Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

«Щедрик» продовжує завойовувати світ

«Щедрик» продовжує завойовувати світ

Блоги
Укрінформ
На жаль, у світі майже не знають, звідки вийшла ця безсмертна щедрівка як возвеличення світлих людських почуттів і сподівань, як хорал життю

Сто сорок років тому народився творець найбільш популярного у світі українського музичного твору – знаменитого «Щедрика». На відміну від крилатої і щасливої  долі цього шедевру життя Микола Леонтовича склалося непросто і обірвалося на трагічній ноті у батьковій хаті в ніч на десяте січня (за старим стилем) 1921 року.

НА ЧЕСТЬ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

Напередодні нинішніх Різдвяно-новорічних свят на малій батьківщині композитора, у Вінницькій області, відбувся велелюдний Всеукраїнський фестиваль хорового мистецтва на честь Миколи Леонтовича. Впродовж трьох днів  було виконано понад сто його творів. В обласному академічному музично-драматичному театрі відбувся гала-концерт лауреатів фестивалю. В музеї митця була проведена науково-практична конференція, присвячена його життю й творчості. А на центральному майдані Вінниці хорові колективи з цілого ряду міст України та всі учасники заспівали «Щедрика».

До цього варто додати й наміри вінницької влади створити професійний академічний хоровий колектив імені Миколи Леонтовича та присвоїти його ім’я обласній філармонії. Принаймні це було обіцяно головою облдержадміністрації Валерієм Коровієм. «Переконаний, – зазначив він, – що історична пам’ять – це не просто слова. Вона закарбовується в енергетичних кодах, які відображаються на долі кожної конкретної нації. Микола Леонтович через свій талант передавав нам усе те історичне й духовне, що є в українського народу. Це той фундамент, якого ми повинні дуже міцно триматися і передавати нащадкам. Фундамент, який позиціонує нас, українців, і поєднує через покоління, дає нам змогу й натхнення будувати нову сучасну демократичну Українську державу».

Що ж, як кажуть, краще пізніше, ніж ніколи. Адже в той час, коли українська щедрівка, «ластівчині крила» якій дав Микола Леонтович, завойовувала світ, на його Батьківщині, у тому числі й на Поділлі, про нього були надзвичайно скупі, уривчасті, а то і сфальсифіковані відомості. І головним чином приховувалося те, що вбивцею композитора був співробітник радянського ВЧК. Тільки порівняно недавно стали відомі жахливі подробиці цієї трагедії.  Але перед тим, як розповісти про неї, приведемо рядки з життя і діяльності видатного митця.

Микола Леонтович народився 1 (13) грудня 1877 року в подільському селі Монастирок у сім΄ї священика. Своє навчання почав у 1887 році в Немирівській гімназії. Але через брак коштів батько змушений був перевести його до Шаргородського духовного училища, де навчання було безплатним. Наступним кроком для Миколи стала духовна семінарія у Кам΄янець-Подільському, в якій він вивчав не тільки теорію музики, а й хоровий спів, опанував ряд музичних інструментів, а також вперше почав аранжувати  народні мелодії. Згодом, після завершення навчання, він створив у селі Чукові (нинішній Немирівський район на Вінниччині) самодіяльний симфонічний оркестр, видав два збірники пісень з Поділля (другий присвятив Миколі Лисенку), переїхав на Донбас, де організував робітничий хор, який виступав на страйках і мітингах під час Російської революції 1905 року.

Тоді ж потрапив під «опіку» жандармів і змушений був повертатися в рідні краї. В Тульчині Микола Леонтович працює викладачем музики й співу в єпархіальному жіночому училищі, знайомиться з композитором Кирилом Стеценком і бере уроки у відомого теоретика музики Болеслава Яворського. У короткий період Української Народної Республіки він переїздить до Києва, де напружено працює викладачем музики, керівником хорів і гуртків. Але ситуація в Києві круто змінюється, українська інтелігенція зазнає жорстоких переслідувань – спочатку денікінців, потім більшовиків – і Микола Леонтович знову змушений тікати до Тульчина. Але й рідне Поділля не змогло вберегти його від передчасного трагічного фіналу.

«ПЕТЛЮРІВСЬКА» ВЕРСІЯ І ЧЕКІСТСЬКИЙ СЛІД

Щодо вбивства композитора офіційною радянською пропагандою була створена, так звана, «петлюрівська» версія, яку в своїй книзі  «документально обґрунтував» міністр внутрішніх справ УРСР (1962 – 1982 рр.) Іван Головченко. Він стверджував, що Микола Леонтович був убитий в батьківській хаті начебто заїжджим петлюрівцем.

Але в роки незалежності України відкрились архіви, матеріали яких засвідчили про зовсім інший, чекістський слід у справі про вбивство Миколи Дмитровича Леонтовича. Приведемо дослівно один з таких документів – запис у щоденнику одного з найближчих друзів Леонтовича Гната Яструбецького, який в ті дні зафіксував розповідь батька композитора: «У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині. На прохання сестри Вікторії він поклав на ноти «Заповіт» Шевченка. Під вечір, у той же день, він приїхав кіньми у Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір΄я в΄їхала підвода. Була шоста година вечора по сонцю… До хати зайшов молодий, 22 – 23-х років , середнього зросту чоловік. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросив переночувати.

Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці. Прибулий казав, що у Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинського ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була «гора». Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими документами небезпечно будь-де ночувати». Непроханий гість назвав себе на прізвище Гріщенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу… Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв΄язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв΄язали руки Леонтовичам, наклали пов΄язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий. 12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха».

З ГЛИБИН НАРОДНОЇ ПІСЕННОЇ ТВОРЧОСТІ

Микола Леонтович відійшов у вічність у розквіті сил. Саме в час перед своєю трагічною загибеллю він почав працювати над великими музичними творами, першим з яких стала народно-фантастична опера «На русалчин Великдень». Куля зловорожого чекіста обірвала його життя і високоталановиту творчість. Але й та музична спадщина, яку він залишив, навічно вписала його ім΄я в українську і світову музичну культуру.

З особливим натхненням працював композитор над хоровими мініатюрами, над обробкою церковних, обрядових, історичних, чумацьких, жартівливих, танцювальних, ігрових пісень. Вони й сьогодні з нами, постійно звучать і на радіохвилях, і з телеекранів, і в концертних програмах.  Назвемо лише кілька з них: «Козака несуть», «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю», «Гандзя», «Ой зійшла зоря», «Летіла зозуля», «Ой горе тій чайці», «Ой з-за гори кам΄яної», «Ой у лісі при дорозі», «Мала мати одну дочку»… Вийшовши з глибин народної пісенної творчості і пройшовши через талановите композиторське аранжування, ці пісні зазвучали з новою силою, новою поліфонічністю і виразністю, яким непідвладний час.

Та навіть у цьому щедрому пісенному доробку композитора виділяється така хорова мініатюра, як  «Щедрик». Дивовижна річ : композитор працював над цим твором, шліфував його впродовж  майже всього свого життя. Перший варіант «Щедрика» був написаний Леонтовичем у 1901 – 1902 роках, другий – у 1906 – 1908, третій – у 1914-ому, четвертий – у 1916-ому, п΄ятий – у 1919 році.

СТО РОКІВ МАНДРІВОК СВІТАМИ

Вже перше хорове виконання «Щедрика» принесло Миколі Лисенку визнання і славу. Відбулося воно в 1916 році: тоді щедрівку з кількома повтореннями на «біс» проспівав хор Київського університету. Диригував ним сам композитор. Після цього й почалася столітня історія мандрівок української щедрівки світами.

5 жовтня 1921 року «Щедрик» перелетів за океан і українською мовою був виконаний у престижному нью-йоркському Карнегі-Холлі. Публіка сприйняла її захоплено. Через п΄ятнадцять років заокеанського тріумфу «Щедрика» співробітник американської радіостанції NBC, американець українського походження Петро Вільховський (Peter Wilhousky) пише англійську версію тексту щедрівки, «американізуючи» її у вигляді піснеспіву на Різдво («Carol of the Bells» – колядка дзвіночків). І це дало новий потужний поштовх поширенню твору українського композитора на Заході. За переказами, в ніч, коли народився Ісус, на його честь задзвонили мелодійні дзвони по всьому світу.

Нині «Щедрик» став традиційною і чи не найбільш популярною мелодією різдвяних свят, успішно конкуруючи на Заході із відомим піснеспівом Jingle Bells. Наприклад, у Канаді її знають як «Нововідкритий сфінкс», у Великобританії називають «Новорічною серенадою», в країнах Латинської Америки – «Піснею великого чару»…

Мелодія «Щедрика» дуже проста, в її основі лише чотири звуки: до-сі-до-ля. І слова у щедрівки прості: Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. Стала собі щебетати, Господаря викликати: «Вийди, вийди, Господарю, подивися на кошару. Там овечки покотились, а ягнички народились. В тебе товар весь хороший. Будеш мати мірку грошей. Хоч не гроші, то полова. В тебе жінка чорноброва.» Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Але це той випадок, коли в простоті – геніальність. Українська народна щедрівка в талановитій обробці Миколи Леонтовича стала одним із символів вселюдських добрих побажань на Різдво Христове, коли над світом сходить Вифлеємська зірка.

Більшість із тих, хто співає в різних країнах «Щедрика», навіть не підозріває, що народилась ця мелодія в Україні. Хотілося б у цьому зв’язку згадати одну із публікацій у «Свободі»,  газеті української діаспори у Сполучених Штатах. У різдвяному номері цього видання за 1976 рік Микола Кушніренко в статті «Як американці зробили «Щедрик» своєю мелодією» зазначив:  «Українці можуть бути горді за популярність свого «Щедрика» в Америці, це справжній їхній вклад у музичну культуру Америки. Але за це американці мусять принаймні називати ім΄я творця «Щедрика», – український народ, який ще у передхристиянській добі почав творити свої колядки і щедрівки». Хто б мав боротися за «Щедрика» і як ? – запитує автор. На його думку, «найпевніше ця «боротьба», тобто інформативна праця, може бути проведена в американській пресі. Не полемічними листами до редакцій чи платними оголошеннями (за шість тисяч), на що дотепер тільки й спромоглися українці, а цікавими статтями, базованими на фактичних даних. За такі статті не лише не треба платити, але й можна одержати ще й гонорар від видавництва. Місце для таких статей не у провінційних газетах, а популярних музичних журналах чи у великих щоденниках під час різдвяного сезону. На жаль, цьогорічний уже пропущений».

Від часу цієї публікації  в «Свободі» минуло понад сорок років. А віз і нині там. «Щедрик» продовжує звучати за океаном, в інших світах без посилання на українське його походження. Щедрівка звучить в американських телесеріалах «Сімпсони», «Південний парк», «Гриффіни», «Менталіст», «Західне крило». Її охоче використовують у таких широковідомих у світі фільмах, як «Міцний горішок-2». «Один дома», «У дзеркала два обличчя», «Гаррі Поттер». «Щедрик» на кожне Різдво – неодмінна мелодія в програмах більшості теле- і радіоканалів. Не кажучи вже про сімейні і корпоративні зібрання на різдвяні свята.

Справді, українці не можуть цим не гордитися. Але, мабуть, насамперед,  нам, українцям, слід подбати про те, аби світ знав, звідки вийшла ця безсмертна пісня як возвеличення світлих людських почуттів і сподівань, як хорал життю. Аби знали у світі ім΄я Миколи Дмитровича Леонтовича, високоталановитого композитора  з трагічною долею, який дав цій українській народній пісні такі могутні крила. І починати, мабуть, слід із повернення до творчості митця, її популяризації  на його Батьківщині – в Україні. Добрий приклад тут показало в ці дні рідне для Миколи Леонтовича Поділля.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-