Атіс Климовичс, латвійський військкор, волонтер
Полякам, балтійцям, українцям не треба довго пояснювати, що таке російська окупація
14.10.2023 09:30

Наш співрозмовник – популярний латвійський журналіст, перш за все військовий. Маючи стаж такої роботи в 30 років, він багато що бачить більше та точніше. Російсько-українська війна стала для нього по-справжньому своєю справою – волонтерською діяльністю він почав займатися з самого 2014 року. Й Атіс упевнений, що Латвії також треба невпинно посилювати свій оборонний потенціал. Тому що з таким сусідом, як Росія, можливе будь-що. Ще й тому Климовичс редагує щомісячну газету Zemessargs про буття латвійської Національної гвардії та військові новини з усього світу.

Цікаво, що виш він закінчив, коли вже був журналістом. І обрав історичний факультет. Така освіта допомагає бачити кожну війну не окремо, а системно та передбачати, що може бути далі. На перетині історії та журналістики в Атіса народилася книга «Особистісна Латвія. Історії двадцятого століття» (2011), яка отримала нагороду «Премії року латвійської літератури».

ВЖЕ У 2016-2017 РОКАХ БУВ УПЕВНЕНИЙ, ЩО РФ ГОТУЄ ВЕЛИКУ ВІЙНУ

- Чим нинішня російсько-українська війна відрізняється від інших воєн, на яких ви бували?

- Думаю, цей конфлікт жорсткіший і кривавіший. Але ми повинні були чекати на цю війну, і саме таку. Коли на найвищому рівні порушується питання про знищення якоїсь однієї нації, українців, то дивно сподіватися на щось інше. Якщо ж говорити про сутність російського режиму як фашистського, то зрозуміло, що він дуже жорстокий, злочинний. І ще – потрібно бачити давніші витоки того, що відбувається. Адже більшість взагалі не розуміла, що Чеченські війни – це передумова, передмова до нинішніх війн. Журналіст Радіо Свобода Анатолій Стреляний тоді ж казав мені про це. Здається, я вставив його слова до своєї книги військових репортажів («Військовий репортер у дорозі», 2022, - О.К.). «Уявіть: до Росії повертаються ті, хто воював у Чечні, омоновці, армійські. Якими вони будуть?». Звісно, це викликало зростання злочинності, криміногенності. Настало звикання до можливості вбивати собі подібного.

- Тобто в результаті Чеченських воєн відбулося інфікування країни насильством.

- Так. Все до цього йшло. І те, що відбувається зараз, не повинно нікого дивувати. Коріння – там. І зараз ми бачимо, що ситуація у світі, на жаль, стає дедалі складнішою. Багато людей побоюються, аби не було Мюнхена-2.

- Про майбутнє ми ще поговоримо... А зараз, будь ласка, продовжимо тему передчуття війни. Ваша українська знайома у соцмережах згадувала, що восени 2021 року ви у неї запитали: «Як ти думаєш, коли розпочнеться велика війна?». Чи можете згадати хід своїх думок у той час?

- Оскільки ви цю історію вже розповіли, то я хотів би згадати іншу, що сталася набагато раніше. Десь у 2016-2017-му я був на Донбасі разом із оператором та режисером з Латвії, молоді хлопці, інше покоління. Попрацювали разом 3-4 дні. І вони запитали мене: «Як ти гадаєш, що буде найближчими роками в Україні?». Я тоді сказав: «Мета Росії – знищити Україну, знищити кілька мільйонів людей. Ще кілька мільйонів вигнати, щоб вони стали біженцями. Решту – перетворити на своїх холопів». Хлопці глянули на мене, як на божевільного: мовляв, що ти верзеш, старий націоналісте, старий діду, нічого не розумієш.

- Цікаво, з чого у вас взялися такі припущення?

- У цьому особливість журналістів-репортерів, які не роблять інтерв'ю із президентами, а ходять землею. Рік за роком (а в мене на той момент був уже 25-річний досвід) бачиш, що діється на місцях подій – у найгарячіших точках, бачиш бомбардування Чечні, багато смертей; бачиш окупацію Абхазії… З'являється інше розуміння того, що відбувається. Іншим важко це зрозуміти, навіть найближчим. Пам'ятаю, моя дружина до 24 лютого мені часто казала: «Ну, знову ти пишеш про Росію!.. Невже іншої теми немає?». А після того дня сказала, що тепер розуміє, чому я так часто писав про це.

МИНУЛОГО РОКУ ДО УКРАЇНИ ЗАЇХАВ УЖЕ 27 ЛЮТОГО

- Раз ви вже згадали цей день. Де ви тоді були?

- Звістка про війну застала мене в ліжку. Дізнався о п'ятій ранку, хтось зателефонував. Зараз достеменно не пам'ятаю всіх обставин. Добре пам'ятаю, що того дня мені дзвонив Гунтарс Калве. І вже 27 лютого ми - він, я та кореспондентка з радіо - вже заїхали до України, до Львова. Калве, в минулому політик, він відомий у Латвії тим, що скинув у річку гармату з радянського пам'ятника в Єкабпілсі. А в Україні Калве тоді вступав до Грузинського легіону. І зараз він воює...

Якщо говорити про ті дні у лютому, мені інша історія згадується. Я ж відлетів із України прямо напередодні початку великої війни – 18 лютого. Ми тоді привезли джип моїм знайомим українським воїнам. І от 17-го числа я пішов до київської перукарні, неподалік від Верховної Ради. У сусідньому кріслі робили стрижку одній літній жінці, російськомовній. Вона весь час повторювала: «Війни не буде! Війни не буде!». Якоїсь миті я не витримав, запитав: «Вибачте, а чому ви так впевнені, що не буде?». Вона відповіла: «Війни не буде, тому що не буде». Я заперечив: «Якби ви говорили зі студентами чи школярами, їх би така відповідь не влаштувала. А я все ж таки старший за них. Може, й мені поясните, чому “не буде”?». Тоді вона виклала таке супер-пояснення: «Війни не буде, тому що Росія ніколи ні на кого не нападала. І не треба її провокувати». Це рівно за тиждень до великої війни. Якщо вона зараз жива, цікаво, яка в неї тепер думка?

- Ви допомагали ЗСУ і до 24 лютого. Коли та як це почалося?

- Особисто моя допомога розпочалася у 2014 році, точно пам'ятаю дату – 13 грудня. Я тоді доїхав до Києва. Звідти – з бійцем із «Айдару» вирушив у Луганську область, місто Щастя. Пам'ятаю, ми там перекинулися. Той солдат допоміг мені повернути машину у правильне положення. І я подумав: «ОК, машина не нова, але в хорошому стані, з налаштованою технікою». Тоді я вирішив подарувати той позашляховик «Айдару». Це був перший волонтерський крок. 

Після того я зрозумів, що потрібно регулярно робити щось більше, ніж просто малі чи великі статті. Збирав адресну допомогу для дітей, у яких батьки загинули на фронті (у Луцьку в мене є хороший надійний партнер по цих справах). Дітлахи щось попросять, а ми збираємо гроші, щоби купити: велосипед, лептоп. Двічі влаштовували приїзд українських дітей до Латвії, їх приймали п'ять латвійських самоврядувань. А після 24 лютого ситуація гостріша, допомога ще більш потрібна. Збираємо гроші у Латвії. Возили кілька машин, дрони, зимові куртки, хімічні грілки – те, що потрібне для армії… Нещодавно зібрали на бус «Фольксваген-4» для роти Національної гвардії, з якою я співпрацюю. Купили його, зараз майстер працює з ним, «доводить». Повеземо у жовтні.

«ВІЙСЬКОВИЙ РЕПОРТЕР У ДОРОЗІ» ТА КДБ НА МАРШІ

- Ви згадали про свою книгу «Військовий репортер у дорозі», яка вийшла минулого року. Можете трохи розповісти про неї.

- Там – мої репортажі за 30 років. Після її виходу я жартома казав, що тепер уже можна влаштовувати пенсійний бал. Там вже є і мої бесіди з українськими солдатами про бої минулого літа. Є розмова із колишньою мешканкою Маріуполя, викладачкою університету. Вони з чоловіком зараз живуть тут, у Латвії. Так, Україна – один із найбільших розділів у цій книзі. А ще там є Чечня, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Ірак, Афганістан. Трохи – Білорусь, інтерв'ю з художником Алесєм Пушкіним, можливо, ви знаєте такого.

- Знаю. На жаль, він нещодавно помер.

- Дуже боляче було дізнатися, що він загинув. Думаю, його просто вбили у білоруській в'язниці.

- Пенсійний бал собі ви так і не влаштували. Чи вже є плани на майбутню книгу?

- Так. Вона буде лише про Україну.

- Як і чому ви зайнялися перекладом книги Юрія Фельштинського та Володимира Прибиловського «Корпорація: Росія та КДБ за часів президента Путіна»? (Англійською була видана 2009-го, російською – 2010 року, латвійською вийшла 2017-го під назвою «Корпорація: Росія та КДБ на рубежі століть»).

- У мене є два варіанти відповіді – серйозний та несерйозний.

- Давайте обидва.

- Несерйозний у тому, що як незалежний журналіст, я не залежу від залізної волі редактора. Можу сам вирішувати, що й коли робити. На той час у мене просто була можливість зайнятися цією роботою. А якщо говорити серйозніше, то я на той час уже кілька років писав для ЗМІ колонки про Росію, і запропонована тема була мені цікавою. Тож погодився. Складна робота. І не лише тому, що я не професійний перекладач (за 4-5 годин роботи на день робив у середньому по 5 сторінок). Похмурий текст, важко читати про жахливі злочини, які розкривають суть нинішнього режиму в Росії. Адже під час роботи ти завантажуєшся всім цим мороком і мракобіссям. Порятунком для мене були вечірні тренування з баскетболу. Спорт тим і гарний, що дозволяє вивітрювати з голови такий морок.

- Та робота допомогла вам дізнатися та зрозуміти щось нове?

- Як вам сказати... У нас над осмисленням суті нашого великого сусіда кожна думаюча людина працює все життя. Знання про злочини сталінського часу, та й попередніх часів, теж допомагають зрозуміти більше. А я вже з 1991 року працював у газеті, писав про Росію, читав російську пресу, спілкувався з російськими журналістами. Тож я багато знав і розумів. Тому інформація з цієї книги не стала для мене таким уже відкриттям, але вона допомогла зрозуміти дещо краще та глибше.

- Напередодні виходу вашого перекладу, 2016 року, один із авторів тієї книги, Прибиловський, помер. Або загинув. Ви щось знаєте про це?

- Можливо, що йому «допомогли». Але це лише припущення, жодної додаткової інформації про це я не маю.

ДІД БРАВ УЧАСТЬ У НАЙБІЛЬШОМУ БОЮ ПАРТИЗАНІВ ІЗ НКВС

- Ви добре сказали, що історична пам'ять, знання історії допомагають краще зрозуміти сучасність, зокрема агресивні війни Росії. Можете трохи розповісти про себе та свою сімейну історію?

- Мої батьки – з північної Латгалії. Жили неподалік маленького міста Віляка, відомого своєю красивою церквою. Мій дід та його два брати були учасниками найбільшого бою національних партизанів проти російських окупантів, який відбувся 2 березня 1945 року. В історії це відомо як битва, бій у болотах Стомпаку. Важкодоступне місце, де був великий табір наших. Триста латиських партизанів були оточені приблизно п'ятьма сотнями військ НКВС. Воювали цілий день та ніч. Рано вранці наші змогли вирватися з оточення. Після цього стало зрозуміло, що партизанам не можна збиратися до таких великих загонів і потрібно розосередитися.

- У 2021 році на згадку про той бій 2 березня було внесене до списку Пам'ятних дат як День пам'яті збройного опору національних партизанів.

- Так. І в останні роки 2 березня на те місце приїжджають наші президенти: Левітс був, до того Вейоніс.

- Як жила родина ваших батьків, доки дід воював?

- Коли він був у лісі, окупанти прийшли до будинку, де була моя бабуся, трирічна мама та її п'ятирічний братик. Вони вимагали у бабусі розповісти, де ховається її чоловік. Вона казала, що не знає. Її сильно побили на очах дітей (це на багато років вплинуло на мою маму). За пів року моя бабуся, тоді не стара жінка, померла.

- За радянської влади пам'ять про національний спротив була оббрехана.

- Велася велика ідеологічна робота, щоб показати, нібито це якісь фашисти. І свою роль це відіграло, але обмежено… Я закінчив школу 1980 року. У нашій родині, як і в багатьох інших, тоді дуже мало говорили про історію – про незалежну Латвію, про окупацію. Та ось один приклад, який пояснює настрої. Рік приблизно 1978-1979-й. 18 листопада – день незалежності Латвії (проголошеної 1918 року, - ред.). Зранку, збираючись, я одягав білу сорочку, чорний «оселедець» (вузька краватка, – ред.) і йшов до школи. Коли бачив, що хтось іде у такому ж вигляді, підходив, вітався. Після цього ми говорили один одному: «Вітаю!» та розходилися. Далі йшли до школи окремо. Так було в ті глухі роки...

ТРЕБА ПОСТІЙНО ПОСИЛЮВАТИ СВІЙ ОБОРОННИЙ ПОТЕНЦІАЛ

- Ви служили в Радянській армії?

- Так – у 1982-1984 роках.

- Де?

- Пів року був в «учєбкє» у Богодухові (північний захід Харківської області, - ред.), а потім – на Далекому Сході. Це мені «допоміг» (посміхаючись) один російський солдат. Він «настукав», після чого мене на півтора року відправили пізнавати ті далекі краї. 1991 року почав працювати в газеті. Пізніше заочно закінчив історичний факультет Латвійського університету. 1991 року поїхав до Грузії, де обрали президентом Звіада Гамсахурдію. І після цього розпочалися регулярні відрядження. Тоді в мене з'явилося уявлення, що аби робити новини, треба багато їздити. В ті роки я багато думав про те, як швидко ми зможемо позбутися радянської окупації. І дійшов висновку, що якщо вона тривала 46 років, то приблизно стільки ж, не менше, потрібно для позбавлення від неї.

- Що ви думаєте про майбутнє – у світі, в Європі, в російсько-українській війні?

- Тривожні очікування. Буде великий натиск, щоб зупинитись на тих рубежах, що зараз. І це дало б Росії можливість накопичити сили. Можна згадати нещодавні слова [президента Володимира] Зеленського, що у разі «заморозки», зібравши сили, Росія може піти війною в інший бік. Наприклад, напасти на країни Балтії. Хіба це так уже неможливо? Цілком припускаю. Як із цим бути? Є два варіанти. Можна просто жити і радіти з того, що є. Але правильніше було б більше приділяти уваги обороні, її вдосконаленню. Так, ми щось робимо. Але здається, що за 30 років зробили недостатньо. Можна було набагато більше змінити в оборонному потенціалі. Але в 1990-х роках ми не думали, що буде так, як зараз. Всі дивилися на старе НТВ, раділи свободі в Росії і думали, що так буде завжди. Тоді якщо хтось ішов до Збройних сил Латвії, то вважав, ніби військова робота може бути, тільки якщо поїхати до третіх країн, у миротворчі контингенти, стабілізувати там ситуацію. Все розмірено та стабільно. Їде рота, за пів року міняється… Такі уявлення почали змінюватися лише після російсько-грузинської війни. А зараз, звісно, відчуття зовсім інші, НАТО, звісно, працює. І, слава богу, що працює.

В КУЛУАРАХ БАЛТІЙЦІВ ЗАРАЗ НАЗИВАЮТЬ «СТОРОЖОВИМИ ПСАМИ»

- Проте, на жаль, не в усіх партнерів Альянсу є розуміння того, наскільки небезпечна Росія. Особливо в тих, що далі від російських кордонів.

- Це так. І переконувати, посилаючись на свій досвід, важко. Пам'ятаю, коли 2003 року було входження (міжнародної коаліції, - ред.) до Іраку, я перебував в одній журналістській групі. Ми пробралися з Кувейту. В одній машині зі мною були журналісти французького телеканалу. Заговорив з ними про Росію, про Балтію. І навіть вони, телевізійники, не дуже розуміли, що до чого. А що вже казати про звичайних людей. Ми маємо іншу ситуацію: полякам, балтійцям, українцям не треба довго пояснювати, що таке російська окупація.

- Але після 24 лютого ситуація певною мірою змінилася.

- Справді, до нас почали більше прислухатися. Мої знайомі з дипломатів сказали, що в кулуарах балтійців зараз називають «сторожовими псами»… Але добре б самому зрозуміти, подивитися, що як. Більше зможу сказати вам наступного року. Ми з дружиною збираємось навесні здійснити велику поїздку – до Португалії. І, можливо, якийсь час побудемо там. Тоді більше поспілкуємось із різними людьми з «дальньої Європи».

- Добре. Може тоді буде привід ще раз зустрітися й обговорити це.

- Зачекайте! Я хотів би ще розповісти байку про Росію. 1920 рік. Стоїть батюшка. Підходить селянин. Каже: «Прийшла червона кіннота. У церкві напаскудили. Що тепер буде?». Батюшка відповідає: «Ці ще нічого. А от коли в них підуть діти, а потім ще онуки, тоді подивишся, що ті робитимуть». Саме це ми зараз бачимо…

- …в Україні, перш за все. Дякую, така байка, хай і невесела, мабуть, найкращий фінал для нашої розмови.

Олег Кудрін, Рига

Фото з особистісного архіву Атіса Климовичса

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-