Христина приїхала з фронту до Києва на декілька днів. Протягом цього часу вона вирішила пройти курси психологічної підтримки, щоб ефективніше допомагати побратимам, які мають ментальні проблеми. На зустріч Крис одягнула військову форму, начепивши на неї свої нагороди. “Осьо стільки зібрала за майже два роки війни”, – зауважила вона. Серед усіх особливо вирізнявся “Cталевий хрест” головнокомандувача Збройних сил України, отриманий від Залужного. Крім нагород, привертали увагу яскраві шкарпетки парамедика з малюнками відомого мультсеріалу. “А це для того, щоб цивільні розуміли, що військові – такі ж звичайні люди”, – пояснила Христина.
Христина Крис – старший бойовий медик 112-ї бригади Сил територіальної оборони України. Від початку повномасштабного вторгнення вона працювала на харківському й донецькому напрямках. На її рахунку – до сотні врятованих українських військових і жодного загиблого безпосередньо під час надання допомоги. Вона постійно вдосконалює свої вміння в галузі парамедицини і наголошує, що базою повинні володіти всі українці.
В інтерв’ю Укрінформу вона розповіла про основи парамедицини, пояснила, у чому специфіка роботи медиків на фронті й поділилася вражаючими, майже фантастичними історіями з фронту.
ЛІКАР ЗАХОДИТЬ ДО СТЕРИЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЙНОЇ, А ПАРАМЕДИКУ ІНКОЛИ ДОВОДИТЬСЯ БОРОТИСЯ ЗА ШАНС НА ВИЖИВАННЯ В ОКОПІ
- Значна частина цивільних досі плутають медиків і парамедиків. У чому основна відмінність між цими двома професіями?
- Щоб стати парамедиком, потрібно пройти щонайменше три курси підвищення кваліфікації за категоріями TCСС. Перший рівень – ASM – це звичайний боєць-рятувальник. Потім іде СLS – це людина з підвищеною кваліфікацією. Ну й третій рівень – це СMС, яку я зараз здобуваю. Останні курси, зазвичай, для тих, у кого вже є медична освіта. Парамедик – це найвищий рівень рятівника на фронті, адже він може і працювати в стабілізаційному пункті, й проводити операції, і воювати.
- Як довго триває навчання на парамедика?
- Мова про 4 модулі курсів. Перший, наприклад, я проходила протягом 4 днів. За 4 місяці можна дійти до рівня бойового медика за стандартами НАТО.
- Чи здатен парамедик найвищої категорії допомогти, коли мова йде про хвороби, які не пов’язані з перебігом бойових дій?
- Навіть на початковому рівні кожен бойовий медик повинен допомогти з проблемами шлунково-кишкового тракту, головним болем тощо. Ми знаємо, які препарати можна дати військовослужбовцю безпосередньо в окопі. Мова про медикаменти, які не розріджують кров. Це дуже важливо, адже в майбутньому може врятувати хворого бійця від критичних крововтрат у разі поранення. Чим вище кваліфікація медика – тим більше він розуміється на специфіці медичних препаратів.
- Чи обов’язково бути медиком у цивільному житті, щоб стати парамедиком?
- Ні! Начальник нашої медслужби батальйону, до прикладу, має 20-річний стаж у хірургії, викладає медицину у ВНЗ, але постійно наголошує, що бойова медицина – це зовсім інша річ.
- Це пов’язано з тим, що цивільні лікарі не пристосовані до роботи в бойових умовах зі специфічними пораненнями, внаслідок бойових дій?
- Так, мова йде про зовсім інші умови. Бойові медики рятують людей безпосередньо в окопах. У цивільних лікарнях лікар заходить у стерильну операційну, де його чекає пацієнт під анестезією. На війні ж інколи доводиться боротися за шанс на виживання.
99 ВІДСОТКІВ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ОСВОЇЛИ ПОЧАТКОВИЙ РІВЕНЬ ПАРАМЕДИЦИНИ
- Які навички є базовими у роботі парамедиків?
- Перш за все, варто вивчити тактику. Парамедик – це боєць, який, крім того, здатний надати допомогу побратимам. Поводження зі зброєю, фізпідготовка – це основа всього. З медичної точки зору, мова – про вміння накласти турнікет, забезпечити дихання людині, у якої цей процес відсутній, користуватися бандажем. Цього має вистачити для евакуації з окопу.
- Цими навичками повинні володіти всі військові?
- Безумовно. 99 відсотків українських військових освоїли як мінімум початковий рівень парамедицини. Кожен сам собі здатен надати першу допомогу. Якщо мене поранять, то кожен із бійців ліворуч і праворуч допоможуть.
- Наскільки парамедик впливає на хід бойових дій?
- Наявність парамедика психологічно впливає на групу. Військовослужбовці, які йдуть на передову, почуваються спокійніше, усвідомлюючи, що біля них парамедик. Парамедик також здатен вступити в бій, чим збільшує ефективність групи. Водночас, завдання парамедика – це не знищення ворога, а порятунок українських героїв.
- Скільки парамедиків виходить на позиції разом з бійцями?
- Усе залежить від цілей і завдань, які варто виконати. У будь-якому разі кожен із військових носить аптечку, в якій є першочерговий недоторканий запас. Ти використаєш це саме для нього, якщо знадобиться. Також варто взяти до уваги, що багато чого залежить від чисельності групи. Чим більша група, тим більше парамедиків. Чим активніші бойові дії, тим більше парамедиків потрібно. На десять людей потрібен один медик, але це все умовно. Якщо ситуація критична, то з групою можуть виходити незадіяні медики.
- Без якого девайсу парамедик не може вийти на позицію?
- Турнікет.
- Навіщо військові беруть із собою 4 турнікети, якщо самотужки собі накласти можна лише 3?
- Четвертий – це запасний турнікет, яким за потреби можна допомогти побратиму.
- Що ви кладете у свій рюкзак перед виходом на позиції?
- Медичний наплічник і ноші Skedco (жорсткі ноші для евакуації поранених з поля бою – ред.). У наплічнику дуже багато рукавичок, адже без них не можна підходити до пораненого. Ти ніколи не знаєш, які хвороби можуть бути у людини, якій ти надаєш допомогу. У наплічнику також повинні бути турнікети, бандажі, назофарингеальні й гортанні повітроводи, оклюзійні наліпки.
- Чи важили ви своє медичне спорядження перед виходом?
- Не важила, але воно справді важке. Я дещо хитрую, якщо зі мною виходять санітари: частину спорядження вони можуть забрати.
7 ХВИЛИН ОГЛЯДУ ПОРАНЕНОГО ВПЛИНУТЬ НЕ ТІЛЬКИ НА ЖИТТЯ БІЙЦЯ, А Й НА ЙОГО ЯКІСТЬ У ПОДАЛЬШОМУ
- Протягом якого періоду часу необхідно евакуювати пораненого? Чи є якісь прописані правила?
- Існує так зване правило “золотої години”, але будь-який бойовий медик знає, що чим менше часу піде на евакуацію – тим краще. Багато залежить від того, як ти вибудуєш процес евакуації. Ми намагалися налаштувати процес так, щоб від моменту поранення до моменту, коли військовий лежатиме на хірургічному столі, минала максимум година. Є такі поранення, коли ми розуміємо, що людина може почекати, поки мине обстріл. У такому разі не доведеться наражати на небезпеку евакуаційний бронемобіль. Коли мова йде про важкі поранення, то час іде на хвилини.
Якщо у нас є необхідне обладнання на “нулі”, то, очевидно, шанс врятувати людину зростає. Я знаю історію, коли група штурмовиків під Бахмутом 6 діб не могла вийти з позицій через обстріли. У них було двоє легких поранених, яким вони допомагали протягом цього періоду. Бійці використовували антибіотики, робили перев’язки, тому все закінчилося добре.
- Який транспорт є найкращим для евакуації?
- Все залежить від ділянки фронту і небезпеки, яка там чатує. Я боюся чогось великого і броньованого, адже ця ціль більш важлива, аніж медики. Ми вантажили поранених у пікап, адже він мобільний і маневрений. Ворог може пожалкувати снаряд на пікап. З боку практичності найкращим є транспорт на гусеницях, адже звичайні колеса банально пробиваються від уламків. До нововведень із мотоциклами й баггі я ставлюся скептично, адже в незахищеному транспорті почуваюся некомфортно.
- Яку допомогу надають пораненому під час евакуації?
- Ми розуміємо, що в червоній зоні, на “нулі”, надати спеціалізовану допомогу складно – в основному турнікет. Після евакуації, в першій зоні можна провести огляд бійця. Ці умовно 7 хвилин – це час, який впливає не тільки на життя бійця, а й на його якість у подальшому. Без цього поранений банально не зможе доїхати до стабпункту.
- Що говорити бійцям з важкими пораненнями під час евакуації, які слова підібрати?
- Якщо людина у свідомості й з нею можна говорити, то це вже добре. Ми спілкуємося, щоб людина не “вимикалася”. В дорозі я намагаюся заповнити картку пораненого, так звану “форму 100”, з даними про бійця, групою крові, алергією, препаратами, які йому вже ввели. Це допоможе медикам правильно діяти далі. Крім того, це дозволить “не загубити” бійця в лікарні.
- Кому першому варто надавати допомогу: тому, хто просить про неї, чи тому, хто вже нічого не говорить?
- На моїй практиці 90 відсотків бійців не просили допомоги. Існує алгоритм, який допоможе адекватно оцінювати ситуацію. Тут усе залежить від кількості поранених і відповідно кількості медиків на окремій ділянці фронту. Легким пораненим зазвичай надають допомогу побратими. Я намагаюся допомогти найважчим. У мене досі ніхто не помер на руках. Були випадки, коли люди надходили вже мертвими…
ПОГАНИЙ ТУРНІКЕТ ЯК ПРАВИЛО ПРИЗВОДИТЬ ДО СМЕРТІ. ШАНСИ НА ЖИТТЯ ПІД ЧАС МАСИВНИХ КРОВОВТРАТ І БЕЗ ТОГО ТУМАННІ
- Яку допомогу ви можете надати, а що вже під силу тільки хірургам у стабпунктах?
- Якщо у людини шок, вона втратила майже всю кров, ампутація кінцівок, кульове поранення голови і відсутність дихання, то є шанс врятувати її… У мене був такий випадок.
- Можете розповісти детально про це?
- Ніч. Зима. Зі мною в команді лише водій. Ми стоїмо на сватівському напрямку на точці евакуації безпосередньо в полі. До нас під’їжджає “броня” разом із чотирма пораненими. Одному я констатувала смерть, в іншого була ампутація правої ноги, розтрощена права рука. Ще один – з ампутацією обох ніг нижче коліна. В останнього було майже наскрізне кульове поранення голови, розтрощена нога, уламок у черевній порожнині й відсутність дихання. Крім того, з нього вже не витікала кров. Він був у тому стані, коли залишки крові циркулювали по магістральних артеріях (мозок і легені).
Водій, на щастя, був досить кваліфікованим у парамедицині. Саме він надавав допомогу бійцю з ампутаціями обох ніг. Іншому допоміг медик, який підбіг до нас. Я ж зайнялася найважчим бійцем. Спочатку його треба було відігріти. Першочергово треба забезпечити турнікети на кінцівках, щоб з нього не витекли залишки крові. Травму голови я не чіпала – там була пов’язка. Черевну порожнину теж не чіпала, адже ми можемо ще більше нашкодити бійцеві. Туди я наклала пов’язку навіть без тампонування. Завдання номер один – це відновити дихання. Він мав поранення голови, тому я не могла застосувати трубки. Якщо носоглотка розтрощена, то трубка, яку виводять з носа в гортань, могла пройти безпосередньо в мозок. Тоді людину фактично нереально врятувати.
Ми завантажили поранених і поїхали до стабілізаційного пункту. Двічі у найважчого пораненого повністю зупинялося дихання. Якщо б тоді була можливість поставити внутрішньокістковий доступ, за допомогою якого я змогла б вливати йому замінник крові, було б легше… Його прооперували, перевезли до Харкова, а потім – до Києва. Він був у важкому, але стабільному стані.
Шкода, що у мене не залишилося з ним зв'язку. Я знаю, що його звати Сергій і йому 27 років. Навесні у нього мала б розпочатися реабілітація і дослідження того, на якому розумовому рівні він перебуває. На початкових етапах ми не можемо спрогнозувати, на якому рівні у нього будуть процеси, які ми називаємо базовими. Робити передчасні висновки не варто, але я сподіваюся, що він залишиться свідомим громадянином нашої держави.
- Чи надаєте ви допомогу цивільним за потреби?
- На цей випадок у мене теж є історія. Взагалі парамедик розраховує своє спорядження на те, щоб врятувати побратимів з підрозділу, адже їх ти залишити не можеш. Інколи доводиться виходити за межі дозволеного. Одного разу до мене підбігла дитина 14 років і сказала, що її маленький братик поранений. Вони сиділи в підвалі, адже їх будинок знищили. У такому разі необхідно залишити свою радіостанцію на чергових медиків, щоб у твого підрозділу залишався зв’язок і допомога. Так і сталося. Я тим часом поїхала до підвалу з дітьми. Ту ділянку якраз обстрілювали градами. Я зайшла і побачила 11-річного хлопчика, який був весь у крові: у його лівій нозі був величезний уламок. Я надала першу домедичну допомогу дитині безпосередньо в підвалі. Далі необхідно було винести його з приміщення і перемістити до евакуаційної машини. Єдине, чого дитина боялася – це анестезія, тому просила не робити її. Цьому хлопчику дуже пощастило, адже на той момент у куп’янському стабпункті був один із найкращих судинних хірургів України. Хлопчику не тільки врятували ногу, а й зшили всі вени, склали кістку. Я потім бачила цього хлопчика: він був ще на милицях, але уже кликав грати у футбол після реабілітації.
- У медіа неодноразово з’являлася інформація про поставку неякісних турнікетів на фронт. У чому основна небезпека фальшивих турнікетів?
- Я вкрай категорична в таких питаннях. В основному неякісні турнікети потрапляють від волонтерів, які не знають, яким повинно бути якісне спорядження. Я досі забираю у військових погані зразки і міняю їх на нормальні – поганий турнікет, як правило, призводить до смерті. При масивній кровотечі шанси вижити взагалі доволі туманні… Поганий турнікет призведе до втрати часу, а це вже натомість – до втрачених мілілітрів крові. Під час масивної кровотечі у людини є не більше 2 хвилин, тому важливість турнікету неможливо переоцінити.
- Інколи трапляється, що люди не знають про певні поранення і зазнають суттєвих крововтрат. Як запобігти цьому?
- Так, це правда. Єдиним виходом із ситуації є ретельний огляд пораненого. Бували випадки, коли пораненому не знімали взуття, а у нього в ступнях були великі уламки. Ми, на щастя, помітили це заздалегідь, але за найгіршого сценарію він помер би з часом від крововтрат. На фронті немає незначних поранень. У нас, наприклад, скептично ставляться до контузій, але це дуже страшна травма. Мова про закриту черепно-мозкову травму, яка викликає незворотні зміни головного мозку. Людина може стати епілептиком після контузії.
НА ВІЙНІ ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СТАЮТЬСЯ З КОЖНИМ ІЗ НАС
- Як помітити контузію?
- Загальний стан бійця буде незадовільним. Контуженим людям треба надати допомогу. Звісно, якщо з ним усе буде нормально, то він повернеться на фронт. Тут головне питання в тому, щоб не зволікати з обстеженням постраждалого.
- Наскільки контузія впливає на виникнення ПТСР, чи є між ними зв’язок?
- Звісно, є. У контуженої людини можуть бути звужені судини в мозку і, як наслідок, мігрені. Контузія посилює інші проблеми зі здоров’ям, зокрема хронічні хвороби. Також вона впливає на слух і зір.
- Чи входить до переліку обов’язків парамедика слідкування за психологічним станом бійців на фронті?
- У підрозділах є посада замполітів, які повинні цим займатися. На війні психологічні проблеми стаються з кожним із нас. Кожен наступний прецедент може негативно вплинути на бійця, навіть якщо він уже має десятирічний досвід війни. Інколи на фронті стаються приступи паніки й агресії. Не варто забувати, що у людини є зброя в руках. У такому випадку треба позбавити його боєкомплекта. З галюцинацією складніше, адже ти не знаєш, чи можна допомагати людині медикаментами.
- Як зрозуміти, що людину з незадовільним морально-психологічним станом варто евакуювати?
- У мене є історія з власного досвіду, коли було зрозуміло, що людина далі не воюватиме. У ході бойових дій в один із наших бліндажів влучив снаряд. Один з бійців загинув, а іншого присипало землею. Його знайшли тоді, коли відтягнули лінію фронту. Він не міг говорити й ходити, був дезорієнтований і не розумів, хто він. Ми вивели його в тил на 300 метрів від позицій. Після первинного огляду в нього розпочався епілептичний напад, впродовж якого він кричав і прокусив собі язика. Потім він прийшов до тями, але мав повну амнезію. Він пам’ятав лише те, що його звати Сергій. Спілкувався хлопець українською мовою. Коли поранений почув декілька російських слів від іншого бійця, то у нього розпочалася істерика. Стан погіршувався, галюцинації посилювалися. Довелося йому брехати, мовляв, ми на навчаннях, це все манекени, не хвилюйся. Я записала дані, які вдалося дізнатися, і передала його далі. У цьому випадку необхідна госпіталізація. Найгірше, що у таких людей епілепсія може залишитися на все життя. Попри все, у нього є шанс на нормальне життя.
БАЗОВІ НАВИЧКИ З ПАРАМЕДИЦИНИ ЗАВЖДИ БУДУТЬ У НАГОДІ ДЛЯ КОЖНОГО
- Чи можна сказати, що під час війни всі українці повинні володіти хоч мінімальними навичками парамедицини?
- Обов’язково. Ракети і шахеди літають всією Україною… Уявіть, скільки життів можна було б врятувати, якби люди вміли користуватися хоча б турнікетами. Мова ж насправді не тільки про війну. Базові навички з парамедицини завжди будуть у нагоді для кожного, зокрема, під час автокатастроф і катаклізмів.
- Зважаючи на ваш досвід, скажіть, які головні проблеми українського війська в галузі медицини? Як виправити ситуацію?
- На щастя, за півтора року в армії змінилася бойова медицина. Показово, що курс TCСС – це розробка НАТО, яка змінюється внаслідок нашого досвіду ведення бойових дій. Це високий показник якості нашої армії загалом. Стосовно якості забезпечення можу говорити лише за свій підрозділ. Забезпечення розхідними матеріалами настільки хороше, що я потреби в ньому не маю, хоч таких товарів багато не буває. Нас забезпечують і держава, й волонтери. Скажу неприємну річ, але мені легше брати матеріали саме від волонтерів. Процедура списання державного обладнання настільки складна, що краще півроку сидіти під Бахмутом, аніж місяць – розбиратися з документацією.
- Як спростити ці бюрократичні процеси?
- Прибрати їх неможливо, адже вони є всюди. Просто в зоні бойових дій простіше: там усе чорно-біле, де чітко зрозуміло – хто свій, а хто чужий. З документацією складніше.
- Яка номенклатура медичного спорядження йде від держави?
- Нас забезпечують усім, що потрібно, але є те, що їй не під силу з різних об’єктивних і суб’єктивних причин.
- Чому?
- Певне спорядження купити складно через те, що його банально немає у вільному продажу. Крім того, певні види спорядження не передбачені для забезпечення.
- Що конкретно ви маєте на увазі?
- Я кажу про вузлові турнікети і внутрішньокістковий доступ. Вони можуть допомогти врятувати найважчих, у яких мізерні шанси на виживання.
- Чи вистачає на фронті парамедиків?
- Звісно, ні! У нашому батальйоні є загиблі й важко поранені медики, які не повернуться на фронт. Ті люди, які є в батальйоні, займають там якісь місця. Я не можу забрати, умовно, командира взводу і призначити його медиком. Ми шукаємо нових людей. Розумієте, нові люди, як мінімум, півтора року не вбачали для себе необхідності йти на фронт, тому мені дещо страшно їх брати. Дехто апелює до релігії, мовляв, мої вірування не дозволяють вбивати людей. Окей, будь як я – рятуй людей.
Крім того, не вистачає броньованого медичного транспорту. Скільки б не тривала війна, цього компоненту завжди не вистачатиме. По медиках теж стріляють… Турнікетами забезпечити не проблематично, а ось людьми й технікою складніше.
Віталій Ткачук
Фото Юлії Овсяннікової