Зеленський перехідного періоду. Кіно дня
У своєму повнометражному режисерському дебюті, комедії «Я ти він вона» (у назві картини нема розділових знаків) Володимир Зеленський (у співавторстві з Девідом Додсоном) вже вкотре розповідає про родинні негаразди своїх героїв. Подібний сюжет у його творчості присутній віддавна, знята навіть ціла трилогія на цю тему, яка розпочалася картиною «8 перших побачень» (2012), у якій велася мова про двох молодих людей, незнайомих між собою, які після вечірки у нічному клубі з нагоди їхнього майбутнього одруження наступного ранку прокидаються разом у в одному ліжку. Згодом це повториться знову і знову, і герої, врешті-решт, будуть змушені прийняти волю невідомих сил, які вирішили попарувати їх, попри їхню волю.
Згодом ситуація повториться, коли вже одружені герої починуть сваритися одне з одним. І знову анонімні магічні сили змусять персонажів похвилюватися за власну долю, коли поміняють їх родинами. У третьому фільмі героєві Володимира Зеленського випадково поставлять діагноз невиліковного захворювання і він почне підшуковувати потенційного чоловіка для своєї дружини.
Усі ці фільми були доволі стандартними комедіями, у яких діяли досить умовні персонажі з російського столичного життя. Зеленський грав такого собі Нікіту Андрійовича Соколова, керівника успішної ветеринарної клініки, який живе спочатку у розкішній квартирі, а згодом у заміському будинку, подалі від звичних для багатьох умов життя.
Взагалі у всесвіті подібного типу комедій реального життя взагалі немає. Тут уся увага зосереджена на сюжетних перипетіях, які мають характер доволі химерного поєднання епізодів. Найчастіше персонажі прагнуть влаштувати своє особисте життя, догоджаючи одне одному. Водночас вони ніби живуть у вакуумі, оскільки навколо них немає ніякого соціального життя. Ці герої фактично не знають про своє коріння, вони себе не співвідносять з чимось соціально значущим – вірою, професійною спільнотою, національністю чи якимось традиціями. Це просто мешканці великих міст, які покладаються тільки на здоровий глузд, який, врешті-решт, їм не дуже допомагає.
У фільмові «8 нових побачень» родинні проблеми вирішити було важко, оскільки персонажі щоразу прокидалися у чужому ліжкові. Тоді вони вирушають у клініку, аби стерти одне одного з пам’яті. В останню мить кожен з них відмовляється від задуманого, тому наступного ранку вони нарешті возз’єднуються. Цей сюжетний хід був запозичений з американського кіно, де він був частиною ширшої історії і сприймався органічно, проте у «8 побаченнях» прийом виглядає максимально штучно. Власне це одна з важливих складових подібного кіно, коли сюжет розвивається завдяки включенню відверто привнесених з іншої культури елементів, як це було у іншій трилогії про кохання у великому місті, де проблеми персонажів вирішував російський святий Валентин.
Тобто попередні картини за участі Володимира Зеленського належали своєму часові, довоєнні епосі, де панувала певна новоімперська ідентичність, з російською мовою персонажів, центром у Москві та зірками російської і спорідненої з ним української естради у головних ролях.
Родинний сюжет був універсальним та цілком безпечним, тут не було дратівних моментів, тим паче, політики. Таке кіно можна було фільмувати фактично безконечно, вигадуючи нові і нові пригоди для родини ветеринара Нікіти Соколова.
Проте часи змінилися і Володимирові Зеленському та «95 кварталові» довелося пристосовуватися до нових політичних умов. Найпершими відпали російські знаменитості, які часто підтримували політику Путіна або просто могли дратувати українську публіку, згодом відпав московський контекст фільмів «95 кварталу», і в останньому фільмі трилогії по вісім побачень уже немає ні Москви, ні Росії. Натомість з’явився український президент Василь Голобородько, спочатку у серіалі, а потім і у повнометражному фільмі «Слуга народу 2». Щоправда цей президент був чомусь російськомовним, і українська держава у фільмі виглядала не вельми привабливо, проте це вже був винятково український контекст.
Остання за часом картина Володимира Зеленського «Я ти він вона», є перехідним варіантом кінофільму, який опинився між вчорашніми застарілими художніми рішеннями та новим українським контекстом. Перед нами все ще та сама безпечна сімейна історія, тільки цього разу героїв звуть Максим та Яна. Вони подружжя, яке опинилося на грані розлучення через обопільне збайдужіння. Вони пред’являють одне одному ті самі стандартні претензії, які пред’являли одне одному родина Соколових: вона - погана господиня, а він - нікудишній чоловік у всіх можливих сенсах цього слова. Обидва герої представляють український середній клас, принаймні номінально, Яна - лікар, Максим - викладач в університеті, спеціаліст з Японії. У нього є молода коханка, студентка, у неї – ровесник-коханець, її колега у клініці. Живуть вони у великому місті, ймовірно, у Києві, проте у фільмі ми не побачимо знакових архітектурних споруд чи якихось характерних ознак столичного життя.
Коли пара подає на розлучення, суддя дає їм місяць на роздуми і пропонує скласти список бажань, які вони не змогли здійснити у шлюбі. Це доволі невибагливі бажання на кшталт проїхатися на байку або відвідати родичів дружини у день народження дідуся і розповісти присутнім усе, що про них думаєш. Всі ці подію мають розмаїті наслідки і зближують пару.
У фільмі наявний ще й Львів, щоправда, у його стандартному туристичному вияві, включно із Личаківським цвинтарем та історичним центром. Саме там відбувається фінальне з’ясування стосунків. Володимир Зеленський у картині навіть читає вірш Івана Франка, ніби остаточно ідентифікуючи себе із українською культурою.
І все ж повного зближення не відбулося. Причина не тільки у приблизному уявлені про Україну, яка є у авторів картини, чи у самому підході до теми. Річ насамперед у тому, що стрічка знята російською і дубльована для прокату в Україні українською мовою. З фільмами «95 кварталу» це сталося вперше і тільки тому, що у фінансуванні стрічки брала участь держава. Від дубляжу фільм не тільки не став «українськішим», проте набув рис своєрідного театру абсурду, коли начебто українська реальність несподівано отримала усі ознаки якось дивного закордонного закулісся. Все це схоже на радянські кінофільми, які розповідали про начебто західне життя, не маючи про нього жодного уявлення.
Цілком ймовірно, що подібного типу картини – симптом сучасної перехідної епохи, коли українським кінематографістам з їхнім досвідом створення картин для пострадянського простору слід відшуковувати нові сюжети, нове бачення, нових персонажів. Навряд чи це станеться за один день. Проте найважливішою у даному є добра воля самих кінематографістів. Чи з’явиться вона – покаже тільки час.
Ігор Грабович. Київ
