Тисяча і один грант. Рік театру
Колись, у старі-добрі часи, коли долар був по п'ять, а Меккою і мірилами театрального життя в Україні були театр ім. Лесі Українки, театр на лівому березі Дніпра, театр ім. Франка, критики писали «підсумки року». Це - такий жанр, який передбачає, що ти збереш разом всі флагманські прем'єри і резюмуєш їх в одному звіті.
Такий метод давав би якийсь скан реальної ситуації, мабуть, ще в 2010-му. Може бути, навіть до недавнього часу - до запуску УКФ, який підірвав медіасферу сотнями маргінальних і не дуже проектів, до «буму» незалежних театрів, до інтервенцій в Україні європейських професійних мереж і некомерційних організацій (ЄТС або IETM) - це виглядало б стерпно. Але сьогодні писати виключно про прем'єри - значить оминути той факт, що частина з них продовжувала освітні програми, реалізовані в рамках гранту, або була міжнародною ко-продукцією, яку показали в Україні завдяки місцевим резидентам, або це і зовсім частина великої виставки / лекторію / мікро-фестивалю, а не якась там «річ у собі».
Ці підсумки - такі ж вибухові і різнорідні, як і театральні процеси в Україні. Вони - питання особистого вибору, фокусу уваги, перебування в одному з культурних вимірів, а не добірка якихось всім очевидних заявок на успіх.
Й іншими бути не збираються.
Сподіваємося тільки, що вам не буде цілком нудно.
Поїхали.
Фестивалі
Влітку на новий виток шаленства в Україні вийшов PORTO FRANKO - щеплення, колись зроблене Івано-Франківську ГГОГОЛЬФЕСТом, а потім підхоплене місцевою командою професіоналів. У той час як Київ, не соромлячись скажемо, осиротів, провівши 2018 без культового фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬФЕСТ, PORTO FRANKO зайняв позицію єдиного агента, що здатний привезти в Україну зарубіжних режисерів «першого ешелону». На цей раз ними були Оскарас Коршуновас (Литва) з його «Чайкою» за Чеховим, Сімон Майєр з балетом "Oh, Magic" (Австрія), де в буквальному сенсі розводили оргію між «дикими» акторами і «розумними» роботами, натякаючи на наше з вами проблемне технократичне майбутнє, «Книга Іова» Еймунтаса Някрошюса (Литва) - між іншим, одна з останніх робіт легендарного режисера, який помер якраз в 2018-му. Звичайно, тут були і українські must-see (опера «Аерофонія» за участі справжньої турбіни літака, «Весілля» Наталії Половинки, яка переосмислює народний мелос), але справжня цінність цієї мета-події - все-таки в підшивці зарубіжних прикладів, які розширюють глядацький досвід.
До речі, з приводу щеплень ГОГОЛЬФЕСТу. Дві великі ініціативи, ланки одного ланцюга - Гогольфест Startup (Маріуполь) і Air Гогольфест (Вінниця, за підтримки Українського культурного фонду) - взяли на себе масштабне завдання пустити по венах регіонів мистецтво ДАХу. На відміну від київського ГОГОЛЬФЕСТу, який намагався поєднати Україну і Європу, маленькі «гогольфести» привозять у периферійні міста ті речі, які для людини з Києва одкровенням не будуть, а ось який-небудь вінницький підліток напевно мріяв би подивитися. Вінницею прокатали «Tranzyt» (спектакль, створений ДАХівцями та режисерами з Великобританії і Німеччини за підтримки ЄТС) і прем'єрні «Парадокси злочину» Влада Троїцького, а на першому Startup побував «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» - україно-польський документальний проект, вже справжнісінька класика постмайданного хаосу.
Дуже потужну програму запропонувала театральна лабораторія Мистецького Арсеналу "Upper Floor». Крім того, що саме в році, що минає вони вперше привезли в Україну піонерів VR-театру з Бельгії, групу CREW з іммерсіями «Cape» і «Hands On Hamlet», показали балет «Bauhaus tanzt» з Відня, вони ще й розгорнули цілу епопею на тему Леся Курбаса. Тут в листопаді пройшов бліц-фестиваль театральної пострефлексіі «KURBAS 10x10», в рамках якого серія українських режисерів (Андрій Май, Павло Юров, Ігор Матіїв і ін.) в двадцятихвилинних ескізах представили своє продовження спадщини - теоретичної і практичної - легендарного українського діяча.
Хочеться згадати ще один потужний ривок від PostPlay в 2018-му - це спонтанний, прекрасний, майже самопальний фестиваль ТЕАТР.DOC в Києві.
На цьому потік прекрасного закінчується, переходимо до поганого.
Як не дивно, в цьому році за найбільш, мабуть, амбітний і дорогий проект - запуск першого в нашій історії всеукраїнського фестивалю-премії, аналога «Золотої маски», взялися НСТДУ. Вистави, які забрали премії в своїх номінаціях (серед них і «Віталік» Дикого театру, і оперна постановка Тамари Трунова «Дідона та Еней», і «Гамлет» Ростислава Держипільського) виглядають на цих позиціях абсолютно очікувано і справедливо. Ще б пак, адже в нашій країні всього купка театрів, чиї вистави в принципі нагадують продукт творчості, а театрознавців-експертів на всю Україну - буквально п'ять з половиною тіл, і їх вибір кочує з премії в премію. А ось про інші компоненти фестивалю хочеться сказати дві речі. По-перше, щоб назвати фестиваль «Great real art» (GRA) треба припинити вивчення англійської мови десь на етапі четвертого класу. Серйозно, може, у вас там хто не знав, але і слово «real» і слово «art» мають в англійському дещо інший контекст вживання, ніж ваше «справжнє мистецтво» ... По-друге: Юрій Горбунов, якийсь «дуже молодіжний танець »під агресивний біт на закритті - щоразу думаєш, мда, адже саме так бабусі, які дивляться в селі 1 + 1, уявляють собі столичний гламур? ..
Нетворкінг
У 2018 році театральній спільноті в Україні потрібно помолитися трьом богам: УКФ, ЕТС і IETM. Може бути, ще й TTS (Taking the Stage) - але якось зовсім по-іншому. Якщо перший - це наш місцевий бог, який спонсорував і благословив у рік свого старту 42 проекти (сектор «сценічне мистецтво»), то останні два - це такі ось справжні старі боги, які «були задовго до нас»; вони приходять з якихось інших світів і проливають на нас промені своїх сценічних і менеджерських технологій.
ЄТС - членська некомерційна організація, яка об'єднує театри зі всієї Європи з метою пошуку точок дотику, обміну творчими кадрами, досвідом, полегшеного випуску ко-продукцій. Вона зайшла в Україну ще в 2014, адже після Майдану місцева дикість відразу стала всім цікава і у журналістів з Nachtkritik з'явився привід досліджувати на прикладі наших бомжів і перформерів «природу війни». У грудні 2018 ЄТС в рамках програми «Theatre is Dialogue - Dialogue of Cultures» провели серію потужних подій: театр з Карлсруе привіз документальний спектакль «Камені спотікання», показали німецьку постановку для підлітків «Мій дивний друг Вальтер», Ян Ліндерс провів лекцію про цифровий театр і про проект «Stage your city», нарешті, провели зустріч резидентів минулих років і організували німецько-український форум з питань театральної співпраці. Все це, крім форуму в Гете-інституті, проходило на двох локаціях - ДАХ і Молодий театр. Саме вони є двома єдиними членами в ЕТС від України.
На відміну від ЕТС, IETM в цьому році проводили щось в Україні вперше. Для їх Satellite Meeting Kyiv спеціально зібрали шоукейс з семи українських вистав ( «Кицюня», «Ресторан« Україна »та ін. - повний список легко гуглиться), назвали «ДУСТ», організувавши вечірню програму для іноземних гостей на Сцені 6. Вдень на території Мистецького Арсеналу в рамках цієї ж Satellite Meeting проходили воркшопи від європейських профі і доповіді від українських.
Практика показала, що подібні зустрічі - дуже потужний фактор інтеграції, адже тут завжди можна розгледіти абсурдність розладу між українськими діячами, які здатні посваритися між собою на одній панельній дискусії, а ще тут можна познайомитися з австрійцем або чехом, який нарешті вивезе тебе дивитися хороший спектакль в іншу країну.
Вистави
Ми перестаємо говорити про литовців і німців і впритул збираємось прильнути до паркету українських театральних сцен. Вистав вийшло, звичайно, неосяжно багато і напевно кожен КХАТ вважає, що в їхньому репертуарі повнісінько шедеврів. Але мені хотілося б зупинитися на двох статтях: проекти, які обдарували увагою, і виправдано; проекти, до яких виявили так само багато уваги, але не виправдано.
Серед перших, звичайно, «Погані дороги» Тамари Трунової на Сцені 6 (за підтримки УКФ). За ними так само приємно спостерігати, як і за еволюцією її режисерського мови, світу образів в цілому. І заявка на TTS-2018, і недавня прем'єра «Дім на краю душі» (Театр на лівому березі) були бездоганно красиві і точні, били кудись під ребра, в саме серце, крім того, демонстрували якусь небувало акуратну, занадто лапідарну для українського театру роботу з проекцією і не-побутовою технікою створення образу персонажа на сцені. Справа в тому, що серед всієї краси рідко трапляються спектаклі, які дійсно пишуть українську історію. Такі собі спектаклі-цвяхи: вони осмислюють українське «тут і зараз», схоплюють в якийсь гранично хворий і впізнаваний згусток нашу розібрану ідентичність. Такими колись після Майдану стали «Сталкери» за п'єсою Павла Ар'є в режисурі Стаса Жиркова, такими стали «Погані дороги» за текстом Наталі Ворожбит. Решітка як центральний образ, що замощує всю горизонталь сцени, «рай» на балконі у вигляді совкового килима з Ісусом і шпалерами в розетку, донбаська бабуся, загіпнотизована передачею «Давай одружимося» в одній з найбільш очікуваних прем'єр 2018 року - все це не тільки про війну, але і про щось більше; про якесь більш глибоке роздоріжжі, про наше національне «я» в стані невагомості.
Серед інших знакових робіт «Психоз о 4.48» Рози Саркісян - суперечлива, хуліганська і кітчева вистава, цінна насамперед тим, що пропонує глядачеві зовсім іншу матрицю театру, постдраматизм головного мозку, естетику бунту і заворожуюче сучасний саундтрек нашого часу «SHAME SHAME SHAME BECAUSE I'M GOING TO DIE ». «Кицюня» Максима Голенко, агресивна і кітчева локалізація Мартіна Макдонаха, змушує дивуватись, що хтось не через 50, а менш ніж 5 років після зміни влади вміє політично об'ємно мислити. «Вакханки» в ТЕО (Одеса) - чудовий приклад того, як можна, надихнувшись Яном Фабром і взявши на себе чисто «фабрівську» амбіцію про нескінченно довгу виставу з героями міфу, поставити на 5 годин Евріпіда і зробити це не нудно, з якоюсь майже тотальною густотою світу вистави.
Серед переоцінених проектів - «Номери» за Олегом Сенцовим тієї ж Тамари Трунової (за підтримки того ж УКФ). Це - спектакль, у якого є все, всі формальні причини, щоб опинитися просто-таки в топі театральних рейтингів не тільки в Україні. На нього попрацювало відразу кілька фондів, були підключені прекрасні продюсери (аж до колишнього учасника «Холостяка», Іраклій Макацарія), про канали, газети та резонанс не варто навіть говорити. Але проект доводить: можна голодувати, можна не голодувати - Шекспіром ти від цього не станеш. Все-таки талант - штука, розкидана по світу несправедливо і хаотично. Антиутопія Олега Сенцова, хоч режисер і переписала її, перемістивши дію в цирк (над шикарною, до речі, декорацією в дусі dark cabaret працював художник Юрій Ларіонов), все одно має шлейф банального студентського фанфіку. Великий Нуль, засновник цирку, так само, як і список правил, що нагадує дуже грубий, позбавлений нюансів уклад будь-якого тоталітарного суспільства - занадто загально, неприпустимо банально, особливо якщо з необережності згадати антиутопії того ж Оруелла.
Наступний переоцінений спектакль - це «Коріолан» в постановці Дмитра Богомазова (театр ім. Франка). Втім, ще незрозуміло, чи був він кимось оцінений - прем'єра пройшла зовсім недавно, 25 грудня. Сама постановка страшенно красива, більше того - тут є і дуже ненав'язливі, тонкі образи-алюзії: Богдан Бенюк в капелюсі-котелку і з товстою сигарою а-ля Уїнстон Черчіль, Наталя Сумська в білій накидці, яка схиляється над мертвим Коріоланом (Митя Рибалевський), зображуючи П’єту. Врешті-решт, ця, прости господи, трендова біла плитка зі «скляним» задником і статуєю героя, який у фіналі розкришиться і впаде. Що до предметного світу вистави - це той випадок, коли є сценографія, а є дизайн інтер'єру. І матеріальне середовище «Коріолана» прагне до другого. Відносно висловлювання - воно просто-напросто занадто зрозуміле. Так, ця купа м'язів під назвою «Кай Марцій», борючись не задля пафосу або хвастощів, а задля самого процесу битви, приречений на нелюбов народу, який найбільше цінує чемність папєредніків і пафос. Так, народ дурний, він - сіра купка театральних масок. Так, люди, які не бажають йти на компроміс зі своїм почуттям вульгарного і правдивого, потрапляють у вимір трагедії. Але я рішуче не розумію, навіщо мені треба було відривати своє тіло від дивану і йти в красивий театр в пристойному вигляді, якщо я могла б залишитися з текстом «Коріолана» один на один. І зрозуміти все те ж саме. Без тригодинного читання монологів в різних позах на тлі білої статуї.
Не менш переоціненим проектом виявилася і міжнародна колаборація театру «Золоті ворота» з режисером з Німеччини Корнелією Кромбгольц. «Річард III» - гендерно забарвлений спектакль для дуже сучасного і емансипованого глядача. Всі ролі придворних тут грають акторки «Золотих воріт», є алюзія, треба думати, на Тимошенко в інвалідному візку (тут це вмираючий король Едвард в жіночому образі), актриси активно закидають один одного рідною землею з резервуара-басейну, звучить Вєрка Сердючка, королева Єлизавета курить, п'яно волаючи "I will survive". В кінці Річарда (в цій проблемній країні, де постійно змінюються королі і президенти, ну ви зрозуміли, на що натяк, да?) вб'є гангстер-американець - Іра Ткаченко в амплуа типового техасця, чий капелюх думає швидше, ніж він сам. Цей американець гордо повісить над скуйовдженою землею прапор з написом «Я» (або англійське R - дивлячись як читати). Проблема, напевно, в тому, що все це стає зрозуміло в перші хвилини, а триває без малого дві години. Потай хочеться повернути в свої очі Рейфа Файнса в «чорному кабінеті», який читає монолог Річарда для Almeida Theatre і змушує тебе тремтіти від жаху при щільно сжатій лінії губ.
«Ця дискотека має бути неможливою»
Підіб'ємо підсумки. Український театральний пейзаж, як і раніше (і, може, навіть більше, ніж будь-коли), - це світ дисбалансу і хтоні. Ми звикли з гордістю і радістю, майже з соцреалістичним запалом говорити про самотні спалахи і прориви на територію адеквату, - чи то ініціатива «театру на екрані» від Open Theatre, Parade-fest від харківських ентузіастів або несподівано збережене театральне медіа - так, як Іра Ткаченко тримала прапор з написом «Я». Але дуже рідко ми говоримо те, що потай прекрасно розуміємо: майже всі ці живі починання вибухнуть і забудуться через рік-два, не витримавши опору в цілому величезної і несправної машини. Кожна з цих ідей, при відсутності або фінансової підтримки, або законодавчої бази, або позиції в штатному розкладі, потрапить у простір невиправданого подвигу та загине.
Колег з ЄТС і IETM перед шоукейсом, насправді, треба зустрічати так:
Ласкаво просимо до стрьомнуватого радянського цирку, а-ля декорації «Номерів» Тамари Трунової! Тут балки старих атракціонів вже підгнили, а пляшечка «Кока-коли» на місцевому ландшафті ще не прижилася. Тут кожен спектакль, випускаючись, потрапляє в ситуацію, коли він не буде комплексно представлений в медіа (ніхто не запише його в історію, адже немає жодного уявлення про «історію»!), кожна премія - в конфуз, коли навіть при виділених грошах на неї не вистачатиме цікавих вистав, кожне медіа - в сумну зону витончених стратегій мотивації автора, який повинен зробити складну роботу з незрозуміло яких міркувань, кожен студент, від актора до театрознавця - в паузу між феноменальною глухотою навчальної програми і тим, що таке «театр» для людей з реальності.
При цьому в нашому пейзажі дуже багато зайвого, того, що працює незрозуміло як і для чого: «Київська пектораль», звузившись до розмірів кабінетного столу Олексія Павловича Кужельного, комусь видає нагороди, випускають вистави обласні драматичні театри, НСТДУ дають премію за театрознавчі заслуги тому, хто ще не вимер, Центр Курбаса друкує збірники з «ізмами» - кому вони взагалі адресовані, куди потрапляють, на яких полицях лежать?!
Дуже хотілося б, щоб з цими думками у 2019 ступив хоч який-небудь з театральних діячів - може, його вистачить на один хороший спектакль, а ми повеселимося ще раз.
В цілому, слід сказати б тілу нашого театру в дусі Висоцького: «спасибі, що живий».
Але якщо, як і Кай Марцій, не зраджувати своїм принципам - говорити не хочеться.
Олена Мигашко. Київ
Фото: Ju Ostroushko, Valeriia Landar, Anastasia Mantach, Nastya Telikova, Ірина Деркач, Anna Mukhanova
