Як подружити першачка із книгою?
Реформа реформою, а навчити дитину читати залишається одним із основних завдань початкової школи. Деякі школярики долають це завдання з легкістю, у інших цей процес проходить непросто. Цікаво, що навіть люблячи книги та читання, діти при цьому можуть не любити "Буквар": як правило, тому, що це читання – не задля розваги, а “бо треба”. Як удається заохотити дітей до читання – діляться досвідом мами першокласників у проекті Укрінформу “Батьківський щоденник”.
КНИЖКА VS ҐАДЖЕТ
Полюбити читання у наш час – не таке вже й легке завдання, вважає Марина Ключківська, головний випусковий редакції маркетингу, прес-заходів та арт-проектів з центральної редакції – і мама першокласниці Віки з ОНЗ «Щасливський навчально-виховний комплекс» у Щасливому, що біля Києва.
- Планшети, комп’ютери, аудіокниги, електронні додатки й інтерактивні штуки часто не стимулюють бажання читати самостійно, а навпаки – дозволяють хитро його уникнути, – пише Марина у "батьківському щоденнику".
Оскільки Нова українська школа не передбачає вступних іспитів, діти прийшли у перший клас з різним рівнем знань. Хтось уже міг би змагатись у читанні на швидкість, а хтось не мав уявлення, як із двох літер може вийти склад. Моя Вікторія у цьому ланцюжку десь посередині: що вона читає дуже добре — не скажеш, бо виходить трохи повільно, але сам процес читання не викликає у неї особливого захвату.
Можливо, далося взнаки те, що коли Віка була ще зовсім маленькою, я їй багато читала. Її бібліотека досить велика, близько двох сотень книг, але більшість із них вона вже чула у моєму "виконанні". А оскільки в неї гарно розвинена пам’ять, вона дуже добре пам’ятає, про що йдеться у тій чи іншій книзі, про що та чи інша казка. Звичайно, я намагаюсь поповнювати бібліотеку, але на тлі сучасних ґаджетів книга нині трохи програє, хоча вона і дуже змінилася в наш час. Зараз є безліч цікавих її варіацій: якщо просканувати QR-код і завантажити телефонний додаток, герої оживають і ніби “вистрибують” зі сторінок. Можна погладити тигра, відчувши на дотик, яка в нього шерсть. До деяких книжок додається одяг, у який можна вбрати головних героїв. Інші дають можливість скласти якусь сценку із пазлів, програють музику або навіть світяться. Такі книги хочеться тримати в руках, розглядати, вмикати, доторкатись... але от читати – не дуже. Сама їхня інноваційність певною мірою відсуває ключове завдання книги – заохотити до читання – на другий план.
У школі, звісно, ситуація інакша. Та хоч підручники поступаються тим книгам, які діти мають вдома, вони все одно кращі, ніж були колись у нас! Вони більше відповідають потребам сучасних дітей. Діти їх читають на уроках, а вечорами продовжують вдома з батьками. У когось цей процес викликає задоволення, а для когось як не слово – то мокра пляма на сторінці від сліз. Та мені здається, так було і в мої часи. Дитині складно зрозуміти, навіщо їй сидіти на одному місці й читати книжку, якщо про все, що там написано, можна дізнатись іншим, більш привабливим способом.
Наприклад, до шкільного підручника з англійської мови додається диск. Віка сама вмикає комп’ютер і вивчає нові слова, назви предметів, співає пісні. Такий спосіб навчання їй припав до душі значно більше. Ще до того, як почали відвідувати додаткові заняття з англійської, ми вчили мову самостійно, по книзі. Так вона теж запам’ятала деякі слова; але в “інтерактивній” подачі матеріал вона сприймає значно краще, а сам процес навчання нагадує гру.
Ще їй подобається слухати аудіоказки. Вона може стрибати, бігати по кімнаті, гратися зі своїм домашнім улюбленцем – і в той же час дізнаватися щось нове.
Оскільки у Вікторії читання не викликає особливого захоплення, на канікулах ми не часто до нього поверталися. Хоч повністю і не ігнорували, адже під ялинкою знайшли кілька нових книжок. Більше робили акцент на творчості: майстрували картини з паєток і піску, розмальовували й малювали, ставили різні експерименти... Зараз, на щастя, виробники здатні задовольнити будь-які фантазії. Але в цих завданнях теж було місце читанню: Віка сама читала назви наборів для творчості та інструкції до них.
А коли на Різдво традиційно поїхали до прадідуся і прабабусі на Вінниччину поїздом, то дорогою не лише багато розмовляли і знайомились із пасажирами по сусідству, а й читали назви населених пунктів, які ми проїжджали. Ось так і географію почали потроху вчити!
Рідні ж вона із захопленням декламувала вірші, колядувала і трохи показово почитала. Взяла книгу, яка першою стояла на полиці дідуся («Енциклопедію для найменших», яку вона забула минулого разу) – аби всі знали, що читати вона вже вміє!
ЧИТАННЯ-ЗІТХАННЯ, АБО ЯК ПОЛЮБИТИ БУКВАР
- У Любомира з читанням проблем нема – напевно, тому, що читати він умів ще до школи, – розповідає Тетяна Когутич, власкор Укрінформу на Закарпатті, мама першокласника Лохівської ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Ю.Герца. – Його цей процес цікавив завжди, і навчився цій премудрій науці сам. Він — друга дитина, і букви, склади вчив самотужки — слухаючи домашні уроки, які я проводила з його старшим братом. (А ми свого часу, аби вивчити букви та поєднання їх у склади, в ранньому віці пробували різні методики — включно із кубиками Зайцева, і мої діти обидва років з двох впізнавали букви та поєднували їх у склади). Ну й останній рік Любомир присутній при муштруванні старшого брата-другокласника, який якраз дуже не любить читати (у того пристрасть — математика).
І ми вдома просто одного разу зафіксували, що менший син сам читає слова і радо демонструє домашнім та гостям свої уміння (надто якщо усі ойкають, мов, от який молодець!).
Щоправда, у Любомира сприйняття слів не класичне — за методикою додавання букв у склади. Він читає слово одразу, над довшим думає секунду-другу, доки складе все в умі — й тоді називає його цілком.
Втім, треба сказати, що нині психологи радять не мучити дитя і не вчити читати до школи — мовляв, потім у першому класі буде нецікаво. Зі свого досвіду скажу, що з цим твердженням не згодна: те, що ти вже вивчив – уже з тобою, і потім буде тільки легше. У нашому випадку це, як мінімум, зменшує нам час повторення пройденого на уроках, тому можемо довше посидіти над математикою, яка дається важко. Вчительці, знову ж таки, легше, бо одному з двадцяти учнів вже не мусить пояснювати, як складати докупи букви. Спеціально питала у сина, чи не нудно сидіти, поки інші вчаться читати. Виявилося – ні. Навпаки, йому подобається, що вдається швидко прочитати і отримати від учительки похвалу за швидкість.
"Буквар", за яким вони вчаться цього року – це дві книги авторства Катерини Пономарьової. На початку проекту я вже порівнювала його із минулорічним, за яким щойно відучився старший син. Відзначила тоді, зокрема, те, що книга складніша, містить набагато більше текстів для читання – але й багато цікавих способів це читання зробити веселим. Мій син найбільше любить “гірку” – у цій вправі речення треба читати, немов спускаючись із гірки: з повторами слів та словосполучень. “Смішна”, зі слів сина, вправа “щебетунчик” – коли на початку речення повторення складів типу "ва-ва-ва", а далі закінчення в риму: “на сосні сова”. Вправ багато, різних, заснованих на грі — і це дітям подобається.
Але, звісно, бувають моменти в житті, коли до "Букваря" дитину не заманиш. У нас зазвичай це починається із фраз “У мене нема настрою”, “Я не хочу читати” або “Я втомився”, “Я зараз хочу гратися”... Це все чесні пояснення того, що він просто зараз не хоче читати — і тому не читатиме. У мене в такому випадку є два варіанти: залишити все як є і запропонувати повернутися до процесу за годину-другу – або вдатися до вмовлянь.
Перший варіант, звісно, кращий, бо тоді дитина сама зробить усе пізніше, але швидко й якісно.
Але оскільки часу на це часто не вистачає, то пропоную почитати таки зараз — за цукерку, шоколадку чи інший смаколик. Інколи діє. Читає, хоча спочатку й через “не хочу” чи “треба”. Є ще один спосіб: почитати удвох ("одне слово ти, одне — я", або "хто швидше" – і зробити так, аби швидшим був, звісно, він), так теж можна легко здолати сторінку-другу.
Набагато веселіший процес – коли читаємо не "Буквар". Тут тільки встигай книжки з полиці діставати! Їх у нас там — добра сотня, на всі випадки життя. Є “хітяри” — як наприклад “А-ба-ба-га-ла-ма-гівські” томики “Улюблених віршів від 2 до 92”. Їх читаємо з двох років, періодично повертаючись — за відповідного настрою. Більшість із цих шедеврів діти знають напам'ять, декламують, іноді навіть робимо це втрьох — у ролях.
Є у кожного з синів улюблені енциклопедії. У Любомира це талмуди про динозаврів. Він самотужки прочитує назви ящерів (я там, як правило, язик ламаю і склади плутаю — але він ніколи!), їхні “технічні характеристики”: коротку інформацію – коли жив, де водився, що їв, скільки важив, яку мав довжину та зріст. Так само — із тваринами: він знає класи, види та підвиди риб, ссавців, рептилій та комах (от хіба птахи не цікавлять чомусь зовсім). Над цими книгами син може сидіти годинами!
Ну й узагалі приємне читання, коли у ролі читця — мама. У нас на це раніше були дві години на добу — під час денного та вечірнього вкладання спати. Спершу ми читали казочки чи збірки з оповіданнями, а в останні півтора року – книжки про чиїсь пригоди. Наприклад, Незнайки. Або Веснянки з Країни Сонячних Зайчиків. Зараз якраз дочитали першу книгу “Мумі-тролів”, беремося за другу.
Примітно, що діти, слідкуючи за текстом, іноді просять вказати слово, яке їх зацікавило чи розсмішило, — їм чомусь хочеться його самим прочитати, засмакувати. Так і просять: “А покажи мені, де це написано в тексті!”
За таким читанням ми також завжди обговорюємо героїв — хто добрий, хто поганий, чому герой так чи інакше вчинив... Обов'язково питаю: а як би вчинив ти? Діти багато питають, наприклад, чому і для чого ця тьотя написала цю книгу — розмірковуємо над цим разом. Це вчить їх аналізувати почуту інформацію, а не просто ковтати текст.
Так, на це витрачається мій особистий час (у який можна було б, наприклад, дивитися фільм чи читати свою, дорослу книгу), але я сама отримую від цього задоволення. От “Мумі-тролів” свого часу не читала, якось ця книга пройшла повз мене. А ще тішуся, коли діти просять купити продовження — аби дізнатися, що ж було з улюбленими героями далі.
Вірю, що таким чином виховаю у них любов до читання. Поки що, принаймні, воно працює.
Укрінформ
Фото авторів
