Олену Сорокіну звільнили з полону в Луганську 29 грудня 2019 року. Багато хто тоді запам’ятав її сорочку із саморобним написом “Моя держава Україна” і тризубом: її Олена потай зробила у полоні й зуміла вдягти перед обміном. Дехто пам’ятає, як правозахисники боролися за її внесення у списки заручників. Тоді у соцмережах і на різних заходах про неї говорили як про власницю зоомагазину, затриману за розклеювання в окупованому Первомайську вітальних листівок до Дня Незалежності України.

І от зараз Сорокіна – знову власниця зоомагазину "ХвостУшки", але вже у новому київському кварталі "Місто квітів". Розпочати бізнес із нуля нелегко, та вона не збирається здаватися. Є вже перші постійні покупці, магазин зареєстрований на картах Google.

Кореспондентові Укрінформу Олена розповіла і про своє нове життя у столиці, й про полон. Хоч пройшло вже пів року після звільнення, ця тема не відпускає її, і часом сльози заважають бесіді.

ДИВУЄ, ЩО В КИЄВІ ГОВОРЯТЬ РОСІЙСЬКОЮ І НЕ ЗГАДУЮТЬ ПРО ВІЙНУ

- Чому ви саме зоомагазин відкрили?

- У дитинстві мені не дозволяли тварин тримати, хоч я завжди хотіла. А як уже стала дорослою, завела собаку. Котів не любила. З магазином же вийшло так, що одного разу працювала у Москві, а вдома захворів собака. Я пішла на Пташиний ринок по ліки – і побачила, як гуртові ціни відрізняються від наших. Грошей я там підзаробила, тож вирішила розпочати такий бізнес. Доставок тоді ніяких не було, ми з подругою самі в Москву їздили, все купляли. Це зараз тут, у Києві, виробники і постачальники самі все привезуть, семінари різні для підприємців проводять... А нас життя вчило.

І мене в Первомайську полюбили, особливо бабці. Бо вони приходять — а кицька ж для них, як дитина, вони про неї мені все розкажуть, я їх вислухаю, щось пораджу... Тоді й я кішками зайнялася, навіть на виставки з ними їздила. Це був не бізнес, а хобі, з того часу в мене кішки й живуть.

- З Первомайська котів вже вдалося перевезти сюди?

- Одну кицьку мої тамтешні друзі забрали, то так до неї звикли, що вже сказали, не віддадуть. А другу, яку подруга глядить, заберу обов’язково, коли своє житло матиму. Та й карантин зараз, нічого не вивезеш...

- Чи відрізняється ваш бізнес тут і на Луганщині?

- У Первомайську не такі були товари. Місто маленьке, запити в людей інші, на більш дешеві “лінійки”. Тут беруть дорожче, я бачу, що в людей можливостей більше.

- Ваші покупці частіше говорять українською чи російською?

- Частіше російською. Я, коли в окупації сиділа, вирішила на Facebook тільки українською писати. Це мені нескладно, я завжди у школі українську любила, і вчителька у нас гарна була.

А от поговорити було ні з ким, тому з розмовною мовою важче. Гадала, що в Києві потраплю в українськомовне середовище. Але вийшло не так.

- Щось іще у Києві виявилося не таким, як ви очікували?

- Тут люди зовсім не відчувають, що відбувається на Сході. Не хочуть про це навіть чути, мовляв, це викликає погані емоції. Навіть коли після Феофанії ми були на реабілітації в санаторії “Лісова поляна” й один хлопчина на сеансі групової психотерапії почав розповідати про свій досвід в АТО — що в нього були контузії й тепер проблеми зі слухом, – одна жіночка, щоправда, не з полонених, його зупинила: “Не треба цього негативу, ми тут хочемо відпочити”.

- А в Первомайську війна відчувається?

- Як же вона може не відчуватися? Там обстріли тривають, щодня стріляють. Люди, звісно, звикли, – і весілля гуляють, і в городах копаються... Але пізніше це “вилазить” якимись психологічними проблемами.

Або, може, це тільки у мене так. Після полону й взагалі... У мене ж як було: порпаєшся на городі, чуєш — стріляють. Треба б тікати, ховатися, а я піду, гляну, зателефоную в українську розвідку... Бо вирішила для себе: якщо вже не виїхала, буде мій “фронт” тут. Спочатку дзвонила знайомому військовому, потім він мені дав інші номери.

- То ви, виявляється, і військовим допомагали? Я читала лише про те, що розвішували вітальні листівки на День Незалежності України.

- Коли я виїхала, мені сказали: про це краще не розповідай, листівки та й листівки... Але тепер — чого мені вже боятися?

- Багато було людей, які не боялися висловлювати свою позицію?

- Мало. Навіть друзі воліли не світитися. А я завжди все, що думаю, вголос казала. От, наприклад, у магазин хтось приходив і починав скаржитися, що їхній пригород сьогодні українські війська обстріляли. А я ж усе знаю, я і вночі виходила подивитися, звідки стріляють. І кажу: ну що ж ви таке розповідаєте? Вже скільки війна йде — ви що, не розумієте, звідки нас обстрілюють? І як на життя жалілися, я відповідала: що ви хотіли, те й отримали! Але мене чогось не чіпали.

А вже коли, чіпляючи листівки, потрапила під відеокамери, то вони два місяці за мною ще поспостерігали, а як стала розпродавати товар, збагнули, що я збираюся виїхати. І взяли.

ВІРИЛА, ЩО УКРАЇНА ЗВІЛЬНИТЬ, І СПІВАЛА У КАМЕРІ ГІМН

- Що найскладніше було в полоні?

- Я вірила, знала, що мене Україна звільнить. Якби цієї віри не було, не знаю, як би все перенесла. Два місяці зі мною «опера» працювали — один із ФСБ, один місцевий. Сильно з мене не знущалися, бо «вибивати» нічого було, вся інформація в них була: з телефонів, з ноутбука, фотографії, дані з Google-карт... Питали тільки: що було в цьому місці, яке у тебе відмічене? І перевіряли, чи туди в той час нічого не «прилітало». Якби «прилетіло», вийшло б, що я винна у чиїйсь смерті. Але нічого такого довести не змогли.

Я на допитах якось згрупувалася, настроїлася і теж їм казала, що думала.

От, наприклад, коли я зібралася виїжджати, то думала перебратися в Попасну. Друзі у мене в Харкові й у Києві, але я боялася великих міст, конкуренції, бо ж капіталу в мене не було. А в Попасній, я знала, половина сєпарні, і довелося б психологічно важко, але я була готова до цього.

І от коли мене затримали, «опера» мені кажуть: що, в Попасну збиралася? Нічого, ми й там скоро будемо. А я їм: зуби обламаєте! Попасна так укріпилася, що вам там ніколи в житті не бути!

Наприкінці допитів мені цей ФСБ-шник навіть сказав: “Олено В’ячеславівно, я вас поважаю. Ви поводилися так, як не кожен чоловік зумів би”. А потім зненацька: “А де б ви хотіли відпочити?” Я сиджу перед ним у наручниках, і раптом таке! Я здивувалася: в якому сенсі — відпочити? Я ваша заручниця, але мене визволять, тоді й відпочину! Він уточнює: “Де б ви хотіли відпочити в Росії?” Завербувати хотів, чи що? Але я відповіла, що в Росії була в 1990-х роках і більше туди не хочу. Я краще Західну Україну подивлюся.

Через два місяці полону, коли мене знайомили зі слідчою, я їй одразу сказала: мене поміняють. Вона каже: та таких, як ви, патріотів, у нас повне СІЗО сидить! А я їй: а мене обміняють! Вірила, що мої друзі за мене борються!

І це при тому, що всі кажуть: Луганськ — то якась яма! Навіть у Донецьку до полонених допускають Червоний Хрест, ОБСЄ, а в Луганську — ні!

Мені в камері жіночка, в минулому — успішна адвокатка, порадила: домагайся, щоб тебе перевели до СІЗО, бо тут, у підвалі, про тебе ніхто ніколи не дізнається. І я на “суді” почала вимагати, щоб мене перевели з підвалу і дали зустрітися з Кобцевою (Ольга Кобцева — керівник групи по обміну утримуваними з боку так званої “ЛНР”. – Ред.). Як не дивно, це подіяло. І вже за тиждень мене викликали, дали підписати папери і перевели в СІЗО. Але і там ні з якими організаціями спілкуватися не давали.

- А що це за підвали, про які ви кажете?

- Приміщення під будівлею СБУ. Там залізні двері, спільний туалет, камери і на дві койки, і на сім, і на дев’ять. Під час війни окупанти у тому ж дворі добудували тих підвалів ще більше. Нові були більш “цивільні”, двомісні, з відгородженим туалетом... Все — з накраденого в “Епіцентрі”: унітази, крани, сантехніка нова, дорога. Душові кабінки в коридорі, раз на тиждень купатися виводили.

Але я там сидіти не змогла: бракувало кисню, я задихалася, не могла їсти, почалися проблеми з серцем. Через півтора місяця стала вимагати, щоб мене перевели до “старого” підвалу, не такого глибокого. Мене звозили в лікарню, зробили кардіограму — і повернули в “старий” підвал. Він хоч і без зручностей, з бочкою замість туалету, але просторіший, я там і вправи якісь робити могла.

Ті, хто зі мною сиділи, були або противниками України, або такими, кому “все фіолетово”. А я не приховувала, за що сюди потрапила, і завжди казала, що я патріотка України. Якось, було, під час гри в камері я програла, і мені кажуть: співай! У мене слух не дуже, але що я можу добре заспівати — то це Гімн України. І от я біля дверей стала та й Гімн затягла. Співкамерниці сидять на койках, у стіни повтискалися і дивляться, що буде. А я до кінця доспівала, хоч охоронець гатив у двері з ноги і волав: “Ану, замовкли там!” Йому в камеру заборонено було заходити, він сидів у коридорі з автоматом, слідкував, щоби з різних камер між собою не перемовлялися.

- Який досвід щодо перебування в окупації та у полоні ви винесли, що могли б порадити іншим?

- Я нікому нічого порадити не можу. А для себе вирішила, що не мушу боятися і завжди казатиму, що думаю. Ще на початку війни, коли звільняли Попасну, а окупанти нас обстрілювали і казали, що це українські війська роблять, у нас усі спускалися у підвали. Я тільки перші дні туди ходила, потім стала вже залишатися у квартирі. Але коли спускалася — а там же ж самі сєпари у нас, хоча ми спілкувалися, і вони знали, яких я поглядів, – то казала сусідці-перукарці: “Пофарбуй мені корінчики волосся, бо наші прийдуть, а я негарна!” І вона фарбувала!

- А що сталося, коли наші не прийшли?

- Це було тяжко... Я у 2015-му кілька разів їздила велосипедом у Попасну і бачила сліди танків: вони вже майже дійшли до Первомайська, а тоді розвернулися... До шістнадцятого року чекала, що нас звільнять, а потім зрозуміла, що ні...

Але не готова була виїхати все одно. Може, я для себе знаходжу відмовки і просто було страшно все починати спочатку, але я казала: у мене кішки, собаки — куди їх подіти? А коли у 2018-му стару собаку приспала, то вирішила, що мушу їхати, надії нема. Але не встигла.

НЕХАЙ “ЛУГАНДОНЦІ” ЗНАЮТЬ, ЩО У МЕНЕ ВСЕ ГАРАЗД

- Хто вас підтримував у полоні?

- Я дуже вдячна своїй первомайській подрузі, яка не кинула мене, носила передачі. У Донецьку затриманим щось передає “Червоний Хрест” — медикаменти, продукти, бо на тамтешньому харчуванні прожити неможливо, – а в Луганську нічого немає.

А тут, у Києві, мої друзі мене шукали, зверталися у “Червоний Хрест”, ОБСЄ, підіймали шум. Та сторона намагалася це припинити. Спочатку поширили у місті інформацію, що я наклала на себе руки. Та в це, знаючи мій характер, ніхто не повірив. Тоді почали казати, що мене стратили. Але друзі не зупинялися, виходили з плакатами під Офіс президента, добилися розголосу моєї історії.

У Первомайську в мене вилучили документи на магазин і квартиру, але відібрати житло і бізнес у них не вийшло. Магазин у нас на двох із подругою, яка мешкає в Харкові. Вони її викликали, і вона навіть збиралася поїхати, та друзі її зупинили. Сказали: Олена вже у них, хочеш і ти “на підвал” потрапити?

- А в Києві хтось допомагає зараз?

- Тут у мене друзі, які раніше виїхали з Первомайська. Один із хлопців був у добровольчому батальйоні, та й зараз ще під Авдіївку їздить. Вони мене й тоді в полоні розшукали, і тут підтримують. Бо стається, буває, таке, що вже руки опускаються.

Вони ж допомогли і підшукати приміщення під магазин, і ремонт зробити. Тут же були голі стіни. Тож ми майже місяць із подругою гарували, додому тільки спати поверталися. Вона мене навчила і ґрунтувати, і фарбувати, усе робити. І в останню неділю травня я вже відкрилася.

Я вважаю, реалізовується те, у що ти віриш. Якщо боятимешся, що не вийде, то і справді не вийде нічого.

Ще Володимир Жемчугов мені допоміг порадами. Підказував, що треба робити рекламу, візитки якісь. Я переживала, що реклама ж, мабуть, шалених грошей коштує, а звідки вони в мене? Але от уже зараз Google мій магазин на картах показує: сподіваюся, це допоможе.

- А звідки ви з Жемчуговим знайомі?

- Він підтримує не тільки мене, а багатьох звільнених. Але, мабуть, вплинуло і те, що його дружина, Олена Жемчугова, на акції за звільнення полонених несла мій портрет і хотіла дізнатися, хто я така. Може, навіть розпитала десь, в СБУ, наприклад. Тож коли нас повернули, Жемчугови удвох мене особисто зустріли, підійшли з квітами. А пізніше наче трохи взяли під опіку: і в Феофанію приїжджали, і до себе запрошували на чай, і в кіно... Молодь тоді легше адаптувалася: тижня не пройшло — а вони вже і в місто поїхали, і в якийсь центр, і фотографуються... А ти сидиш — і боїшся вийти. Тому ця підтримка була дуже цінна.

А з тими, з ким разом звільнилися, – роз’їхалися і стосунків якось не підтримуємо.

- А з Луганщини, з окупованих територій вам люди пишуть, реагують на те, що ви тепер тут живете і працюєте?

- У Facebook ніяких про це коментарів немає. Гадаю, люди бояться “світитися”. Але коли мене звільнили, моя подруга розповіла, що у первомайській групі ВКонтакте, де вона мене шукала після затримання, їй деякі люди тоді писали, мовляв, шкода жіночку, така хороша. І протягом року, поки я сиділа у підвалі, дехто писав у приват, що переживає за мене і бажає, щоб усе склалося добре. А коли я вийшла, і наша преса почала друкувати фотографії з тією футболкою, це фото з’явилося і в первомайській групі ВКонтакте. А під ним — купа видалених модератором коментарів. Тобто люди побачили це і зраділи за мене. І в приват подрузі теж про це писали, переказували вітання.

Коли я відкривала тут магазин, то не хотіла піаритися на всю Україну, але хотіла, щоб ті «лугандонці» бачили, що в мене все гаразд, що я живу нормально. І щоб люди, які допомагали грошима, знали, що я ті кошти не проїла, а завдяки їм на ноги стала.

УКРАЇНСЬКІ ПАТРІОТИ В ОКУПАЦІЇ Є, ЯК ЇХ КИНУТИ?!

- Раніше в інтерв’ю ви казали, що збираєтеся подавати до ЄСПЛ позов за ваше тримання у полоні: на Росію як країну-агресора, слідчу так званого "МДБ ЛНР", співробітників колонії... У якому стані зараз ця справа?

- Зараз справа трохи пригальмувалася. У мене є адвокат, я подала заяву до СБУ і поліції, щоб мене опитали як жертву злочину, але зі слідчим зустрітися ще не вийшло. Та оскільки строк подачі заяви через карантин продовжили до вересня, час у нас іще є.

- Минулого тижня Верховна Рада України прийняла доповнення до Закону “Про вищу освіту”, яке дозволяє випускникам шкіл з окупованих територій і лінії зіткнення вступати до будь-яких українських вишів без здачі ЗНО. Це питання викликало дискусії у суспільстві. А як ви вважаєте, чи багато абітурієнтів з ОРДЛО захочуть скористатися можливістю вчитися у вільній Україні? Адже вони з дитинства живуть в окупації?

- Я не знаю, як їх “просіювати”, але знаю, що там є проукраїнські діти. Он у квітні писали про хлопця з Донеччини, якого заарештували за пости в соцмережах на підтримку України, йому, здається, 17 років було. (Олена має на увазі 20-річного Богдана Максименка з Донецька, якого затримали на окупованій території 10 квітня “за екстремізм”). Дехто своїх дітей-старшокласників на останній рік школи відправляє сюди вчитися, щоб іспити нормально склали і вступили. І коли я там була, теж казала: ми тут є, не треба нас усіх “під одну гребінку”!

А основна маса так ненавидить Україну, що все одно сюди не приїде. Там же з перших класів, коли ні історії діти ще не вивчають, нічого такого, все одно є цей психологічний тиск, різні “свята пісні й строя”...

Але проукраїнськи налаштовані люди є! І як їх там кидати?

Ольга Опанасенко, Київ
Фото Геннадія Мінченка, Офіс Президента