Наталія Кравцова, мама полоненого бійця полку "Азов"
Син сказав, що йому є кого захищати
18.03.2023 09:00

Зустрічі Укрінформу із мамами полонених, загиблих чи вже звільнених бійців полку «Азов», завжди мали резонанс. Вони дають уявлення про одну  з найбільш мотивованих частин ЗСУ. Це - про образ азовця і про образ української матері.

Зрештою, немає кращого заперечення стереотипів щодо «Азова» та спроб його дискредитації, ніж живі розповіді жінок, які ростили хлопців, чиїй мужності, витривалості та жертовності аплодує чи не весь світ. Троє з п’ятьох родин азовців, про які ми писали, родом з Донбасу. (Можете почитати тут, тут, тут і тут)

Тож, варто додати, що історія про родини азовців, це деколи ще й історія про Донбас, який ми не так вже й добре знали.

Ми зустрічаємося із Наталією Кравцовою (мамою полоненого азовця) в офісі організації  "ЖІНКИ зі СТАЛІ”, що об’єднує родини військовополонених, зниклих безвісти та загиблих.  Пані Наталія була однією з перших, хто доєднався до спільноти, коли хлопці ще чинили спротив ворогу на "Азовсталі". Вона трохи більше тижня тому повернулася з Риму, де рідних полонених приймав Папа Франциск. А майже рік тому вона з іншими жінками була у Вселенського патріарха, якому теж розповідала про долю захисників Маріуполя. Деколи думаю, що і в часи війни, і після неї ми матимемо неймовірні історії цих жінок, які відкривали будь-які двері і виходили на будь-які висоти заради порятунку своїх рідних.

ХОТІЛА СХОВАТИ, А ВІН ВИРІШИВ ІНАКШЕ

Я візуально знаю Наталію, бо вже бувала у цій кімнатці і спілкувалася із родинами. Оглядаю кімнату з дитячими малюнками та патріотичною символікою на стінах і бачу щось нове. Великий плакат із зображенням гарного статного хлопця.

- Це мій син. Ще до вторгнення, - перехоплює мій погляд Наталія.

Зрештою, мені у цій кімнаті можна не задавати багато запитань, достатньо просто підтримувати розмову. Отже, це монолог матері українського солдата.

- Ви пам’ятаєте Євро-2012? - запитує мене Наталія, - Донецьк тоді розквітнув українськими прапорами, нашою символікою, здається це було у кожній квартирі. Неймовірний підйом самосвідомості. Обличчя дівчат були розмальовані в синьо-жовті кольори. Враховуючи, що наші хлопці всі любили футбол, це було відчуття одночасно і дуже спортивного, і дуже українського свята. Чутки про тотальну проросійський Донбасу тоді були сильно перебільшені.  І мені було дуже боляче потім спостерігати, що минуло усього два роки - і виявилося, що “ми всі хотіли в росію”. Це неправда. Такі настрої нав’язували, штучно їх нагнітали. Знаєте, багато людей просто пристосовуються. Війна, окупація зробили свою справу, люди часто схиляються під ту владу, яка приходить і демонструє силу.

Але проукраїнські настрої тут також були потужні.  Я завжди усвідомлювала себе громадянкою України. Мій син вчився в українській школі,  в університеті теж навчався українською мовою. Адже ми  маємо жити з усвідомленням, що молодь краще відчуває майбутнє, і те, що вибирають наші діти, оце правильно.

Мій син  не був спортсменом, футбольним вболівальником, взагалі - пасіонарієм, а був звичайним домашнім любленим хлопцем, таких на вулиці ходять тисячі. Він не був якимось лідером (напевно, такі здібності проявляються в  екстремальні моменти), але його в компаніях завжди любили, бо він дуже добрий, відповідальний. Військовим він себе не бачив, отримав цивільну професію.

Після подій 2014 року я просила його, щоб він поїхав на якийсь час з Донеччини, бо там було дуже небезпечно. Він впирався, але потім я таки наполягла. Деякий час мешкав у Дніпрі. А потім  у мого брата народилися діти, і син сказав: "Мам, мені є кого захищати".

Я плакала, я розуміла куди він іде. Ми ж своїх дітей народжуємо не для війни. Але я розуміла, що виховала чоловіка, він сам приймає рішення. Це дивовижне покоління.

Знаєте, "азовці" - дуже різні, але в якихось моментах вони дуже схожі. У мене іноді враження, що вони наче по якомусь стандарту зроблені, і для чогось з’явилися у нашій країні саме в такий час. Я деколи читаю  історії про хлопців, і мені здається, що це ж про мого сина написано.

А ЗАВТРА БУЛА ВІЙНА

Працював в «Азові» кінологом. Син не надсилав мені власних фото, а ось фото собаки було багато. У нього був гарний пес, малінуа, дуже перспективний, натренований на пошук мін та вибухівки. Друг і напарник.

А потім - війна. Швидке розгортання боїв у Маріуполі. Ми всі стежили за подіями на «Азовсталі», а син взагалі нічого не розповідав, писав кілька слів: «Привіт, обіймаю, побіг, все норм». Він мені жодного разу не написав, що було голодно або страшно, про поранення, що загинули його побратими, що його собака теж загинув - жодного слова.

Моє спілкування з ним, коли вони вже спустилися у бункери, було, мабуть, як у всіх мам та дружин. Він іноді виходив на зв’язок, і  коли з’являлася зелена точка, що він в мережі, то я була щаслива. Прочитував усі повідомлення, написані мною раніше, десь ставив сердечка, і по цих сердечках я розуміла, відчувала, який у нього настрій.

ЕКСТРАКЦІЯ? ПОЛОН? ПРОСТО ХОТІЛА, ЩОБ ПОДЗВОНИВ

Поки територія "Азовсталі"  під натиском ворога зменьшувалась, рідні бійців  - батьки, дружини, брати, діти  - вирішили діяти спільно, ходили на мітинги, акції, під посольства з проханням про посередництво у звільненні захисників Маріуполя.

На початку травня ми з Наталю Зарицькою зустрілися під Посольством Туреччини в Києві. Це особисте знайомство дало якийсь поштовх, що треба робити щось інше, не тільки брати участь в акціях, або писати пости у Фейсбуці. Так відбулися дві пресконференції в Укрінформі, де рідні зверталися до Ердогана,  до Сі Цзіньпіна, а потім виникла ідея, що треба їхати до Туреччини і Ердогана особисто просити про допомогу.

А коли ми повернулися з Туреччини, нам дуже багато людей написали, що їх рідні в полоні, або зникли безвісти, і питали що робити. Тоді ми й самі не знали, що робити. Так з'явилися "ЖІНКИ зі СТАЛІ".

Ну, а в повітрі на той час  «висіла» ідея екстракції (це коли третя країна забирає людей до себе і вони до закінчення військових дій не мають права брати в них участь). З «Азовсталі» командири зверталися до міжнародних лідерів,  щоб допомогли в екстракції бійців. Мустафа Джемілєв розповідав, що Ердоган ще з перших днів оточення Маріуполя  пропонував екстракцію бійців Маріупольського гарнізону до Туреччини, навіть був готовий корабель для цієї місії.

Але з екстракцією не склалося. Бійці отримали від вищого командування наказ скласти зброю, 16 травня почалася  "евакуація", але хлопці розуміли, що вони фактично в полоні. Син тоді кілька днів вже виходив на зв’язок. І тільки в Туреччині я взнала, що 12 травня був масований авіаобстріл комбінату, загинули десятки людей.  Ми були в Анкарі, коли  хлопці дівчат, які були зі мною, написали: "Ми виходимо". І ось їм пишуть, а мій  - ні! І так цілий день! Це таке пекло, коли ти вже наче прощаєшся з рідною людиною, бо він не дає про себе знати. А інша половина мозку каже: цього не може бути, ти не маєш права так думати, він - живий. Це був дуже важкий морально день, виснажливий. А пізно ввечері син мені написав. Я тоді навіть закричала, заплакала, такі емоції сильні були. А він написав, щоб я не переживала, що "все буде норм".  Він завжди про мене турбувався.

Тільки через багато місяців, вже восени, я дізналася, що він був поранений на “Азовсталі”, що він був в тому клятому бараці в Оленівці, який підірвали. Там було пекло, жах, більше 50-ти "азовців" згоріли живцем, понад ста військовополонених отримали поранення. І де знаходяться зараз полонені, ми й досі не знаємо. Це такі тортури для рідних, коли вони нічого не знають про своїх у полоні. Хтось починає  хворіти, надмірно нервувати. Я, наприклад, після Оленівки не можу спати ночами, я просто боюся заснути. І дуже багато людей так живе. Але ми кажемо собі і іншим: маємо всіх своїх дочекатися.

ПРО ПАПУ РИМСЬКОГО, ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА І ТРАНСФОРМАЦІЮ БОЛЮ...

Після того, як наші рідні опинилися в полоні, а хто й загинув, почався новий етап життя. Для одних - оплакування, для інших - напружене чекання. Я б хотіла сказати про оцю величезну підтримку рідних військових в такому стані.  У дні, коли жорстоко бомбили “Азовсталь”, коли довго не було новин про сина, добрі друзі завжди були поруч і допомагали пережити цей біль. Готували їжу, заспокоювали, відволікали, навіть мотивували. Зараз з нами проводяться зустрічі, навчальні програми, як пережити це очікування.

Коли син виходив з “Азовсталі”, я розуміла, що він завтра-післязавтра не повернеться. Але я йому в останньому повідомленні написала, що буду чекати, скільки б не довелось.  А потім ці катування  голодом, вибух в Оленівці, тортури полонених. І ти думаєш: ХХІ століття, центр Європи і отаке ставлення до людей, і ніхто нічого не може зробити. Тому ми, рідні бійців,  намагаємося смикати за усі нитки, які можуть розв’язати цей  вузол. Восени їздили до Страсбурга, були в Раді Європи, були в Головних офісах ООН та МКЧХ в Женеві, виступали там саме як рідні військовополонених. Коли ще минулої весни були в Стамбулі, то мали зустріч із Вселенським патріархом Варфоломієм. Він висловив нам підтримку,  попросив список імен, щоб молитися за наших рідних. Мій син звичайний сержант, я - звичайна мати. Стукаю у всі двері, прошу допомоги, вдячна кожному, хто долучається до звільнення з полону наших хлопців та дівчат.

Нещодавно я їздила в Рим, потрапила на допрем’єрний показ фільму «Свобода у вогні: боротьба України за свободу», його зняв американський режисер Євген Афинеєвський разом з Наталкою Нагорною з ТСН. Це свідчення, документальні фрагменти того, як Україна зустріла повне масштабне вторгнення РФ. Там відсилка і до 2014 року, бо війна ж почалася набагато раніше 24 лютого 2022 року.  Героїнею цього фільму є Аня Зайцева, мама чотиримісячного хлопчика,  якого ми  бачили на  відео з бункерів «Азовсталі». Чоловік Ані - теж "азовець", теж в полоні, і вона запросила долучитися, адже  показ фільму Папа Римський організовував у Ватикані. Я бачила, як Святійший Отець бавився зі Святіком, а після показу була молитва за Україну, а потім - аудієнція. Папа поговорив з Анею, сказав що впізнав хлопчика по плямці на щічці. Дмитро "Орест" Козацький знімав  відео з хлопчиком і викладав у мережу, аби привернути увагу світової спільноти, суспільства, що там, в бункерах "Азовсталі" - діти, що там цивільні люди, що їх треба врятувати. Аня розповідала, що в бункері, де вона знаходилася, було 17 дітей. А росіяни закидала їх бомбами під розмови, що там «нацисти».

Я подарувала Папі керамічне "Серце Маріуполь. Азовсталь", яке зробила ще з однією жінкою, що чекала чоловіка з полону, та передала список полонених жінок, яких утримує росія. Там є зовсім молоді дівчата, і такі, у кого є діти і яких вони не бачили весь цей час. Полон то не для жінок!

Ще ми зробили альбом і я показувала Папі Римському, як люди змінилися за час полону. "Азовці" виходять, як з концтабору. Я намагалася донести Папі Франциску цей жах не на словах, а саме показати, як полон  виглядає насправді, просила, щоб він посприяв звільненню важкопоранених український бійців, жінок, щоб він долучився до пошуку третьої країни, яка б могла наших бійців забрати до себе. Щоб  Росія, зрештою, дотримувалася Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими.  Адже це засади цивілізованого суспільства.

Мами полонених, загиблих, беруть себе до ладу, допомагають армії, свічки окопні роблять, шкарпетки в’яжуть, вони свій біль і любов до своєї дитини трансформують в дію. Роблять виставки про загиблих "азовців", по всій країні, в Києві одну було розміщено біля Софії.  В них стільки душі, серця, правди, вони ніколи не будуть пафосними чи штучними. Ми заплатили і ще платимо надвелику і надстрашну ціну за нашу свободу, і про це забувати не можна.

Лана Самохвалова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-