Вижити, щоб перемогти: П'ять кримських історій про депортацію і не тільки
У 1944 році під час насильницької депортації кримськотатарського народу з Криму до республік Середньої Азії та регіонів Російської Федерації за період дороги та під час перших років перебування у вигнанні загинуло близько 46 відсотків всього народу. Горя й біди було так багато, що, можливо, Всевишній не встигав допомагати усім.
І хоча умови жахливої депортації були однаково жорстокими для всіх, комусь пощастило більше - вони вижили. Вони змогли побачити марність людожерської політики Сталіна і його поплічників. Вони змогли разом зі своїми сім'ями повернутися до рідного Криму і жити в ньому щасливо в оточенні рідних. Наша розповідь сьогодні – про тих, кому пощастило вижити і тих, завдяки кому живе та відроджується сьогодні кримськотатарський народ.
ДІВЧИНА УРІЄ, ЯКА СПЛАВЛЯЛА ЛІС КАМОЮ
Одна з них – Уріє Ібадлаєва. Її син – глава ЦВК Курултаю кримськотатарського народу Заїр Смедляєв – зазвичай дає інтерв'ю українським ЗМІ і пише в ФБ про те, що відбувається в окупованому Криму. Але в міжнародний День матері він розповів в Facebook про те, як його мама вижила у засланні і в чому, на відміну від інших, їй пощастило.
Уріє Ібадлаєвій було 17 років, коли її з молодшими братами та сестрами, мамою та бабусею з кримського села Ортай (нині не існує) Іслям-Терекського (нині Кіровського) району вивезли на Урал. Поселили в дощані бараки, що були не краще за ті вагони, в яких щодня вмирали люди, а їх не давали навіть по-людськи поховати. Відразу ж наступного дня після розселення усіх погнали на роботу на лісоповал. Діти теж працювали, їм давали малі топорики, щоб вони зрубували сучки дерев. Пайок дозволявся лише тим, хто працював, незалежно від віку. Хочеш прогодувати дитину – роби за неї норму. Уріє брала із собою на лісоповал братика, і щоб він не загубився у лісі або на нього не впало спиляне дерево, прив'язувала його до дерева. Були випадки, коли маленькі діти ставали здобиччю хижих звірів. Трохи пізніше дівчина з лісоповалу перейшла працювати на лісосплав – там вона збирала увесь спиляний ліс і сплавляла його вниз річкою Камою.
«Кілька разів через недосвідченість вона потрапляла в крижану воду, але на відміну від тих, хто опинявся під колодами, їй пощастило, вона залишилася живою», – пише Заїр Смедляєв.
Щоб перемогти горе, несправедливість і наклеп, треба було жити далі. На Уралі Уріє вийшла заміж за Сітбеляла Смедляєва. У тому дощатому бараці у них народилося троє дітей, але діти були слабкими і старша дівчинка не вижила через хворобу. Після смерті Сталіна депортованим кримським татарам скасували комендантський режим і дозволили виїжджати за межі регіону, до якого їх вислали. Родина Уріє разом зі своїми рідними переїхала з Уралу до Середньої Азії. Там набирали людей на будівництво водоканалів у Голодному степу (за прикладом Північно-Кримського). Обіцяли дати землю для будівництва свого будинку. У першій збудованій спільними зусиллями халупі із саманної цегли оселилися усі родичі, з часом кожен побудував собі своє житло. У тій саманній халупі народився Заїр Смедляєв і ще два його брати і сестра.
Мама Уріє виховувала дітей і героїчно справлялася з усіма побутовими проблемами, а її чоловік Сітбелял увесь свій вільний час присвячував боротьбі за повернення до Криму. Він писав листи і петиції до ЦК КПРС, звертався до генерального секретаря КПРС, голови Верховної ради СРСР і Ради міністрів СРСР. Разом з іншими активістами брав участь у зборах «ініциативників», їздив до Москви і навіть до Криму.
Після важкої хвороби батько, розуміючи, що йому не пощастить жити у Криму, взяв слово зі своїх дітей, що вони поїдуть до Криму, навіть попри те, що його могила буде далеко від батьківщини.
Уріє пощастило ще раз – вона повернулася до Криму разом зі своїми дітьми. Усі питання переїзду і вибору місця проживання узгоджувалися з нею як з найстаршою і шанованою у родині людиною. Прожити до старості в Криму у любові своїх близьких і знайти на батьківщині вічний спокій – так судилося їй Всевишнім, всупереч спробам вождів відірвати кримськотатарський народ від свого коріння.
МАТИ АМЕТ-ХАНА СУЛТАНА
Насібе-ханум – матері двічі героя СРСР Амет-хана Султана теж пощастило, але по-іншому. Після звільнення Севастополя 9 травня 1944 року Амет-хану дали відпустку, і він разом зі своїми друзями поїхав до рідної Алупки. У книжці письменника Бута Бутаєва розповідається, як 18 травня, в День депортації кримських татар, Амет-хан Султан рятував від депортації свою матір. На світанку, коли людей почали виселяти з будинків, льотчик прокинувся від плачу матері. Амет-хан вмить вискочив на подвір'я і налетів на солдатів, які тримали за руки його матір і відштовхували батька, який намагався щось пояснити їм.
На галас і крики з будинку вискочив його друг Павло Головачов, який встиг вдягнутися. Коли солдати побачили офіцера в льотній формі, з безліччю орденів і Зіркою Героя Радянського Союзу, вони зупинилися.
На запитання, що відбувається, вони відповіли: «Виконуємо наказ Верховного Головнокомандуючого про виселення усіх мешканців татарської національності з міста. Ця громадянка — вказав солдат на заплакану Насібе — татарка. Її чоловік — з Дагестану, ми його не чіпаємо. А от цей громадянин — вказав солдат на Амет-хана, якого Павло встиг відвести в бік, — напав на нас при виконанні отриманого нами наказу. Схоже, під трибунал захотів!».
Правда, після того, як Амет-хан вийшов з дому вже повністю у військовій формі, з капітанськими погонами, орденами та Зіркою Героя СРСР, солдати зніяковіли, а старший з них запропонував піти до їхнього командира. Амет-хан так і зробив, залишивши матір під охороною Павла Головачова.
Командир, вислухавши плутану розповідь Амет-хана, похмуро відповів: «Дуже шкода, товаришу капітан. Але мої солдати дійсно виконують наказ Верховного Головнокомандуючого. Наразі триває виселення усіх татар з Криму. Поголовно, незалежно від віку і статі».
«Але чому?! Чим завинили ці люди?» – здивовано запитав Амет-хан. На це полковникові було нічого сказати, крім того, що «операція з виселення готувалася у глибокій таємниці і до сьогодні ми навіть не уявляли усе це в деталях».
Того дня мати Амет-хана уникла депортації, після численних дзвінків і телеграми до Москви, батьків героя вивезли до Дагестану, де народився батько льотчика. Але там своїх проблем було більш ніж достатньо, тому домовленості про забезпечення батька і матері героя житлом влада республіки не виконала.
В результаті батьків Амет-хана за пропозицією командувача 8-ї армії генерала Тимофія Хрюкіна відправили до станиці Привольної Краснодарського краю до будинку його батьків. Там вони прожили доти, доки їм не дозволили повернутися до Алупки.
Повернення до Алупки не принесло радості батькам Амет-хана, тому що жити в оточенні чужих людей, коли на сотні кілометрів навколо немає жодної людини твоєї національності і віри, було дуже важко. Усіх рідних та друзів вислали і навіть ті, хто раніше знав Насібе, стали називати її Настею.
Сайт The QIRIM публікує уривок з розмови з Амет-ханом Султаном письменника Юрія Османова, описаній в його книзі «Три зустрічі». Амет-хан з гіркотою розповідає, через що йому довелося пройти, коли померла в Алупці його мати і ховати її було нікому. Нікому було прочитати молитву, обмити тіло і проводити в останню путь.
Звичайно, є розумники, які вважають, що Амет-хан мав би змиритися з тим, що його мати депортують, з тим, що вона може загинути в дорозі і він її більше не побачить, якщо не сяде з нею в один вагон. Але він виконав свій обов'язок перед матір'ю якнайкраще. І всі подальші роки виконував обов'язок перед народом – серед перших підписував петиції кримських татар з вимогою повернення народу до Криму, зустрічав своїх співвітчизників у своїй квартирі в Зоряному містечку. Разом з народом він переживав усі його прикрощі і навідріз відмовлявся змінювати національність. Відомі факти, коли йому пропонували підписатися під нагородними документами, які представляли його до третьої зірки Героя, в яких у графі національність було зазначено, що він лакець, але він не погодився.
Сам Амет-хан прожив недовге життя. Цього року у листопаді йому б виповнилося 100 років. Але загинув він у 51 рік під час випробування літаючої лабораторії літака ТУ-16. На його рахунку було понад 600 бойових вильотів, 49 збитих літаків, 150 повітряних боїв. І вже він-то точно знав: для того, щоб людині щастило, не треба мати зручну національність або вигідних друзів. Навіть відваги та сміливості буває недостатньо, якщо в людині немає головного – гідності і честі.
КРИМСЬКОТАТАРСЬКІ ОФІЦЕРИ
А ця розповідь – про те, як у 1945 році пощастило полковнику Решату Садреддінову. Дослідник кримськотатарської історії Ібраїм Воєнний на шпальтах кримськотатарської газети «Авдет» розповів про страти офіцерів і солдатів з числа кримських татар, які повернулися з фронтів Другої світової війни і вимагали повернути їхні родини до Криму. У нашого героя, підрозділ якого після капітуляції Німеччини перекинули до Австрії, з'явилася можливість отримати звільнення, і він вирішив поїхати додому, до Сімферополя.
Побачене у Криму вразило його – до будинку, в якому жила його родина, заселилися інші людьми, а на вулицях не було жодного кримського татарина. Полковник, груди якого прикрашали нагороди, попрямував до будинку НКВС, але зустрів його молодий лейтенант, який нічого толком пояснити не міг. Зопалу Садреддінов вже взявся за свій нагородний ТТ, але ззаду хтось голосно наказав: «Кругом! Вийти з кабінету!».
Потім вже до нього підійшов якийсь незнайомець і порадив терміново виїжджати з Криму.
«Такі, як ви, офіцери – кримські татари, вже приїжджали два місяці тому і вимагали пояснити, чому їхні родини вислали з Криму. А їх, осіб 200-250, посадили до автобуса, вивезли за Карасубазар (нині Білогірськ) і розстріляли під Білою скелею. У вас є 24 години, щоб залишити Крим».
Досі не знаю, хто була ця людина, – розповів Садреддінов.
Відразу після Сімферополя він поїхав до Москви і з'ясував, що його рідні в Узбекистані, у місті Бекабаді, куди він негайно поїхав і знайшов їх у землянці – голодних і хворих.
Кримська татарка Аніфе Шевкієва також розповідала автору розслідування, що її чоловік, старший лейтенант Ібраїм Шевкієв був свідком розстрілу групи кримськотатарських офіцерів на в'їзді до Криму між Новоолексієвкою і Джанкоєм. Состав зупинили співробітники НКВС і наказали усім кримським татарам вийти, повідомивши, що їхні родини виселені з Криму, і їм треба їхати до Середньої Азії. Кілька офіцерів з кримських татар стали обурюватися, після чого їх відвели у бік і розстріляли.
Також Шевкієв розповідав, що деяких кримськотатарських льотчиків, які висловлювали невдоволення тим, що їхніх рідних відправили помирати на чужину, посадили в бочки і скинули з літаків.
Про випадки розстрілу кримськотатарських офіцерів, пише дослідник, розповідали свідки в різних районах Криму. Приміром, на горі Ай-Петрі 25 осіб в офіцерській формі з відірваними погонами були скинуті з обриву, у такий же спосіб кількох людей між Гаспрою та Місхором скинули в море. У Севастополі на схилі Сапун-гори розстріляли 78 офіцерів-кримських татар, ще 12 військових з числа кримських татар підірвали разом із машиною в селі Туак Судакського району.
У селі Корбекуль (нині – Ізобільне під Алуштою) 7 осіб розстріляли вдень при свідках біля стіни сараю для сушіння фруктів. Місцевий хлопчик-пастушок Володя Шеленга, який проходив повз зі стадом, розповідав, що впізнав із семи розстріляних двох жителів села, серед яких був брат льотчика Муаррема Арнаутова.
У Сімферополі після того, як близько 400 офіцерів-кримських татар підняли великий галас, і справа дійшла до Москви, з ЦК надійшло розпорядження відправити їх до санаторію, поки відбудеться «вирішення питання». Коли «рішення» було знайдено, офіцерів під посиленою охороною пізно вночі вивезли з санаторію до ущелини і, за свідченням водія, розстріляли.
Усім їм, на жаль, пощастило менше, ніж Решату Садреддінову.
ОПЕРАТОР КЕНАН КУТУБ-ЗАДЕ
|
Не секрет, депортації вдалося уникнути тим небагатьом кримським татарам, які 18 травня 1944 року були за межами Криму і не мали там родичів. Приміром, відомий військовий оператор і кінодокументаліст Кенан Кадрі-заде, який народився 13 серпня 1906 року в Стамбулі в сім'ї кримськотатарського емігранта, пише газета «Авдет».
Його батько Абдуреїм Кутуб-заде був служителем мечеті в Криму і свого часу втік від російських репресій до Туреччини, але пізніше він вирішив повернутися до рідних місць. Тому дитячі та юнацькі роки Кенана пройшли у Бахчисараї. Тут зародилася мрія стати кінооператором. Після навчання у Бахчисарайському художньо-промисловому технікумі його направили працювати до Ялти, де разом з другом він випадково побував на Ялтинській фабриці Всеукраїнського фотокіноуправління. Коли він вийшов звідти, він буквально захворів кінематографом. За якийсь час він починає працювати асистентом оператора на Ялтинській кінофабриці «Восток-фильм». Але у 1930-ті роки в Криму знову почалися репресії проти священнослужителів, і батько Кенана знову емігрує до Туреччини. Кенан ж, натхненний великою мрією, їде до Москви, починає працювати на московській кіностудії «Востокфильм», а потім кінооператором на Центральній студії документальних фільмів. У 1932 році він навіть хотів вступати до ВДІК, але йому завадила графа в паспорті про місце народження – Стамбул.
З початком війни у 1941 році Кутуб-заде їде на передову, де у ранзі капітана діючої армії знімає кадри військової хроніки.
Його бойовий шлях оператора почався на 1-му Українському фронті з кінозйомки боїв в районі Малина, потім був репортаж з поля бою у Білій Церкві. В архівах кінохронік зберігаються і його зйомки Корсунь-Шевченківської операції. В район бойових дій його тоді закинули на літаку і, знімаючи в складних умовах сніжної хуртовини, будучи важко хворим і пересуваючись пішки з кіноапаратурою, він, втім, був щасливим, що у часи «великого горя і великої стійкості» він і його кінокамера були причетні до того, щоб «зберегти для нащадків великий подвиг людей у війні».
Були в його операторської біографії і зйомки звільненого від німців Львова, і поранення під час наступальної операції в Карпатах, і обстріл з літака машини, в якій він, ризикуючи життям, рятував кіноапаратуру і відзняті матеріали.
За більш ніж 40 років роботи на Центральній кіностудії документальних фільмів ним було створено десятки кінострічок хроніки війни, але найвідоміша з них – «Табір смерті «Освенцім». Цей фільм став головним доказом обвинувачення проти нацистів під час Нюрнберзького процесу.
Як розповідав Кутуб-заде, він заїхав в «Освенцім» 28 січня 1945 року, коли у концтаборі ще диміли печі.
Досі він йшов по війні зі своєю камерою легко і сміливо, але у концтаборі його серце стискалося від гіркоти, болю і жаху, коли він фотографував гори трупів замордованих дітей, дівчинку, яку вмовляли відійти від розстріляної бабусі, цинічний напис на воротах «Кожному своє», димлячі крематорії, акуратні мішки з тоннами людського волосся, купи мішків з окулярами, дитячими черевиками, горщиками. Знімаючи усе це, він плакав.
«Коли я побачив дітей, на яких фашисти ставили свої досліди, коли побачив купи взуття і волосся, думав – серце зупиниться. Знімав і плакав», – згадував оператор.
Увесь світ обійшли відзняті ним страшні кадри простягнутих до оператора дитячих рученят з фашистськими табірними клеймами під рукавами смугастих роб. А кадри про хлопчика-білоруса Гену Муравйова стали основою драматичного сюжету спільного з Польщею фільму «Пам'ятай ім'я своє».
35 днів такої пекельної роботи не кожен міг витримати.
«Мій колега і друг Микола Биков не зміг знімати. Поїхав. Справді, Освенцим потрясав і почуття наші, і волю», – згадував військовий оператор.
У мирний час Кутуб-заде працював спочатку на Ризькій кіностудії, потім на Ростовській студії кінохроніки, викладав студентам, але до кінця свого життя з його пам'яті не стиралися картини, відзняті в Освенцімі. Знайомі розповідали, що в кишенях його одягу завжди були цукерки, якими він пригощав дітей в пам'ять про малолітніх жертв концтабору.
Так, йому пощастило, він уникнув жахів депортації, але побачені ним в Освенцімі жахи витонченого способу знищення людей – назавжди залишили в його серці незагоєну рану і біль.
Про те, що Кенан Кутуб-заде «пам'ятав ім'я своє», свідчить знайдений у Кримському архіві лист, в якому він звертається до вищого керівництва Кримської АРСР з проханням клопотати перед його московським начальством про переведення його до Криму для зйомок кримського партизанського підпілля. Оператор писав про те, що володіє достатніми професійними навичками та досвідом роботи у військових умовах, але, мабуть, його звернення залишилося без уваги. І хто знає, можливо, якби Кутуб-заде опинився 18 травня 1944 року в Криму, його доля склалася б зовсім по-іншому.
ВІЙСЬКОВИЙ ХІРУРГ ЛЕНУР КУРТСЕЇТОВ
Військовий хірург Ленур Куртсеїтов, який дуже мало розповідає про своє життя, втім, часто говорить такі слова: «Мені пощастило, мене Бог врятував чотирирічною дитиною в депортації і береже досі».
Дружина його сина Аніфе Куртсеїтова у розмові з кореспондентом Укрінформу розповіла, що по крупицях дізнається від свекра історію його родини. Він народився у Бахчисарайському районі, в селі Янджу, перейменованому у 1946 році на Путилівку. Йому було неповних чотири роки, коли його матір з двома дітьми депортували до Тули. Батька ж вислали в іншому напрямку – до Узбекистану: таких історій у кримських татар, коли родини розлучалися або губилися під час депортації, дуже багато. У 1946 році, коли комендантський режим суворо забороняв кримським татарам залишати населені пункти, до яких їх депортували, матір нашого героя вирішила виїхати за межі Тули, щоб отримати хоч якусь вісточку про рідних. У дорогу вона взяла свою 3-річну доньку Ресміє, але за короткий час на одній з російських станцій її зупинив конвой і, з'ясувавши, хто вона і звідки їде, заарештував. Дівчинку відправили до дитбудинку. За ігнорування комендантського режиму жінку засудили до трьох років позбавлення волі, але у зв'язку з тим, що у в'язниці вона дуже захворіла і практично помирала, її випустили. Після звільнення вона заходилася всюди шукати свою доньку, але марно. Це стало справжньою трагедією для родини, яка вже після скасування комендантського режиму возз'єдналася в Узбекистані і все життя продовжувала шукати зниклу дівчинку. Що цікаво, довідку про смерть матері дитини не видавали, але й жодної інформації про зниклу дитину не надавали теж. Хтось проговорився, що, можливо, красиву дівчинку швидко удочерили, і родина Куртсеїтових не втрачала надії на зустріч з нею. В родині, а у Ленура були ще сестра Сефає і брат Асан, постійно говорили про зниклу сестру, що, напевно, і стало попередженням для Всевишнього берегти усіх інших дітей.
І він зберіг їх – Ленур Куртсеїтов вижив навіть після серйозної дози опромінення радіацією під час роботи на Чорнобильській АЕС. Він зміг вистояти і перемогти хворобу, попри те, що іншим його колегам-чорнобильцям пощастило менше.
Життя, щоправда, не було легким, і насолодитися роками спокою в Криму йому не вдалося.
Після навчання у Самаркандському медінституті його направили працювати до Білорусі, потім – до Казані, потім – до Німеччини. Звідти, на початку 1980-х, йому було наказано їхати до Головного військового шпиталю у Києві. І саме звідти полковник запасу Куртсеїтов поїхав з іншими лікарями рятувати уражених радіацією чорнобильців. Понад 30 років він пропрацював у київському госпіталі, і навіть жив поруч з ним, щоб його «за дзвінком» можна було викликати на операції або консультації. Тривалий час він очолював торакальне відділення госпіталю, був позаштатним онкологом. Практикуючий хірург з великим досвідом написав понад 20 наукових робіт з різних методів лікування та реабілітації хворих.
Два роки тому він вийшов на давно вже заслужену пенсію, але все одно щодня продовжує ходити на роботу, щоб зустрітися зі своїми пацієнтами. Йому виділили кабінет, в якому він продовжує приймати і консультувати хворих, які одужують, завдяки його власним унікальним методикам лікування.
За словами Аніфе Куртсеїтової, батько в родині – останній свідок злочинної депортації 1944 року. Попри важкі випробування, які йому випали, він завжди відкритий і добрий до людей, допомагає, чим може.
«Він справжній трудяга, для нього сенс життя – у служінні справі, на його рахунку найскладніші операції, сотні врятованих людей. Його і сьогодні важко застати вдома – він йде до людей, щоб допомогти їм. Сам веде здоровий спосіб життя, кожен день починається з зарядки, досі не носить окуляри, ось такий він у нас», – розповідає Аніфе.
Бог частенько заглядав у життя Ленура Куртсеїтова і замість втраченої в далекі роки сестрички подарував йому трьох онучок, яким сьогодні 12, 10 і 4 роки. Один з «подарунків» – середня онука – він отримав прямо на свій день народження.
Напевно, для них він намагався зберегти свій будинок під Бахчисараєм, в якому народився і звідки його депортували. В який приїжджав за першої можливості і, перебуваючи у великій дружбі з його нинішніми господарями, допомагав з його ремонтом і утриманням, щоб стіни цього будинку не руйнувалися, а стояли якомога довше.
Зера Аширова, Київ
Перша ілюстрація: Рустем Емінов. Між минулим і майбутнім (Із зібрання Ленура Іслямова)
