Жандарметка XXI століття, або Поліцейська академія по-французьки
Що-що, а таке французи знімати вміють, давно це вподобали. І цьогоріч із такими картинами мені переважно щастило. Що підтвердила, наприклад, і зовсім свіженька «Афера доктора Нока», яку переглянув зовсім нещодавно. Звичайно, там інший час, інша історія, інші герої, але в чомусь ці картини, як не дивно, співзвучні.
Ще читаючи коротку анотацію до стрічки Буна, у мене відразу виникли алюзії до культової «Поліцейської академії». Таким чином, фільм «Візьми мене штурмом» став прикладом перенесення на європейський грунт американського сюжету, тож від початку здавався цікавим, ставши, власне, для мене основною причиною, чому я опинився в кінозалі на сеансі «Візьми мене штурмом».
Загалом тема жінок у поліції для французького кіно теж не нова, як, утім, і жанр поліцейської комедії. Шанувальники кіно зі стажем, думаю, відразу згадають легендарний комедійний цикл із 5 стрічок Жана Жиро про жандарма із Сан-Тропе з Луї де Фюнесом і Мішелем Галабрю в головних ролях. Фільми ці виходили з 1964 до 1982 року. Шоста, остання серія циклу саме і мала назву «Жандарм і жандарметки», де за сюжетом кілька чарівних і вправних дівчат-стажерок допомагали команді жандармів із Сан-Тропе.
Повертаючись до «Візьми мене штурмом», треба сказати, що Бун у своїй стрічці доклав до міцної режисурі ще й хороший сценарій, написаний ним у спільно із Сарою Камінські. Вони не стали вдаватися до грубого плагіату американського сюжету з легкими поправками на французькі реалії, а творчо попрацювали над історією, збагативши її принципово новими деталями і мотивами. Головним з них, стало, як я вже сказав, очевидне зміщення комедійних акцентів в бік романтики і мелодрами.
Укартині доста смішного й кумедного, до того ж обіграно все дуже стильно, у справді французькому стилі, передусім коли йдеться про таку досить делікатну тему, як гомосексуалізм. Тема ця має право бути присутньою в кіно, як і будь-яка інша, але відповідно, на цю тему, як і будь-яку іншу, можна жартувати тупо, а можна - дотепно, смішно і доречно. До того ж і до конкретної історії ця сюжетна лінія іноді буває настільки притягнутою за вуха, що вони аж репають від напруги. Але стрічка Буна - точно не цей випадок. Особисто мені на сьогодні довелося побачити не так багато фільмів, де б щодо геїв жартували так вдало, а головне - зовсім не образливо для них. Щонайменше, з моєї точки зору.
Чудово обіграні у фільмі й кумедні ситуації, пов'язані з «професійною» і любовною сюжетними лініями. З’ясувалося, що не так вже й важливо, через які обставини або з чиєї протекції жінка стала поліцейською, та ще й в елітному спецназі. Важливо, що поки тут мало кому до вподоби, та й вона сама геть не готова до цього, маючи сумніви. А відтак, непорозуміння, кумедні ситуації, суцільні халепи головної героїні не змусять довго на себе чекати. Причому під час дії «Поліцейську академію» ти вже і не згадуєш: творці фільму знайшли тут свої фішки, спроможні не один раз насмішити глядача, хоча, здавалося б, МакКоуні, Лассард і компанія у Масланські використали в цій ніші вже все, що можна.
З гумором у фільмі «Візьми мене штурмом» і романтична лінія. З одним суттєвим нюансом: кілька сцен у картині прописані дуже душевно і зворушливо, практично в драматичному ключі, де героям щиро співчуваєш. Найяскравіша з таких сцен - діалог між Джоаною й Едженом, коли вона приходить до нього додому. У ній ти справді їм співчуваєш, але аж ніяк не кепкуєш з них.
Виконавці головних ролей Аліс Поль (Джоанна) і Дені Бун (Еджен), який, окрім режисури та сценарію, опікувався ще й однією з головних ролей (причому теж успішно) вправно грають і комедію, і романтику. Їхні герої не статичні, вони змінюються, змінюються їхні погляди на життя, а сюжет стрічки забезпечує глядача достатньою інформацією про життя цих персонажів, аби у нього склалося цілісне враження про них.
Буду нещирим, коли скажу, що Джоанна й Еджен залишаться у мене в пам'яті надовго, але перед ними і не ставили такого завдання, як і загалом перед фільмом - стати подією у світовому кінематографі. «Візьми мене штурмом» - на 80% розважальне кіно, таким його задумали і зняли. Глядач під час цього фільму мав посміятися і трохи романтично помріяти - з цими завданнями картина Буна добре впоралася. Більшого від неї не вимагали.
Крім Поль і Буна, у фільмі варто похвалити ще Мішеля Блана, який дуже вдало зіграв батька Джоанни - Жака Паскуалі, а також Івана Аттала в ролі Віктора та Енн Марівін, яка виконала роль яскравого й ефектного психолога Ізабель, попри те, що роль у неї, в принципі, другого плану.
Також ще, мабуть, виокремлю Алена Дуте, якого добре зіграв Алена Дюбаррі.
Ну і звісно, більше ніхто, напевно, так не зіграє президента Франції, як це зробив Юрбен Кансельє, дарма що роль у нього - навіть третього, а не другого плану. Проте фільм, тим не менш, можна дивитися вже заради цих кількох епізодів з ним!
Якщо звести докупи враження від стрічки Буна, то я визначу його як «Невимушено, дотепно та романтично». Від цього кіно я отримав порцію гумору і веселощів навіть більшу від очікуваної.
Михайло Коронкевич
Фото: IMDb, відкриті джерела
реклама