Перфоманс від акторів PostPlay театру: «Хліб – людський імпульс бажань»
Двійко студентів, які створили цю виставу, ще зовсім юні, тому не застали ані жаху війни, ані радянського дефіциту. Вони, як зізнаються самі, скоріше не надавали їжі особливого значення, на відміну від старшого покоління, яке ставиться до хліба, як до культу – з хвилюванням та шаною. Єдине, що залишилось – це моторошні історії про Голодомор. Він і є наскрізною темою цієї вистави, хоч і згадується побіжно.
Людмила Білоусова та Владислав Дрин вирішили дослідити те, як відреагує їхнє тіло та свідомість на десятиденне голодування. Свої враження вони записували в щоденники, які й зачитали глядачам в інтерактивному варіанті.
«Любой запах провоцировал на то, чтобы забить і наброситься, чтобы прекратить вкус води во рту», – повторювала безперестанку Люда, допоки Влад давав кожному глядачеві понюхати шматок смаженого м’яса. Ця сцена була зав’язкою експерименту та самої вистави.
Як і очікувалось, події розвивалися швидко і фатально, залишаючи глядачам лише одне – заціпеніло співпереживати героям. Влад згадав, як його бабуся «на городі намагалася вирити бодай щось схоже на їжу». Тому в перший день голодування він купив одну картоплину.
«Нарешті я відкусив шматок картоплини і відчув цей смак – інший, набагато смачніший за будь-яку їжу, яку можна собі уявити… Як же я не хотів продовжувати експеримент. Голод пройшов – проблеми залишилися», – повторював герой.
Протягом дійства акторам вдалося змусити відвідувачів замислитися над важливими питаннями: Що таке енергія? Звідки вона береться? Для чого потрібна їжа? Яку роль вона відіграє у нашому житті? Відповідь кожен для себе знаходить сам. Актори лише підтверджують те, що нормально функціонувати без їжі людина не може, вона перетворюється скоріше на дику тварину з однією ціллю. І, коли посеред перформансу на сцені з’являється накритий стіл, комусь хочеться нападати на їжу, хтось смакує по-новому, інший віддав би наїдки нужденним…
Кульмінаційна сцена – про канібалізм під час Голодомору. Актори несподівано для глядача обривають цю сцену без доведення до точки божевілля. Розв’язка і так усім відома.
Актори використовують медитативні звуки, запахи їжі та предмети, щоб занурити глядача в свій стан і пробудити колективне несвідоме начало. На сцені майже немає декорацій, та й сцени як такої нема, відсутні костюми, стерті рамки часу й простору. У такій атмосфері, на відміну від класичного театру, ідеї та мотиви вистави сконцентровані у процесі, а не в результаті. Цей досвід нагадав, що голод – один із найбільших людських страхів, а Голодомор – ніколи не стерти з пам’яті України.
Сьогодні показник недоїдання у світі зріс на 11 мільйонів осіб у порівнянні з 2017-им роком – зі 108 до 124 мільйонів осіб згідно з даними ООН.
Щоб вийти з цієї кризи будуть використовувати штучний інтелект.
Олександра Багмет, Марта Крутень, Київ
Фото - Олександри Багмет
реклама