«Я не зміг його провести в останню путь…»
На фотографії – 2008 рік, Крим, район Ян'и-К'апу, село Берди-Булат, яке після депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року було перейменоване у Привільне.
У жаркий літній полудень під тінню виноградника, який в’ється на дах будинку, сидять двоє нерозлучних друзів: мій батько Абдураман (зліва) і Решат аг'а Абібуллаев.
Мій батько помер 30 березня 2014 року, коли Крим вже було окуповано російськими військами. Його похорон, на який зібралися більше тисячі кримських татар з усього Криму, відбувся під нахабно-безсоромним наглядом співробітників російських спецслужб, які заполонили тоді село.
Через кілька місяців російські окупанти заборонили мені жити в Криму і з того часу я не бачив Решат аг'а, але мені час від часу передавали від нього привіти і степовий мед з його пасіки. Він продовжував піклуватися про мене, немов я все ще залишався тим хлопчиськом початку 1970-х років, що любив слухати його неквапливі розповіді про національний рух.
29 жовтня о 4 годині 40 хвилин ранку прийшло сумне повідомлення на месенджер від Леніяр, дочки Решат аг'а: «Рефат аг'а, пішов батько ....».
...Я вже перестав складати список близьких мені людей, яких не зміг провести в останню путь. Так, я знаю, хто в цьому винен, але мені від цього не стає легше, оскільки подібний стан речей є абсолютно ненормальним.
...31 березня 2014 року, вже після того, як поховали батька і прочитали ДУА (молитви), Решат аг'а сказав мені, але досить голосно, щоб почули й інші: «К'иримни к'айтармаг'анджек бір ерге кітмейджем!» («Я нікуди не поїду, поки Крим не повернуть...»)
Решат аг'а слово дотримав, він нікуди не поїхав і його поховають в кримську землю, але ні він, ні ми ще не дочекалися звільнення Криму від російських окупантів.
Ельвіда, Решат аг'ам! Ельвіда!
P.S. Тим, хто бажає дізнатися дещо про долю Решата аг'а, можете прочитати невеличке есе про нього.
Рефат Чубаров
FB
реклама