Драчева усмішка з 80-х і пілюля антирадянщини

Межа 1982-1983 років... 

Після перемоги в обласній олімпіаді з української мови й літератури був приємно огорошений запрошенням на республіканську.

Запропагандичений «патріот» совка й радянського способу життя, усі протиріччя з котрим у мене вичерпувалися маминими твердженнями, що справжню історію від нас приховують (бо Голодомор таки був, та ще й другий голод – після війни), а також утаємниченими уривковими (бо глушать) татовими вечірніми прослуховуваннями «Голоса Америки» й Бі-Бі-Сі, з якого Сєва Новгородцев розказував «страшні речі» й якому я не вірив, – я запасся накопиченими за попередні олімпіади «непробивними» універсальними заготовками радянських лозунго-куплетів (своїх типу-віршів) – і з цим «боєкомплектом» поїхав на олімпіаду…

Перше знайомство з Києвом, у котрому «олімпіадники» жили цілий тиждень (бо то виявилася не олімпіада, а республіканський зліт-семінар юних літераторів, про що сумські облосвітяни не попередили), перше контактування зі «справжніми поетами»… Й перші огорошливі пілюлі антирадянщини…

Наш поезійний клас вели два поети (обидва шістдесятники): перший – «сонце» – Микола Сом (життєствердний, усміхнений заряджатель позитивом), другий – «хмаронос» – набурмошено-невдоволений і помітно зверхній Іван Драч. Однак обоє разом вони складали доволі приємний тандем («добрий та злий поліціянти») – з враженням, що якусь пригірщ солі вони таки зісмакували разом…

Коли дійшла черга до розгляду мого поетичного доробку, я влупашив «крупнокаліберним» – римованими непробивними радяністичними лозунгами, «уквітчаними» такими-сякими образами… 

Й попри очікування, шкірою відчув, що у мене щось радикально не те. Сонце-Сом враз став зніяковіло-безбарвним, а хмаронос – пішов на перекос. І ота Драчева крива усмішка, навскісна через все обличчя «ухмилка» – стала для мене найдошкульнішою пілюлею. Пілюлею антирадянщини, чи то пак – оздоровленого глузду. Приголомшеним я був ще довго…

Драч перебив моє пафосне римарство фразою на кшталт: – Те, що ви читаєте – облиште на потім… А що у вас є ліричного?..

Я був загнаний у кут, бо свою сором’язливо-ніжну лірику довелося читати сходу по пам’яті, однак – вже невдовзі винагороджений утішливою фразою: – Ну от, є ж нормальне. Можна розглядати в нашому колі…

Самі ж розгляди й поетичні настанови були, без перебільшення, чудовецькими. По барвослів'ю, образах, заглибленню та силі...

…На початку весни Миколи Сома не стало… Це було ще в 2013-у…

На початку літа – не стало й Івана Драча… Сумні перепости 19 червня дошкуляли… Лишилися лиш спогади. І ота пілюля. Вона не розсмокчеться. НІ-КО-ЛИ!!!

Віктор Жованик

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства