Найвища офіцерська чеснота Тараса Матвіїва
У вівторок увечері, 14 липня, сотні людей зібралися біля Гарнізонного храму Петра і Павла у Львові. Сюди привезли тіло загиблого Героя України, молодшого лейтенанта 24-ї мотопіхотної Королівської бригади імені Данила Галицького, 31-річного Тараса Матвіїва.
Він загинув 10 липня в районі села Троїцьке Попаснянського району на Луганщині. Близько 20.00 бойовики обстріляли позицію, якою командував Матвіїв. Одна з мін потрапила у бліндаж, де перебували підлеглі Тараса. Він відразу кинувся на порятунок. Відтягнув двох побратимів у безпечне місце, а сам повернувся до укриття і якраз у цей час друга ворожа міна розірвалася перед Тарасом. Численні осколкові рани були несумісні з життям. Він помер дорогою до лікарні. Віддав своє життя, щоб зберегти інші. Не лише своїх підопічних, а й мільйонів українців, які насолоджуються життям завдяки таким героям, як Тарас.
Попрощатися з воїном прийшли побратими, військовослужбовці, однокурсники, друзі, волонтери, громадські діячі та земляки.
Він був багатогранною особистістю. Чимало встиг за своє коротке життя. А скільки б міг зробити ще? Тарас Матвіїв за освітою був журналістом, а за покликанням – волонтером, добровольцем, а згодом - дипломованим офіцером. Прощання з молодшим лейтенантом Матвіївим проводив єпископ Української Греко-католицької церкви Степан Сус. Владика був особисто знайомий із Тарасом.
«Прийшло багато людей, щоб вшанувати пам’ять Тараса у Львові та Києві – це є велике визнання його як народного Героя. Тарас жив своє життя так, як умів: у доброті, в пошані та любові до інших, в бажанні захистити їхнє життя. Він вже увійшов в історію України. Герой – це не просто той, що щось зробив, а той, кого наслідують в житті кожен день, на прикладі якого виховують дітей. І я переконаний, що ми як українці повинні ставити в приклад Тараса для багатьох поколінь», - після прощальної панахиди сказав Степан Сус.
Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 року року на Волині. Проживав у місті Жидачів на Львівщині. Був єдиним сином і надією у своїх батьків. Вищу освіту здобув у Львівському Національному університеті ім. Івана Франка, за спеціальністю журналіст. Працював у місцевих ЗМІ.
«Коли ми вчилися, то я завжди думала, що Тарас буде десь на крутому каналі працювати журналістом, і він справді писав, працював за фахом, але йому цього було замало. Коли почався Майдан, він став активним учасником, розшукував людей, які зникли. Йому стало замало просто висвітлювати події, приходити і писати, а він дійшов того рівня, набагато швидше від всіх нас, однокурсників, коли створював події сам», - згадує про Тараса однокурсниця, львівська журналістка Наталя Пиртик.
З початком російсько-української війни Тарас Матвіїв стає волонтером, збирає допомогу для бійців, їздить на Донбас, а з часом і сам стає учасником бойових дій, вступивши в лави добровольчого батальйону «Карпатська Січ».
«Він спочатку був волонтером, тоді пішов у добровольчу чоту «Карпатська Січ», після того повернувся, тут став депутатом (райради - ред.) і не покинув волонтерської діяльності - все йому було мало. Він себе бачив саме в армії. І ось пройшов такий шлях. Це гідний шлях. Це шлях Героя. Вчора я перечитував наші переписки: він усе розпитував, як хлопці, як життя, особисте, які там справи ведемо. Це справді турботливий був друг. І в результаті це підтвердила і його загибель: як він дбав за своїх бійців на передовій, так само дбав за нас і тут», - зі сльозами на очах згадує друг і побратим Матвіїва, доброволець Захар Саджівниця.
Олена Живко, керівниця ВГО «Об’єднання добровольців» каже: «Війна не відпускає людей, як би це важко не було, як би це не віддаляло від цивільного життя, ти вже не можеш сюди повернутися. І це зрозуміло, що Тарас із волонтерства пішов добровольцем, а з згодом - і в Збройні Сили України. Такими людьми слід пишатися і брати приклад. Зараз в Україні багато інформації, яка дискредитує атовців, мовляв, туди йдуть тільки розбишаки, хто не може себе реалізувати тут. Але це не так. І Тарас, як людина, яка мала усе: і силу духу і розум, - ще раз це доводить».
Серед людей, які прийшли попрощатися з Тарасом багато політиків, громадських активістів, представників влади. І це не дивно. Адже, повернувшись з фронту, чоловік зайнявся вдома громадською діяльністю, а в жовтні 2015 року від «Української галицької партії» став депутатом Жидачівської райради.
«Він був дієвим депутатом, найактивніше працював у соціальному напрямку, постійно допомагав людям і боровся за справедливість і проти корупції. Став автором і натхненником «Удеч-Фесту» в Жидачеві. Ініціював відродження футбольного клубу «Авангард». Постійно реалізовував локальні проєкти: будівництво спортивних і дитячих майданчиків, благодійні ярмарки. Боровся з незаконною вирубкою лісів - з кількома однодумцями зупиняли потяги з кругляком. Його шанують земляки і високо оцінюють його роль у житті громади», - ділиться спогадами земляк Тараса Володимир Борис.
Проте невдовзі Тараса знову потягло до військової справи, і з вересня 2018 року він вступив на курси лідерства Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, щоб стати офіцером Збройних сил України.
«Це був надзвичайно гарний курс. Тарас - це лідер, якого ми хотіли бачити, який міг змінити світ і нас десь на певному етапі. І Тарас - суцільний позитив. А знаєте, в чому для викладача позитив від студента чи курсанта? Відмінник, допитливий, який ставив такі запитання, що змушували вчитися і викладачів. Це громадянин України, не за паспортом, а за покликанням, своєю душевною сформованістю. Я, якщо чесно, не вірив, що таке молоде життя так швидко обірветься, бо, по суті, він для мене, як син, - і за віком, і за відчуттями. І ось зараз син пішов на небо. Це просто катастрофа», - згадує роки навчання викладач, начальник кафедри управління повсякденною діяльністю військ та тилового забезпечення Вадим Дурач.
Після навчання Тарас Матвіїв поїхав на передову. Багато друзів і рідних, які сьогодні з ним прощаються, чекали його восени у відпуску, будували плани про спільні ініціативи - але не судилося…
«Ми познайомилися ще в Мар’їнці в минулому році, коли він прибув до нас на посаду командира взводу в цю трагічну роту, бо так сталося, що він прийняв взвод так само загиблого напередодні командира. Його попередник загинув 19 липня 2019 року, а Тараса не стало 10 липня, не пройшло і року. Чи це фатальна обставина чи просто випадковість? Сьогодні проводжаємо в останню путь загиблого командира взводу 24-ї бригади Тараса Тарасовича Матвіїва. Ціною свого життя він врятував інших, проявив жертовність, одну з найвищих чеснот, яку може проявити офіцер, командир. Насамперед він був Людиною. Не гнався ні за посадами, ні за військовими званнями. Він робив свою роботу якісно. На своїй посаді хотів досягти абсолюту і він його досягнув. Про це можна судити за діями його взводу: взвод вихований, згуртований, всі до одного після цих трагічних подій з упевненістю заявляють, що ніколи не зганьблять славну пам’ять про Тараса Тарасовича і будуть продовжувати його справу», - з сумом, але впевнено каже безпосередній начальник Тараса, Джеміль Ізмаїлов, командир мотопіхотного батальйону 24-ї бригади.
13 липня президент присвоїв Тарасові Матвіїву звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Спогади людей, що зібралися попрощатися з Тарасом у Львові, наче пазли складають картину його життя.
«Кожен із нас десь думає: а що я можу зробити для цієї країни? Стільки ми всього говоримо, звикаємо до війни, вже звикли до коронавірусу, до багатьох інших обставин. У той же час запитуємо себе: що я можу зробити? Тарас – це особа, яка не просто ставила запитання, але й робила. Багато разів із ним спілкувався в різний спосіб, зустрічалися чи переписувалися, він завжди виділявся оптимізмом, бажанням щось змінити. Був людиною, яка любила Бога і Україну», - в кінці поминальної панахиди зазначив єпископ УГПЦ Степан Сус.
А далі лунала сумнозвісна «Пливе кача..» і побратими не могли стримати сльозу. «Королівська» варта пронесла труну з тілом Тараса Матвіїва повз сотні людей, які на колінах, схиливши голови, віддали йому шану. Його повезли на Жидачівщину, де сьогодні відбудеться прощальна панахида та поховання. Рідна земля прийме свого Героя.
Людмила Гринюк, Львів
Фото Маркіяна Лисейка
