Вікторія Яремчук із селища Добровеличківка Кіровоградської області востаннє розмовляла з сином Олександром 24 серпня 2014 року. І досі до дрібниць, до фраз, до чітких дат, до годин пам’ятає той час. Час, коли при виконанні бойового завдання її син зник безвісти.
Вона тримається, не опускає рук та займається волонтерською діяльністю. Із першого погляду ніколи не скажеш, що в неї трапилась біда. Про таких кажуть – справжня українка. Мудра та сильна, до якої всі тягнуться. Вирізняють її сумні очі й глибока материнська віра в те, що син знайдеться, скільки років не довелося б чекати.
Її Олександр служив у 3-му окремому полку спецпризначення. Друзі називали його «залізним» і цінували за вміння мислити стратегічно.
Із перших слів відчувається, що говорити на цю тему пані Вікторії важко. Робить паузу за паузою, але розмову продовжує. Усе для того, щоб привернути увагу суспільства до проблем родин, близькі яких зникли безвісти чи загинули на війні.
«ПІД ЧАС ПЕРШИХ БОЇВ ЗА ДОНЕЦЬК МІЙ СИН БУВ ТАМ»
- Пані Вікторіє, як ваш син став військовим?
- Саша пішов служити за контрактом у 21 рік. За освітою він – учитель історії та права. Четвертого липня 2010 року закінчив університет і сказав: «Мамо, диплом для тебе, а я йду служити». А 17 липня уже підписав контракт із 3-м окремим полком спеціального призначення (нині – ім. князя Святослава Хороброго. – ред.).
Бажання служити в армії з’явилось у нього ще десь у 18 років. Навіть хотів вступати на заочну форму навчання. Тоді мені вдалось його переконати, що треба здобути вищу освіту, а далі вже будемо вирішувати.
- Що відбувалося далі?
- У 2013 році у Саші закінчився контракт. Він сказав, що йому запропонували продовжити термін служби. Не можу досі пояснити, чому, але я була проти. А він лише відмахувався, що це знову мої заморочки. Врешті списала все на свої жіночі сентименти.
- Контракт продовжили.
- Так. Ми знаємо, що 8 квітня 2014 року в 0 годин 20 хвилин Саша з хлопцями прилетіли в Донецьк й охороняли аеропорт. 26 травня під час перших боїв мій син також був там.
30 травня він зателефонував і повідомив, що вони на один день приїжджають у Кіровоград (нині Кропивницький. – ред.). Ми зустрілися. Найперше, що він зробив, – купив нову форму, оскільки попередня стала непридатною за час перебування у Донецьку.
Так символічно… Ми випрали нову форму й вивісили сушитися на балкон. Вона вже майже підсохла, і тут почалась страшна гроза. Форма намокла до нитки. Ми почали сушити феном, праскою, щоб Саша міг забрати її. О другій годині ночі йому потрібно було вже бути в частині…
Потім на ротацію син приїжджав у липні 2014 року. Їм дали тиждень відпустки. Проте вдома він побув усього лише два дні. Сказав, що потрібно їхати допомагати комусь із друзів.
«ЧУЄШ МЕНЕ? Я ЖИВИЙ»
- Це крайній раз, коли ви його бачили?
- Так. Якось у середині червня Саша зателефонував додому і каже раптово: «Мамо, це я. Чуєш мене? Я живий».
Як з’ясувалося, тоді їхня група затрималась із завдання. На військову частину передали інформацію, що вони загинули. І з цією звісткою вже почали телефонувати рідним. Дякувати Богу, хлопці повернулись.
Під час цієї розмови чула в слухавці звуки незрозумілих вибухів. Працювала артилерія. Тоді він мені вперше сказав, що для нього головне завдання – залишитися живим. Після цієї фрази зрозуміла, наскільки там усе складно. Тоді ми домовились, що він мені регулярно телефонуватиме й розповідатиме про себе.
До цього Саша мені ніколи нічого не говорив. Жодних подробиць. Завжди запевняв, що все добре. Коли не відповідав на дзвінок, казав, що був на полігоні на навчаннях. Беріг мої серце та нерви.
Я живу в сільській місцевості. 23 серпня була на городі. Не було куди взяти з собою телефон. Саша передзвонив до чоловіка й сказав розсерджено: «Передай мамі, що я більше їй телефонувати не буду. Вона все одно не відповідає, хоч я набираю пів дня».
- Після цього ви з ним розмовляли?
- Наступного дня, 24 серпня, набирала з десяток разів. Він увесь час був “поза зоною”.
Близько восьмої години вечора мені прийшло повідомлення, що він з’явився на зв’язку. Я одразу набрала. Він відповів, що трохи зайнятий, розмовляти йому незручно, зателефонує, коли звільниться. Чекаю на його дзвінок до сьогодні...
Він не дзвонив ані 25, ані 26 серпня. Ми хвилювалися. Ці два дні його телефон знаходився поза межами досяжності.
Лише 27 серпня мені прийшло повідомлення, що Саша з’явився на зв’язку. Я одразу почала телефонувати. Спочатку слухавку не піднімали. А потім на моє: «Сашко, синку…» – мені відповіли: «Вашего Саши больше нет, я его убил». І одразу кинули слухавку.
У цей же час прийшли повідомлення з аналогічним текстом моїй доньці, Сашковій сестрі, й бабусі, від яких також були пропущені виклики.
- Ви з’ясували, що тоді сталось?
- Уже пізніше мені стало відомо, що якраз 24 серпня Сашу з побратимами відправили на Савур-могилу забирати поранених хлопців. Усе сталося раптово. Та територія на 50 км була окупована сепаратистами. Проте наші хлопці прорвались. По дорозі на Савур-могилу вони навіть зустріли колону з російськими військовими. Ті не очікували такого «нахабства».
Нашим вдалось добратись до місця призначення і забрати поранених, проте поїхати іншим шляхом не було можливості.
Сашкову групу почали обстрілювати, коли вони вже поверталися. На невеликому містку в селі Петрівське Шахтарського району під обстрілами їх машина перевернулась.
Двом хлопцям вдалось врятуватися. Через кілька днів вони вийшли на українські війська. Ще один хлопець потрапив у полон. Доля Саші досі не відома.
«ОБДЗВОНИЛИ ПІВ СВІТУ»
- Як ви діяли, коли почули від невідомого про загибель сина? Як відбувались пошуки?
- Саша в мене – такий конкретний спецпризначенець. У 2014 році ми не знали абсолютно нічого, крім того, що він – військовослужбовець 3-го окремого полку. Не мали контактів ні друзів, ні командування.
Зателефонувати в частину не було куди. Звернулись у військкомат. Ніхто нічого не знав.
Інформацію збирали по краплинах. Обдзвонили пів світу.
Найперше, що намагалися зробити – зареєструвати заяву в СБУ. Нам відмовляли. Дійшло ледь не до скандалу.
Дізнались, що можна звернутися в Київське відділення Української Гельсінської спілки з прав людини. Там нам повідомили, які документи потрібно зібрати. Серед них – заява про зникнення сина, зареєстрована в міліції.
Знову почались проблеми. У міліції пояснювали, що я маю здати аналіз ДНК. У моєму ж розумінні – це повна зрада сину. Спочатку категорично відмовилась.
Проте в листопаді 2014 року мені зателефонував слідчий, який вів нашу справу, і призначив зустріч. Коли я під’їхала за вказаною ним адресою, він без жодних попереджень завів мене до лабораторії. Зробили це навмисне, щоб відібрати біологічні зразки для аналізу ДНК. Потрібно було або зі скандалом прориватися через чергових, або погоджуватися. Довелося здавати.
- Знаю, що в пошуках сина ви також їздили на непідконтрольну територію.
- Із вересня 2014 року я зверталась до комісії з питань полонених “ДНР”, щоб отримати дозвіл в’їхати на територію селища Петрівське. Спочатку мені відмовляли. У листопаді відповіли: «Если хотите, приезжайте».
28 листопада 2014 року я приїхала туди. У мене була впевненість, що я знайду Сашу. Коли поверталась назад, було дуже важко – розбилися мрії...
Була певна, що зможу знайти, тому що саме там у липні після ротації перебував син. Сподівалась, що він міг залишитись у когось із місцевих.
Разом із тим, це дуже складна територія. Там багато дотів і дзотів ще з часів Великої Вітчизняної війни, а також копанок. Мені сказали, що перевірити цю територію неможливо.
- Що з аналізами ДНК?
- Проходить час – і я дізнаюсь, що мій аналіз ДНК збігається з тілами одразу двох загиблих... Намагаюсь зрозуміти, яким чином це може бути. Телефоную до київського бюро, яке проводило обстеження. Там пояснюють, що таке трапляється – раз на мільйон аналізів...
Після цього відібрали біологічні зразки в чоловіка та повторно в мене — і мій дивним чином губиться. У грудні знову здаю аналіз ДНК – і отримую результати минулих обстежень.
Увесь цей час я листувалась із чиновниками. На сьогодні в мене накопичилась солідна тека тих листів і відповідей.
Було важко від психологічного тиску: мене переконували, що треба забрати тіло загиблого героя, аналізи ДНК якого збіглися з моїми, і належним чином поховати.
Але що більше в мене збиралось інформації, тим більше поставало питань. Наприклад, я знайшла свідків тих подій на Савур-могилі. Вони розповідали, що Саша був у так званій формі-«британці». Натомість в описі тіла були вказані зовсім інші речі. Яким чином?
Бій у селі Петрівське почався ввечері. Зранку тіла загиблих уже хоронили. Хто, коли і з якою метою міг їх переодягати?
Ще один момент. Саша мав дуже специфічну реставрацію зубів. А в експертному висновку тіла загиблого зафіксовано, що реставраційні та пломбувальні роботи виявлені не були.
При цьому на сьогодні в комісії полонених “ДНР” інформації про Олександра Яремчука немає жодної – ні про загиблого, ні про полоненого.
Я розумію, що війна. Я розумію, що дуже складна ситуація, але…
Наразі з усіма матеріалами справи працює антрополог, тому чекаємо.
- Незважаючи на всі трагічні події, ви не опустили руки й допомагаєте родинам, які опинились у схожих обставинах.
- У 2014 році не було чіткого алгоритму, куди треба звертатись і що потрібно робити у випадках, коли військові зникають безвісти чи гинуть. Дружини шукають своїх чоловіків. Матері – синів. Молодесенькі дівчата залишаються вдовами.
Чиновники підходили й підходять до цього питання формально. Хлопців, які повертаються з полону, навіть не допитують стосовно зниклих безвісти. А не виключено ж, що вони могли когось бачити чи мати якусь інформацію…
Минуло шість років, як Саша пропав. До сьогодні пошуками ніхто не займається. У справі мого сина змінились четверо слідчих. Один із них якось сказав: «Я же не поеду искать вашего сына в Иловайск». На цю репліку я порадила йому поїхати в село Петрівське, можливо, там знайде…
“ЗАКОН ПРО ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСІБ, ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ, НЕ ПРАЦЮЄ”
- У 2018 році був прийнятий Закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти». Він так і не працює. Більше того, фактично у нас навіть немає реєстру безвісти зниклих хлопців.
- Людей, які потрапили в схожу ситуацію, аналізами ДНК просто “добивають”. Якщо хтось починає суперечити, служби звинувачують їх у неадекватності. Важко протистояти цифрам і відсоткам на папері, навіть якщо всі інші факти свідчать про протилежне.
Я знаю про випадки, коли батьки хоронили загиблих – і не були впевненими, що це їхні діти.
Зараз в Україні залишається близько пів сотні родин, які не погодились із висновками аналізів ДНК і продовжують шукати своїх рідних. Ми згуртувались у громадській організації «Об’єднання рідних зниклих безвісти «Надія». Тримаємо контакт із такими ж знедоленими й згорьованими родинами. Постійно спілкуємось у телефонному режимі. Допомагаємо одне одному, ділимось інформацією. Разом вивчаємо Кримінально-процесуальний кодекс. У пошуках нам частково, за можливості допомагають волонтери Червоного Хреста.
Насправді це дуже боляче. Хлопці виконували свій обов’язок, вони зникли під час виконання бойових завдань. Але це нікого не цікавить, крім близьких і батьків.
У кожного з нас ранок починається з роздумів про те, куди ще можна звернутися.
Від думок неможливо заховатись. Елементарно: ти сідаєш їсти і не знаєш, а чи їла щось твоя дитина. Взимку в теплій хаті думаєш: а де зараз мій син? Шість років у стресі. Це дуже великий термін.
Усі ми – адекватні батьки. На Савур-могилі тоді хоронили не лише наших хлопців, а й сепаратистів, і російських військових. Це ні для кого не таємниця. Якщо з нашими дітьми все-таки сталась біда, ми маємо право знати, що це тіла дійсно наших дітей.
А поки ми всі чекаємо, що вони повернуться. Адже все в цьому житті можливо…
Катерина Ободовська, Кропивницький
Фото Марії Жалоби