннями з яскравих співачок було створене жіноче тріо “Золоті ключі”, що піснями озвучувало картину “Пропала грамота”. Ансамбль народився просто… в однокімнатній квартирі Івана Миколайчука, що тоді була по вулиці Жилянській. Першою піснею стала “Ой попід гай зелененький…”, яку на прохання актора виконала хоровий диригент Марічка Миколайчук із подругами. Вперше вони, нині – знані артистки України, записувалися просто неба, на річці Псел, на Полтавщині.

кадр із фільму Пропала грамота, 1972 р.
Кадр із фільму Пропала грамота, 1972 р.

*   *   *

Іван Миколайчук завжди шукав нові інтонації, оригінальну музику, власну мову, щоб це по-справжньому вражало й хвилювало. Він дрейфував від традиційного кіно, тяжіючи до поетично-філософського осмислення дійсності.

Утім, у 1970-х рр. почалися гоніння на діячів культури. Кати завжди починають із праведників. Нищівним ударом по українському кінематографу стало вилучення з мистецтва – а потім навіть й арешт – Сергія Параджанова.

Торкнулося це й Івана Миколайчука. У 1968 р. під час зйомок “Аннички” хтось звинуватив його в націоналізмі. У відповідь актор спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент підсумував наклеп, у якому доброзичливець назвав Миколайчука “людиною ворожої ідеології”.

Негідник мав рацію. Ідеї, люди, боротьба – ось три головні складові будь-якої національно-визвольної боротьби.

Комусь завжди покладено запалити й високо тримати смолоскип.

- Історія нашого духу і крові – то історія наших духовних лідерів, еліти українського народу. Решта – тільки тло.

Ще більш ускладнилася ситуація після фільму “Білий птах з чорною ознакою”.

Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю (1971), сприйняли ледь як не випад ворожих націоналістів проти соціалістичних завоювань та інтернаціоналізму. Свою позицію акторові доводилося пояснювати в різних інстанціях. Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків. Це при тому, що за кордоном Миколайчук перетворився на суперзірку європейського кіно.

- Лелека – то птиця Божа! Її чіпати не можна! – попереджала картина.

*   *   *

Таланти завжди живуть, як на долоні, на видноті перед чесним народом.

Є в тому чимало гарного, але знаходиться задосить і неприємного.

Скажімо, із Марічкою вони не наважились вінчатись у церкві, бо за Іваном Миколайчуком стежили ще зі студентської лави. Подібний сигнал у партійні органи міг поставити хрест на подальшій акторській кар’єрі.

Це лише здаля видається, що зірки купаються, наче вареники в сметані.

Уявіть собі, перші п’ять років подружнього життя Миколайчуків чоловік та дружина не мали.. обручок. Золоті персні обом Марія купила власним коштом тільки 1967 р., коли побувала в Мексиці на гастролях.

Івану обручка виявилася завеликою, і він часто її губив, але завжди знаходив.

*   *   *

Подібно до смолоскипа, Іван Миколайчук перебував під пильним поглядом, тож ні принципів, ні вподобань не змінював, попри звабливу усмішку кокетливої долі.

Локацією котроїсь із картин став Гурзуф. Маючи вільний від гастролей тиждень, до Криму приїхала й Марія. Великою компанією одного дня вони сиділи в літньому кафе на мальовничому пагорбі – відпочивали, тішилися життям, спілкувались. Як завжди, Іван Миколайчук непоспіхом курив панські “Мальборо”, тримаючи цигарку в правій руці. Аж раптом до столика кіномитців наблизилась невідома дівчина та запропонувала акторові… вийти з нею та побалакати.

У товаристві однодумців
У товаристві однодумців

- А в мене від друзів секретів немає, – відверто відповів Іван.

На це нахаба взяла чоловічу руку, зняла обручку й пожбурила зі словами:
- Жена – не стена, подвинется!

Усі присутні вибухнули від гніву, а незнайомка накивала п’ятами.

- Шукайте, друзі, – попросив Миколайчук. – Хто знайде перстень, я заплачу стільки, скільки він захоче.

Нікому не пощастило, а буквально за кілька днів обручку знайшов місцевий двірник. Реліквію він повернув Іванову Миколайчуку, а ось від платні категорично відмовився.

*   *   *

Йому вірили мільйони, бо він себе не розбазарював, а знав справжню ціну глибоким почуттям. Незадовго до смерті, коли Івану Васильовичу несила було самостійно вставати з ліжка, він зізнався дружині:

- Мицінько, крім тебе – ніколи нікого не любив. І якби не ти, я б і не одружився.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-