У «Вечірньому стрімі» із Василем Самохваловим говорили про Бога на війні та про те, що на війні немає атеїстів. Розмова відбулася з військовими капеланами – отцем Ростиславом Височаном (військовий капелан УГКЦ, головний спеціаліст відділу з взаємодії з релігійними організаціями служби військового капеланства Збройних сил України апарату головнокомандувача Збройних сил України) та отцем Костянтином Холодовим, протоієреєм Православної церкви України, майором капеланської служби.

НЕМАЄ ВІЙСЬКОВИХ КАПЕЛАНІВ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

- Отже, почнемо зі статистики. 26 %  опитаних українців заявили, що від початку великої війни стали більш релігійними і віруючими людьми, ніж раніше, водночас лише 4 % з лютого 2022 року стали менш релігійними, а 65 % заявили, що жодних змін у їхньому ставленні до релігії та віри не відбулося. Чи правда, що на війні немає атеїстів?

Р.В.: - Насправді мені як військовому капеланові доводилося дуже часто бачити людей, які не вірять в Бога на війні. Але військовослужбовець, який перебуває в умовах бойових дій, на нього впливає дуже багато різних стрес-факторів, і це дає йому можливість подумати про речі глибинні. І ці питання, які торкаються надприродного, вони десь наштовхують людину на пошук цієї істини. І відповідно ми можемо сказати, що, мабуть, певний відсоток у бік збільшення віруючих відбувається, але це не є твердження стовідсоткове про те, що війна – це якесь таке місце, де люди масово починають вірити в Бога.

- Трошки в провокативну рамку зайду: наскільки страх за життя наближає людину до Бога?

К.Х.: - Продовжу думку отця Ростислава: війна – це таке місце, такий час, коли все, що є в людині, або розквітає, або згниває. Якщо в людині є якісь добрі початки, які посіяли батьки, виховання, вчителі, священники, то вони дадуть своє зростання (якщо людина хоче цього, якщо ні, то воно все згине). Здебільшого, коли людина бачить перед собою смерть, у неї є два варіанти – або тікати від неї, або не помічати її. І ось не помічати смерть нас вчить Євангеліє, нас вчить Господь, Який каже: не бійтеся, Який каже: Я з вами, який сам переміг смерть. І фактично військовослужбовець згадує тоді вже про смерть не як про кінець свого життя, а як про частину свого життя, і ось, власне, тому поглиблюється віра. Завдання капелана – турбуватися не тільки про віруючих, а про всіх, допомагати всім, служити всім.

- Ми тепер більше поговоримо про психологію, про те, наскільки це складно, і як говорити з людьми про Бога, коли вони йдуть вбивати, або коли вони повертаються з передової.

К.Х.: - Вони не йдуть вбивати, вони йдуть захищати, – це різні речі. Ідуть вбивати бандити.

- За даними «Опендатабот», у нас біля 8,5 тис. церков досі в підпорядкуванні УПЦ МП так званої. Ви тут представляєте дві інші християнські церкви, а чи є капелани, які представляють оцю-от церкву УПЦ МП, і яке до них ставлення?

К.Х.: - Немає військових капеланів московського патріархату.

- Чому?

К.Х.: - Бути не може, тому що закон забороняє. Закон, прийнятий у 2018 році, зміни до Закону про релігію і свободу совісті. Базовий закон, яким ми керуємося у своєму житті, забороняє представникам конфесії, центр якої розташований у країні, яка здійснила агресію проти України, анексувала території, забороняє представникам цієї конфесії перебувати на режимних об’єктах, здійснювати якусь душпастирську допомогу чи ще щось. І вони не можуть отримати мандат на здійснення капеланської діяльності, тому що центр у них – у Москві, а ми воюємо якраз тепер із Москвою.

- А як відбувається розподіл у частини? Частина сама просить чи просто скажуть, що у вас капеланом буде протестант або у вас капеланом буде представник Української греко-католицької церкви?

К.Х.: - Здебільшого це залежить від відносин, які були до впровадження закону про службу військового капеланства. До кожної військової частини був прикріплений якийсь капелан з якоїсь конфесії, і командир його знав, священник приходив і здійснював душпастирську діяльність неофіційно, скажімо так, на запрошення командира. Потім з’явилося у нас уже штатне військове капеланство з 2017 року, де капелан був цивільною особою, потім ці капелани стали вже офіцерами після впровадження закону про службу військового капеланства. Це залежить від командира і від самого капелана.

Р.В.: - Доповню отця Костянтина: за законом, здійснюють опитування у Збройних силах України і відповідно на підставі того опитування відбувається пізніше конфесійне замовлення на ту чи ту кількість військових капеланів.

- Що потрібно для того, щоб стати тепер військовим капеланом? Що потрібно знати, що потрібно вміти?

К.Х.: - Капеланом може бути громадянин України, священнослужитель однієї з конфесій, які зареєстровані в Україні, будь-якої релігії, отримавши мандат на право здійснення капеланської діяльності. Мандат видає Державна служба з етнополітики і свободи совісті, у цю службу надсилають документи кандидата про освіту, про свячення тощо, вони дивляться і видають мандат, вертають у церкву, церква вже видає мандат священнослужителю і благословляє його на здійснення цієї капеланської діяльності у війську. Тому нагадаю, що капеланство – це місія церкви у війську, це не якась окрема служба забезпечення незрозуміло чим, а діяльність церкви у війську, феномен церкви у війську.

- Зрозуміло. Ми тут згадали про те, як розмовляти з солдатами, як капелани починають говорити з солдатами про Бога і що вони кажуть людям, які йдуть на передову, захищати себе, а у нас є заповідь «Не вбий». Як все це конектиться між собою?

Р.В.: - Тепер, коли є служба військового капеланства, ми можемо говорити, що цілісна особа, дух-душа-тіло, отримує все, що потрібно для того, щоб виконувати свій професійний, громадянський і військовий обов’язки. Тому це до того, що дух дуже важливий і, власне, місія військового капелана – дбати за дух українського воїна. Наше гасло капеланське – бути поруч з українським воїном, щоб підтримати його дух. Бути поруч не означає ходити за ним крок у крок і нав’язуватися йому, але бути поруч тоді, коли потрібно. От ти не ходиш, ти не заважаєш виконувати завдання за призначенням, оскільки військова служба дуже специфічна і складна.

- З вашого особистого досвіду як?

Р.В.: - Я намагався завжди бути корисним максимально, якщо я не можу тримати в руках зброю, значить, я в той час буду виконувати якісь інші завдання, щоб бути поруч. Продовжувати молитися, служити якесь богослужіння для того, щоб хлопці знали, що є хтось в підрозділі, хто за них молиться, хто на них надіється, хто за них тримає руки, хто для них є такою ланкою проміжною між чимось надприродним і між ними. До тебе звикають, і пізніше хлопці самі приходять, щоб отримати щось.

- Як це відбувається?

К.Х.: - Я розкажу коротко, щоб ви розуміли, чим ми займаємося. Ворог може знати про наше військо все, зрадники можуть передати будь-яку інформацію: скільки танків, скільки гармат, скільки літаків, скільки боєприпасів, скільки особового складу, – все може передати, крім одного: дух воїна залишається тією основною зброєю, яку ворог не може розвідати ніяк. Це секретна зброя для нього, навіть якщо він бачить: от спить солдат. От він спить, а проснувся не солдат, а проснувся лицар і змітає перед собою десять ворогів. Залежить від духу, що всередині в нього. Воїн до тих пір змагається, доки він не здався всередині. Наше завдання капеланів – ось цей дух плекати, тримати його на висоті, щоб він знав своє місце: чому він на війні, чого від нього хоче український народ. Щоб він його захистив, щоб зберіг його в безпеці.

- Як людині залишитися людиною на війні?

К.Х.: - Це основне наше завдання, тому що на війні дуже легко перетворитися у звіра, бачачи перед собою смерть, кров, убиваючи, захищаючи. Ми можемо втратити людину, – йому це сподобається, це найстрашніше.

- Коли ти починаєш перетворюватися на звіра, де цей кордон?

К.Х.: - Кордон можна легко перетнути, якщо ти не знаєш, якщо капелан тобі не розкаже про нього. Людина залишається доти людиною навіть на війні, коли вона бачить перед собою Бога, Його заповіді, Його подвиг, і ця межа, яку я не повинен перейти, – це межа якраз людяності.

Р.В.: - Ми зараз заходимо в сферу етики. Етики військової і етики війни. І вона, зокрема, виражена в нормах міжнародного гуманітарного права, але ми як представники християнських церков декларуємо, що всі ті норми, які сьогодні виписані та кваліфіковані в МГК, упродовж століть були сформовані. Там всього-на-всього є два правила, дотримання яких гарантує тобі збереження людяності стосовно себе, як ти будеш себе сприймати, і щодо ближнього. Перше правило – розрізнення між військовими і цивільними, тобто воїн воює тільки проти воїна, він не застосовує силу і зброю проти осіб, які не є рівними йому у двобої, – це древній принцип, ще з античних часів. Тобто ти маєш не упускати свого статусу військовослужбовця і покликання воїна до того, що ти вбиваєш, ґвалтуєш.

- Що не заважало, правда, грекам вирізати цілі міста.

Р.В.: - Різні історичні періоди, різні історичні контексти, різні накази, але правила моралі формувалися ще з тих часів. І другий принцип – це, власне, принцип у пропорційності застосування сили, тобто ти не застосовуєш більше сили, ніж потрібно, тобто ти не добиваєш, якщо є така можливість, ти береш у полон, і з полоненого ворога також буде користь, яка на благо загальної картини ведення бою потім працюватиме. Тобто ти поводишся з ним гуманно, максимально, наскільки це допускають умови бою.

- Чи може капелан брати в руки зброю?

К.Х.: - Синод Православної церкви України в березні 2022 року дозволив священникам (після того як троє наших священників загинуло) мати легку зброю. Закон про службу військового капеланства забороняє нам мати будь-яку зброю.

Р.В.: - Дозвольте я додам: зброю та боєприпаси військовим капеланам не видають, але також норми міжнародного гуманітарного права говорять про те, що військовий капелан у випадку надзвичайному, де є ризик втрати його власного життя, може застосувати зброю для самозахисту. А відповідальність кожного військового капелана перед своєю релігійною організацією буде вже виглядати окремо. Кожна релігійна організація має свої умови, доктрини стосовно зброї та священників і зброї.

ДРУГ, ПОБРАТИМ І ЩЕ ТРІШКИ МЕДИК

- Тепер про ворогів: чи працюють капелани з полоненими і що ви кажете про ворогів?

К.Х.: - Так, я іноді зустрічаюся з полоненими військовими РФ. Там Біблію просили передати, якісь молитовники, я купую за свої кошти і передаю, щоб вони молилися. І це – мій обов’язок, не тому що я такий добрий чи поганий, – якщо людина хоче помолитися, треба людині допомогти, неважливо, в якому статусі ця людина, може, навернеться коли до Бога, може, врятує душу, знаєте, і мені буде добре.

Р.В.: - Власне, любов до ворогів, вона можлива. Військовополонений має свій статус, і йому належить також можливість отримати задоволення духовно-релігійних потреб. Тому деколи нас кличуть, щоб ми могли поспілкуватися чи помолитися навіть з військовополоненими Російської Федерації.

- Де фізично перебувають капелани: сидять на передовій у траншеї чи в пункті постійної дислокації?

К.Х.: - Ми, не скажу–вимагаємо, але просимо капеланів, щоб не були на передовій. Але якщо. Наприклад, є військовослужбовці, які перебувають на одній позиції вже тривалий час, місяць, може, два, і їм треба, крім їжі, посповідатися, хочеться говорити зі священником, то капелан зобов’язаний поїхати туди. І він перебуває з ним годину, дві, може, день, може. більше, посповідає, причастить, послужить з ними, помолиться, потім вертається.

Але, в принципі, в тих місцях, де є небезпека, капелан може бути не допомогою, а обузою.

- Він не бойова одиниця?

К.Х.: - Так, його треба захищати і за нього треба дбати. Він заважає. Там треба побігти, щось принести, а він стоїть… Тому в капелана є своє місце, і воно не на передній лінії, бажано.

Р.В.: - Але також треба сказати, що капелан–це радник командира. Він консультує його, з морально-етичних питань зокрема. Командир ухвалює рішення, і тому дійсно буває так, що, наприклад, є можливість відвідати безпосередньо нульові позиції, там є потреба. Капелана привозять, він працює. І якщо раптом відбувається так, що починається бій,  капелан має в цей момент зі своїм помічником виїхати на пункт евакуації поранених. Тобто перед тим як заїхати на нульову зону, він має знати, де в нас пункти евакуації. Бо в разі бою він має бути там. По-перше, щоб виконувати прямі функції як капелан, по-друге, допомагати медикам. Тобто це–також одне з його завдань.

- Медичну освіту має капелан?

Р.В.: - Не медичну, але основами тактичної медицини кожен капелан має володіти. Дуже професійно. І нас цього навчають дуже багато разів і за дуже різними програмами.

- Капелан. Він хто? Наставник для бійців, побратим? Бойовий друг?

Р.В.: - Мудрий порадник і побратим.

К.Х.: - Ми друзі. Найбільше довіряють другові.

- Як виглядає робота? От недільна служба є, там ранішня, вечірня…

К.Х.: - На війні немає неділі, на війні тільки понеділки. Там кожен день – понеділок.

Ми дивимося за ситуацією, що ми сьогодні робимо. Якщо військовослужбовці сьогодні більш-менш вільні, я можу з ними позайматися своїми справами. Можу їм щось розповісти, якусь доповідь приготувати, лекцію. Можу їх якось так розважити. Але якщо в них сьогодні полігон або якісь заняття, я не маю права туди втручатися. Я шукаю вільні моменти і вже в ці вільні моменти вклинююся.

Р.В.: - Пріоритетом є бойова підготовка, звичайно, але капелан також працює і здійснює свою військову капеланську діяльність у чотирьох напрямах. Перше – це душпастирська опіка. Це всі індивідуальні бесіди, богослужіння, праця з підрозділом, праця індивідуальна, праця з родинами, сім’ями військовослужбовців. Таїнство, обряди. Усе, що належить до душпастирського складника. Другий складник – це релігійно-просвітницька робота. І тут капелан покликаний ознайомлювати військовослужбовців із основами певного релігійного світогляду, різних релігій.

- Ви про різні релігії теж можете розповідати?

К.Х.: - Звісно. Якщо, наприклад, військовослужбовці скажуть: нас цікавить зороастризм, я готую доповідь на 15-20 хвилин і розказую.

Р.В.: - Я ще повернуся до напрямів діяльності. Третій – це соціально-доброчинна діяльність, де капелан допомагає опікуватися соціальними питаннями військовослужбовців, зокрема членами їхніх родин, і налагоджує взаємодію з різними релігійними, громадськими організаціями, волонтерськими організаціями. І четвертий складник – це консультування командування. Тут декілька аспектів. Перший – капелан має надавати фахову інформацію своєму командирові щодо релігійної ситуації, яка є в підрозділі безпосередньо, за межами, в ППД, в місці проведення операції. І командир завжди консультується з капеланом у сфері задоволення духовно-релігійних потреб – організації заходів у частині, підрозділі…

К.Х.: - Є різні випадки, от священник московський покинув село, втікав разом з окупантами. Разом з ними пішов, а церква лишилася, люди лишилися без священника. Приходить капелан і для тих людей служить літургію, якщо вони православні.

Р.В.: - Є досвід, коли з тих сіл приїжджали дітки на літні табори, які організовували військові капелани для дітей військовослужбовців. Це, до речі, зі Сватового, тепер під окупацією.

- Жінка може бути капеланом?

К.Х.: - Якщо дуже хоче, то може. Закон не забороняє.

- Таке питання: є капелани і є у нас служба психологічної підтримки окремо, колишні замполіти чи як там тепер. Фактично це ж виходить, що вони частково між собою конкурують. Чи не спричинює це якихось проблем?

К.Х.: - У нас з замполітами одна проблема. Замполіти очолили капеланську службу в Збройних силах України.

- А в чому ця проблема?

К.Х.: - Сили спеціальних операцій очолює спецназівець, медичні сили очолює лікар, а службу військових капеланів, військове  капеланство очолює не військовий капелан, а замполіт.

Психолог – це психолог. Замполіт – це замполіт. А капелан – це капелан. Це три різні напрями. Замполіт – це уламок радянської армії, він нікуди не подівся.

Тепер вони вже перелазять у капеланську службу,  хочуть керувати капеланами. І керують, що є, на мою думку, нонсенсом.

- Як капелани спілкуються зі своїми церквами і як церкви між собою спілкуються щодо капеланства?

Р.В.: - Ми маємо дуже добрий діалог, і насправді цей діалог формувався, не почав тепер реалізовуватися, а формувався вже роками до періоду закону про службу військового капеланства, оскільки функцію капеланського служіння ми здійснювали разом вже дуже багато років…

К.Х.: - Закон писали ми разом, всі конфесії писали закон разом. Всі силові структури були запрошені на координацію написання цього закону. Ми його писали приблизно рік. Тому в нас комунікація є, вона зберігається. Є офіційна, є неофіційна, є низова, там ділова.

- Скільки у нас капеланів?

Р.В.: - Офіційно в Збройних силах України у нас є 732 відкриті посади. З них тільки 165 – заповнені.

- А чому їх так мало? Невже немає охочих?

Р.В.: - В українському суспільстві, по-перше, бракує священнослужителів. Це суспільне питання. І, друге, також є багато священників, які не погоджуються чи не можуть зайти в службу військового капеланства через різні обставини, зокрема через те, що ти стаєш військовослужбовцем, офіцером Збройних сил, відповідно на тебе накладаються певні, також фізичні умови.

К.Х.: - Набір призупинився. Є, повертаюся до наших оленів, є недовіра до керівництва служби військового капеланства, і набір призупинився. Нащо мені йти під керівництво людей, яким я не довіряю? Ось така ситуація. Є криза.

- У суспільстві як змінилося ставлення до капеланів?

К.Х.: - Ми з 2014-го року займаємося капеланською діяльністю по-різному. І отець Ростислав, і я, ми знаємося ще з 2015-го року, мабуть, ми познайомилися, тому що він був капеланом не офіційно, тому що не було таких посад тоді. Ми їздили як волонтери, перебували у підрозділах, служили, їм допомагали всіляко, опікувалися ними духовно. І це вже був початок нашого капеланського служіння. Ми його популяризували. Казали, що це треба, це необхідно, хлопці воюють, їм побрібна підтримка. І інші священники знімалися з парафій і їхали на місяць, на два, були ротації у нас навіть. Тобто це було якби напівофіційно, тому що ми не були військовослужбовцями, але перебували у зоні бойових дій і допомагали нашим підрозділам місяць, два, три, а дехто там по пів року був, дехто більше. Я, наприклад, майже 2 роки пробув у зоні АТО. Ось така ситуація.

- Повертаючись до суспільства…  Як ви думаєте, народ уже зрозумів, хто такі капелани?

Р.В.: - Чесно кажучи, то, можливо, моя суб’єктивна думка, нам бракує трошки правильного висвітлення цієї нової військової професії, військового капелана, і правильної позиції, ролі і місця військового капелана. Дуже часто військових капеланів сприймали і сприймають як тільки служителів культу, які мають просто прийти і покропити, про щось там помолитися, – на такому примітивному обрядовому рівні і все. А насправді професія військового капелана дуже багатогранна.

Василь Самохвалов

Програми «Укрінформ: вечірній стрім» виходять у етер на ютуб-каналі Ukrinform TV.