Нещодавно я отримала в подарунок книгу. Ні, не просту, а Книгу сили. Майже таку, якими користувалися козаки-характерники у XVI столітті. Тоді книги сили були «чорними» та «білими», і їхні ветхі, але безцінні екземпляри зберігаються хранителями в таємничих місцинах сучасної України ще й досі. Але в руки простим смертним не даються.  

Письменник і журналіст Валентин Терлецький, який є автором «Книги сили», бачив таку на власні очі, що, напевно, й дало йому сили перекласти історію козацтва на мову гостросюжетного пригодницького екшену з містикою. Він своїм смачним словом примусив навіть таку завзяту реалістку, як я, повірити у військову магію, уміння ловити кулі голими руками та в дар жити кілька століть.

Ми зустрілися у Києві напередодні нагородження переможців 7-го щорічного Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» на тему «Життя у місті», де Терлецький отримав спецвідзнаку «За сміливе гонзо». Тож темою розмови стало не лише обговорення неймовірних перипетій козацької доби, а й існування у вітчизняній пресі жанру художній репортаж, і розвитку вітчизняної гонзо-журналістики.

- Валентине, художній репортаж – надзвичайно цікавий жанр, але чи добре він розвинений у нас? Наскільки я знаю, цього року на конкурс «Самовидець» було подано майже сотню робіт, відтак майстрів жанру має бути достатньо?

- Жанр справді цікавий, але, на жаль, – не розвинений в Україні, і цей конкурс – чи не єдиний, який його просуває, розвиває й із року в рік прогресує за якістю. (Цьогорічними переможцями стали Віра Курико за репортаж «Чернігівська справа Лук’яненка», Вікторія Бабій за репортаж «Факультативи з плетіння» та Світлана Моренець «Почути Крим» –  ред.).

Художній репортаж добре розвинений у Європі, він популярний у Німеччині, в Польщі – там справжній бум. У них є навіть цілі видання, де друкуються виключно автори, котрі працюють у цьому жанрі.

Це – цікаве помежів’я, дещо еклектичне, бо не має конкретних форм і рамок. Класичний журналістський репортаж має шаблони, а у художньому – автор вільний. Фактично, це репортаж із події, написаний художнім стилем, в якому дуже котуються жива мова, діалоги, художні відступи.

На участь у конкурсі, чесно кажучи, мене підбила дружина – вона побачила в Інтернеті оголошення. У мене в творчій шухляді лежать кілька речей, написаних у минулі роки – просто ціла книга художніх репортажів про певний період із моєї біографії, який був дуже цікавим, насиченим, байківським.

Недарма моя відзнака називається «За сміливе гонзо» (Гонзо-журналістика – напрямок журналістики, що полягає у суб'єктивному, агресивному стилі оповіді з використанням ненормативної лексики, сарказму, перебільшення. Ведеться від першої особи. Репортер виступає учасником подій і описує власні відчуття та емоції, дає оцінки тому, що відбувається. – ред.).

І от дружина говорить: подавайся з цим на конкурс. Я взяв, причесав, причепурив текст і подався – та й забув, як завжди. А потім прийшла відповідь: «Вітаємо, на жаль, до десятки фіналістів ваш текст не потрапив, але отримав спецвідзнаку «За сміливе гонзо». За результатами вийде збірка художніх репортажів, сподіваюся – у цьому році.

- Я вітаю вас із відзнакою і підступаю ближче до теми – до вашої  «Книги сили». Це ж перша частина з циклу, який ви плануєте? Який період козацької доби вона охоплює?

- Це історичний роман. І при цьому – гостросюжетний пригодницький екшн з містикою, але все написано на реальному фактажі.

Працюючи журналістом на телебаченні й роблячи телепрограму «Козацька звитяга» (чотири сезони вийшло на Суспільному телебаченні – ред.), наша творча група їздила в експедиції на південь України. Ми побували у загублених козацьких селах, куди ніколи до нас не приїжджало телебачення. Багато речей ми показали вперше, але багато – ще залишилося за кадром, і не ввійшло до телепроекту, що й підштовхнуло мене на створення художньої книги.

Тема козацтва цікавила мене з дитинства. Я народився в козацькому краї, виріс і живу в Запоріжжі, тому вирішив піти на експеримент – це моя десята видана книга, але перший історичний роман.

Думав написати одну товстеньку книгу про історію козацтва від давнини до нашого часу. Ця ж історія насправді триває, вона не завершена, я бачив на власні очі: є хранителі, є справжні Книги сили, за ними досі «полюють» сили зла.

Але та «цеглинка», що ви тримаєте в руках, –  це лише перша частина «Воля» моєї «Книги сили». У ній лише XVI століття – рівно сто років нашої історії, тобто – зародки козацтва як явища. І я зрозумів, що буде продовження. Скільки книг ще буде, я не готовий сказати, зараз працюю над третьою частиною.

- Ви працювали з першоджерелами? Де ви їх знаходили?

- Я занурювався в тему, вивчав архіви. Все на реальному фактажі, який я знайшов у свідченнях очевидців і учасників подій. Наскільки це було правдою, ми не можемо сказати, але людина це бачила на власні очі, а вже наша справа –  вірити чи ні.

Я все обробив, дав концепцію та загальний сюжет. Там фігурують історичні особи XVI століття: козацькі лідери – Іван Підкова, Семерій  Наливайко, польський король Стефан Баторій, московський цар Іван Грозний, княгиня Гальшка Острозька, Султан Сулейман і його відома дружина, яку пізніше назвуть Роксоланою.

Книга характерна тим, що в ній немає головного героя чи, навіть, десятьох головних героїв. Головний герой – феномен українського козацтва, бо світ не спродукував аналогічного явища. Це – явище військової демократії, це військова магія запорожців, і, власне, артефакт – збірний образ Книги сили, за якою ганяються «сили зла».

Насправді тоді було багато «книг сили», це як для сучасної людини Інтернет (сміється). А у козаків це були книги сили, вони були білі й чорні.

- Ви говорили, що навіть бачили справжню «книгу сили». Тримали її в руках?

- Так, бачив. Під час наших експедицій, у селі на Дніпропетровщині ми зустрічалися з хранителем. Але до рук він книгу не дає. Коли ми приїхали знімати, про нас наводили довідки – хто ми, навіщо приїхали, і тільки після цього здалеку показали книгу. Хранитель постійно її переховує, за останні кілька років п’ять разів «бомбили» його хату, нічого не взяли – шукають книгу, а він ховає. Розповів, що все життя її від КДБ ховав за радянських часів, бо вони дуже цікавилися нею і хотіли забрати.

Хранитель нам розповів, що сам 2/3 книги прочитати не може, бо вона написана давньою мовою. Але говорить, що там описані ритуали, замовляння, закляття, що стосуються військової магії, є рецепти страв, польова медицина –  як зупиняти кров, як лікувати хвороби, травницькі рецептури та просто щоденникові записи того хранителя, який її вів.

Військова магія – одна з найцікавіших тем моєї книги: коли про це заходить мова, то починається довга розмова.

Я описав близько десяти ритуалів військової магії козаків, які знайшов, в основному, у сторонніх джерелах: польських, французьких, німецьких, турецьких. Тобто, були реальні свідки застосування козаками військової магії.

В Європі такі люди теж були, їх називали чорнокнижниками. У XVI столітті був бум чорнокнижництва. Серед моїх героїв є Джон Ді й Едвард Келлі – це відомі англійські математики, астрономи й астрологи, які у вільний час були алхіміками та цікавилися магією. Вони теж затягнуті в пошуки козацької таємниці, і п’ять років за нею ганялися, бо були спеціально найняті.

 Папа Римський Климент VIII також все своє життя ганявся за козацькою таємницею. Тут описано кілька спецоперацій, які він розробляв, щоб розгадати загадку непереможності козаків.

У той час це було актуально, люди в це вірили. Зараз нам це здається казкою чи фантазією, а в XVI столітті це були реальні, звичайні речі. Якби вони зараз подивилися на наші гаджети, для них би це було фантастикою, а для нас – ті речі здаються фантастикою.

- То хто ж були ті козаки-характерники? Говорять, вони кулі голими руками зупиняли.

- Сучасною мовою, це люди, наділені надзвичайними здібностями, грубо кажучи – екстрасенси, хоча я дуже не люблю це слово. Люди з певними знаннями, які вміли лікувати руками, розбиралися у травництві, знали ритуали військової магії та уміли замовляти зброю.

Є описаний ритуал, коли був замовлений цілий підрозділ козацьких мушкетерів – 600 людей не брала куля. Або коли козаки відбили у турків фортецю Азов і там п’ять років сиділи – це знамените Азовське сидіння (Героїчна оборона донськими і запорозькими козаками Азова від османських військ у 1637-1642 роках – ред.). Турки хотіли відбити фортецю назад, але 5-тисячний турецький корпус відмовився іти в атаку, уявляєте? Свідків – 5 тисяч! Вони сказали, що проти цих шайтанів воювати не будуть, бо на їхніх очах козаки виходили на вал і полами жупанів ловили ядра. У них із гармат стріляють, а вони ловлять і, сміючись, кидають їх назад! Турки відмовилися іти, і їхнього командувача стратили, через непокору війська.

- Що це було?

- Військова магія. Гіпноз. Знаменита козацька мана. Манувати – наводити ману. Є ще гарний приклад, коли в 1637 році з повного оточення поляками зникло 20-тисячне козацьке військо гетьмана Дмитра Гуні. 20-тисячне військо вийшло – і жодна собака не гавкнула! Вони просто зникли і з’явилися за 10 кілометрів. Знялися маршем і пройшли, а вартові їх не помітили, бо була наведена мана.

Це дуже цікава тема, яка довго замовчувалася. А ловля куль голими руками – це взагалі був «дитячий лепет» для козаків! Це звичайна військова хитрість.

Серед характерників були люди з дуже добре розвиненим окоміром. Політ кулі від мушкета в той час складав до 500 кроків, а убивча сила цієї кулі була 300 кроків. І от козаки, маючи дуже гарний окомір, ставали десь за 400 кроків – і ловили голими руками кулі. Куля ще летіла, але вже не мала вбивчої сили, – і вони її хапали голими руками.

Це справляло страшенне психологічне враження на ворога. Через такі хитрі військові прийоми народжувалися чутки про їхні надзвичайні здібності – й вороги просто відмовлялися йти в атаку.

І всьому цьому є багато свідчень очевидців, мемуари, літописи, мандрівні щоденники, діаріуші, записні книжки, грамоти, укази, універсали, козацькі реєстри, тобто офіційна документація того часу.

Дещо вже оцифроване, є кілька потужних історичних польських сайтів, де все викладено мовою оригіналу. Тому мені довелося багато читати старопольською, але нічого, справився.

Чимало перекладено українською, але багато ще недоступно, оскільки наші історики не мали можливості працювати в певних архівах. Тривалий час були закриті стамбульські архіви. Закриті навіть для істориків архіви Ватикану. Недоступні, на жаль, французькі приватні архіви: принца Конде (полководець Франції, генералісимус – ред.), кардинала Мазаріні (церковний і політичний діяч і перший міністр Франції – ред.), а там є багато цікавого про козаків. В архівах Москви є безліч цікавого, але воно було недоступне нам і раніше, а зараз тим більше.

- Ви говорите, що московські архіви наразі закриті для нас, і що це триває ще з радянських часів. До того ж, згадуєте, що КДБ раніше дуже цікавилося козацькою темою, навіть ганялося за «книгами сили». Чому так відбувалося?

- За радянських часів пам’ять про козацтво сплановано нищилася, а образ козацтва умисно спотворювався. Адже це – феномен лицарського чернечого ордену, який був тут в Україні фактично філіалом Мальтійського лицарського ордену. Це була незручна тема для імперії, в якій із часом опинилася Україна.

Але – не можна було вбити генетичну пам’ять народу. Козаків навіть на іконах малювали, і не лише на церковних, а й на народних іконах – козак Мамай, який із розпорошеним поглядом сидить у позі лотоса і грає на бандурі. Це сакральні речі: звичайно, вони були незручними і всіляко знищувалися.

Почалося це за російської імперії, а за радянських часів продовжилося – документи й архіви просто забиралися до Москви, і вони ставали для нас недоступними. Те, що лишалося в Україні – малі крихти. Все забиралося, навіть козацькі артефакти. У нас же в Україні зараз немає жодної булави Богдана Хмельницького, жодної!

Вони всі – або в Москві, або в Стокгольмі. Все вилучалося й або знищувалося, або дуже надійно ховалося, бо незручна тема.

Але в народній пам’яті все збереглося – феномен козацтва, як Фенікс із попелу, постав 100 років тому, коли була українська революція. Знову з’явилися чуби, козацький одяг, прокинулася чоловіча генетична пам’ять. 130 років спала, а потім раз –  і прокинулася.

Тому я й хочу цю історію довести до нашого часу, бо цей феномен, дух лицарський, дух козацький, нікуди не зник, просто зараз замість кольчуги – бронежилети, а замість списа й мушкета – автомат Калашникова.

- Ви зараз сказали про чуби, про зовнішність. Ми звикли, що козаків завжди малюють таких гарних чорновусих, та й у пісенній народній творчості вони також здебільшого гарні та чорнобриві. Тож виникає питання їхньої етнічної приналежності, адже слов’яни, ніби, русявими б мали бути…

- Національний склад був дуже строкатий, особливо на перших початках. Але перші козаки були руські люди, русини, тобто сучасні українці. Це вихідці з тодішніх воєводств Брацлавського, Київського, Руського. Руським називалося воєводство у великому князівстві Литовському з центром у Львові. А те, що потім вкрали у нас і стали називати Росією, тоді називалося Московське князівство, і той народ називався московити, москвини. І вони теж були серед козаків.

Також був високий домішок литвинів, тобто сучасних білорусів. Було дуже багато євреїв, але вони мусили перейти в православну віру, це була єдина умова, і тоді вони приймалися в козацтво.

Були там також татари, турки, і певний відсоток із різних європейських країн.

Наприклад, відомий гетьман Тарас Трясило, він же ж насправді – кримський татарин Усан. Просто при хрещенні йому дали ім’я Тарас, а козаки назвали його Трясилом, бо він дуже вирізнявся фізичною силою і був епізод, коли він із помосту струсив 30 ворогів.

Максим Кривоніс насправді – шотландець Камерон. Тоді була мода у європейських родин присилати молодших синів на Січ, бо це було єдине місце в Європі, де справді вчили лицарському ремеслу.

Лицарі з усієї Європи їхали на Січ, аби навчитися військовому мистецтву. Воно було багатогранне: і морське, й польове, і медичне, і джигітування, й унікальний мушкетерський стрій –  батава.

Дійсно народився феномен, спотворений пізніше. Що знає сучасна людина про козаків? Одразу спадає на думку образ п’яниці в шароварах, який тільки п’є і десь лежить. Це свідомо, це пропаганда так попрацювала. 

- Як був облаштований побут козаків?

- У моїй першій книзі описано 16 століття, тобто зародки козацтва. Що таке козак? Це – вільна озброєна людина. Ці люди гуртувалися і йшли за здобиччю, полювали на звірину. Тоді була інша екосистема, багатющі землі, які приваблювали, манили людей. Водилися дикі коні, зубри, були багаті степи, великий луг – теперішня Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області. Рибу можна було ловити руками, осетри і чорна ікра стояли казанами на столах. Вони торгували цим.

Але в будь-який час козак міг сам стати здобиччю кочівників, які полювали на дужих, сильних чоловіків, що високо цінувалися на галерах як раби. Тому чоловіки мусили бути озброєними і перебувати в стані війні 24 години на добу.

Звісно, вони збивалися у ватаги, сотні, потім їх ставали тисячі – й вони мусили виробляти певні правила для своєї військової корпорації. Вони жили за звичаєвим правом. Не за римським правом, яким ми зараз користуємося, а правом по звичаях. З цього народилося дуже цікаве явище – військова демократія.

Козак – це людина війни, а козацтво – це лицарсько-чернечий орден, члени якого давали целібат і не одружувалися. Якщо козак хотів одружитися, то він вже не мав права жити на Січі, а виїжджав, створював свій зимівник, народжував дітей. Але в походах він воювати мусив.

Історія активного козацтва вкладається в 300 років. За цей період було розвинуто унікальну економічну систему. Фактично, фермерське господарство народилося не в Голландії, а в козацькому середовищі – і це дуже коробило Російську імперію.

Коли вони сюди прийшли й фактично захопили, тут не було кріпаків. Ніхто не знав – що це таке, тут жили вільні люди, була вільна наймана праця, або не наймана. Хочеш воюй, хочеш вкладай. Було фермерське господарство, небачене в Росії. Звичайно, це їх муляло, вони не могли змиритися, що шматок їхньої імперії живе за зовсім прогресивними на той час економічними, соціальними і побутовими правилами.

Навіть релігія відрізнялася, бо козакам дозволялося зі зброєю заходити в церкву як лицарям. Це ж небачене явище – озброєна людина мала право заходити до церкви!

Та й священиком стати було за велику честь – черга стояла, щоб потрапити священиком на Січ.

- По-моєму, козацькі священики змінювалися кожного року, як і старшини?

- Так. Це унікальна військова демократія. Своїх провідників – старшину, гетьмана, кошового отамана, вони обирали лише на рік. І дуже рідкісні люди залишалися живими до кінця строку свого.

Фактично, керівники, яких обирало товариство, – це були смертники. Вони відмовлялися, але відмовити не можна було.

Товариство довіряло тобі булаву, ти отримував необмежену владу, але за будь-яке зловживання ти відповідав головою. Тебе страчували, причому – привселюдно на Раді. Одиницям пощастило втримати владу на другий термін.

Таким чином, була прозорість влади, самоочищення товариства, тому й не було ніяких зловживань. Це наша українська військова демократія.

- В цій книзі описано часовий проміжок у 100 років –  16 століття. Наступна частина книги – вже вами також написана, й має назву «Віра». Вона, відповідно, про 17 століття? 

- Там про першу половину 17-го століття – зірковий злет козацтва. Це мій улюблений період – цілковите панування козаків на Чорному морі, блискуче воїнське морське мистецтво, підводні козацькі човни, знамениті перемоги, перехід козаків на всю Україну, панування їх.

Коли вже Київ став козацьким містом і сюди приїхав гетьман Петро Сагайдачний і став жити на Подолі з козаками.

Це боротьба за віру, за церкви, за храми, коли козацтво почало отримувати ідеологічне підґрунтя.

Козаки почали набувати всеукраїнської влади, почався козацький присуд по всій Україні, вільний вибір своїх ватажків.

Народ не завжди це підтримував, але дуже хотілося, було почесно. Якщо ти ставав козаком, ти отримував вільну, не платив податки, але ти мусив сам здобути собі коня і зброю.

- А де мав узяти? Як саме здобути?

- Купити або заволодіти в бою. Тоді тебе приймали в козацький стан, і ти позбавлявся обов’язку сплати податків, бо сплатив податок кров’ю. Тобто, це були професійні воїни.

Але, водночас, козаки були великими меценатами і загальновідоме їхнє трепетне ставлення до талановитих людей мистецтва і культури. Їх так само, як і характерників, відбирали змалечку з усієї України і за кошт війська запорозького відправляли на навчання до найкращих університетів Європи.

Композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського за свій кошт вчило військо Запорозьке.

І багатьох художників. І воїнів – наприклад, знаменитого діяча доби Хмельниччини Станіслава Морозовицького, якого козаки називали Морозенко. Він закінчив три університети – Падуанський, Амстердамський і Лейденський.

Я зараз читаю Павла Алеппського, який залишив шикарні спогади про добу Хмельниччини. Він проїжджав двічі через Україну, і його дуже вражало, що в кожному селі перше, що кидалося в очі, – це великий сиротинець.

Дітей-сиріт козаки утримували своїм коштом, їм було забезпечено повний пансіон: освіта, кілька мов, читання, писання, обов’язково співи, бо музика була святою, кожен козак мав грати на кількох інструментах. Телевізорів не було, треба було якось розважатися (сміється).

І гетьман, коли проїжджав через будь-яке місто чи село, спершу заїжджав до сиротинця з подарунками, бо це – діти загиблих козаків, це майбутнє України, її майбутні воїни і захисники. Сироти жили, як сир у маслі, їх гарно підтримували, так само, як і вдів.

Також козацьке товариство утримувало шпиталі, монастирі й школи при них. Були створені братства: Київське, Львівське, Луцьке, і, фактично, Київське братство стало згодом Києво-Могилянським колегіумом, а потім – академією, першим в Україні вищим навчальним закладом.

Вкладалися велетенські кошти в релігію, тобто в церкви і храми, тому так довго був спротив приєднання до Московського патріархату Київської митрополії. Козаки хотіли тут бути незалежними, але відбулося просто насильницьке приєднання. Нарешті зараз правда восторжествувала і нам повернувся Томос, тобто те, що у нас було 300 років тому насильно забрано Москвою.

Ми живемо в дуже цікаву епоху, відбуваються історичні речі, а ми їм свідки.

- Чи можливо назвати точку, від якої почався відлік до занепаду козацтва?

- На жаль, Військо Запорозьке низове, або Гетьманщина, не могла протистояти такій страшенній машині, як Російська імперія. Козаки були задавлені кількісно, знищені й поступово вигнані з України, оскільки не вписувалися в парадигму імперії, де мали бути раби і пани, а тут козаки – вільні озброєні люди. Стерти фізично їх не вийшло, тому імперія вдалася до методів спотворення, карикатури, підміни понять.

В радянський час це робилося свідомо: над козацтвом познущалися – методами пропаганди створювався смішний і недолугий образ козака. І ми пожинаємо ці плоди й досі.

Ми захоплюємося вікінгами, самураями, ковбоями, мушкетерами. У кожної нації є свої героїчні епоси, але – вони всі «відпочивають» у порівнянні з тим, що маємо ми! Аналогів феномену козацтва немає у світі, а ми про нього майже нічого не знаємо.

Таких книг має бути більше, і не лише моя. Я був би дуже задоволений, якби «Книга сили» була колись екранізована, бажано з серіальною франшизою, сподіваюся – все попереду, ми маємо право це знати, бо то дуже цікаво.

У мене була невелика проблема з жіночими персонажами, бо мова ж іде про лицарське чернече товариство, де жінок не було в принципі. Але, тим не менше, я знайшов цікаві образи: дружина Сулеймана, наша землячка, Хюррем-султан, яку ми знаємо на ім’я Роксолана, та жінка з трагічною долею –  меценатка Гальшка Острозька, в яку був закоханий Дмитро Вишневецький. Вона йому відмовила, він пішов на Низ, за пороги, але Гальшка на все життя залишилася його коханням. Попри драматичну долю, ця жінка стала засновницею Острозької академії, і її історія заслуговує на окремий фільм чи серіал.

Чомусь скрізь у Європі про своїх героїв люблять знімати, он – турки зняли такий красивий історичний серіал «Величне століття». Історія українського козацтва також заслуговує на це!

Любов Базів. Київ

Фото Тарасова Володимира