Ви не жили, якщо не цілували щойно впалого яблука...
...Це у липні зазвичай питають — ви, мовляв, знаєте, як липа шелестить?
А у вересні — я би це питання задала так: ви знаєте, як яблуні співають? А ще — чи знаєте ви, як вони звучать? І ще — а чи чули ви, як вони співають? Усе це можна дізнатися в такі от місячні — осінні — ночі...
Ну або вечори. Коли, знаєте, натомлений, знову бездощевий, сухий, запилюжений і по-літньому гарячий, — геть не вересневий, не осінній, себто, — день уже відгудів і сонце сідає за пагорбом — сідає швидко-швидко, так, що тільки-но торкнеться гори — за хвилини дві від нього лишиться тільки червоне післясвітіння.
У цьому післясвітлові найкраще дивитися в осінньому саду на червоні йовнатанки: вони як китайські ліхтарики — спалахують, відблискують, наче самі до тебе просяться. Знаєте, як у тій казці яблунька до дідової дочки казала-просила — мовляв, обтруси мене.
Але я не в казці, і я — без кошика, і я не трушу. Я на хвильку лягаю на суху траву, що хрустить і боляче поколює в спину через сорочку під неї, під оту яблуньку, і, поки діти гасають десь поруч, слухаю, як гупають яблука в моєму осінньому саду. (Завважу, що робити це треба за наявності вітру, бо інак — можна й заснути, чекаючи, ну, а що у нас на горбі вітер увечері — то геть не рідкість, то експеримент має місце бути часто...
Ці кілька хвилин звуково схожі на концерт — ну, якщо у вас багата уява. Фон — це цвіркуни, вони не такі гучні, як влітку, але зараз їхній пісні особливо радієш — бо скоро вона припиниться — і ніяких вже тобі вечірніх концертів аж до весни. Тому от вступають скрипки-цвіркуни, десь із кущів аронії долучається вітер і грає собі таку-сяку перкусію, ну й їм підіграють мої яблуні: шелестом, звісно, а потім ти раптом чуєш — глухе, наче в бубон, яблуневе: “Гуп!”. Це завершальний акорд.
...Яблуко падає на затвердлу землю і майже завжди тріскається, і скроплює її кількома краплями соку.
Я не люблю їсти яблук — от майже ніяких, рваних із дерева, не люблю, навіть якщо вони супер-смачні, і солодкі, і пахучі... Зате просто неймовірна насолода — підняти з-під дерева щойновпале яблуко і притулитися губами до місця, де воно розбилося і звідки цебенить сік. Його багато, він щедро тече нектаром — і сік завжди солодкий, чомусь, навіть у кислих сортів яблук. Це мій улюблений спосіб поїдання фруктів — як хто не знав, спробуйте! Ви не жили, якщо не їли щойно з дерева яблук-паданиць!
Але якщо яблук я не люблю, зате от яблуні — як дерева — дуже-предуже. Ну, по-перше, жіноче дерево. Пам'ятаю хрестоматійну історію Юрія Мельничука на курсах з вишивки про стару майстриню Тамару Приходченко з Полтавщини, котра переказала, як свого часу її посвячували у вишивальниці. Значить, в сьомі уродини бабуся легенько вколола дівчинку голкою в ліву руку, бажаючи при тім бути гарною вишивальницею (посаг надбати), дівчиною, господинею та матір'ю — ну, всіх жіночих благ, словом, як виросте, а опісля цього батько взяв дівчинку за руку й підвів до яблуні в саду, сказав притулитися до дерева руками і попросити собі доброї долі у дерева. Ну, зважаючи на рівень майстерності Тамари Приходченко — у неї з яблунею усе склалося.
Я ж яблуні любила за те, що на них було найпростіше залазити — мені, дівчині, яка все життя не дружить із фізкультурою (традиційні побутові танці не рахуються, це якщо читає зара хтось, хто то все пам”ятає, це дуже важило. Бо от на черешню чи горіха в саду, скажімо, вилізти не могла). Але це було тоді — а зараз люблю за те, що до них можна тулитися — у яблунь шкіра гладенька, без шешравостей (наші яблуні із саду ще відносно молоді як для дерев , усього 25-річні) і від того доторку загалом — дерево здається теплим і якось ти відчуваєш, що йому від тебе теж тепло. Я в таких випадках мрію про один гаджет — його пустили серійно у продаж, здається, японці — суть цього винаходу в тому, що він перекладає звукові імпульси, які посилають дерева (а те, що вони їх посилають, доведено уже давно — тільки ми на частоті 220 Гц їх не вловлюємо), але гаджет вловлює — і перекладає на музику (для цього треба його такі собі прищепки-присоски прищепити до листків чи тонких гілок - і ввімкнути). Якщо дерево до тебе “небайдуже” — вийде спокійна ритмічна мелодія, якщо ні (це можна перевірити, наприклад, копнувши його, чи порізавши, чи зламавши гілку) — дерево починає “гудіти” чи “пищати” на тому приладі, воно кричить від болі, словом. А якщо ти до нього байдужий — воно також не вступає у контакт: мовчить. Примітно, що міські дерева, повз які сотнями сотень щодня проходять люди, на такий контакт не здатні. Тільки в саду — або в лісі, в природі.
От, справді, випала б якось нагода зі своїми деревами так “поговорити” — бо поки можу тільки шелест їхній слухати, або гупання їхніх плодів — як дяку за мою турботу. Ну або відчувати невловиме тепло...
Словом, така от вам яблунева вечірня історія на ніч. До чого я? Ну, по-перше, ви ще встигаєте у сад, якщо він у вас є — а там яблучна музика цвіркунів. А по-друге, ви не жили, якщо не цілували щойно впалого яблука...
Тетяна Когутич
реклама