«Сєдой». Його в будь-якому батальйоні визнавали за свого

«Сєдой». Його в будь-якому батальйоні визнавали за свого

Укрінформ
Він підірвався на міні там, де за шість років війни проходив багато разів

«Я не військовий, а насамперед поліцейський. Але по-людськи я вам скажу: приходити туди на умовах, які нам диктує країна-окупант – те саме, що зрада».

У п'ятницю, 15-го я звернувся до нього, попросивши про інтерв’ю. Він м’яко відмовив, я не наполягав… А вже в четвер, на наступному тижні він став Героєм України. Посмертно. Командир батальйону патрульної служби особливого призначення «Луганськ-1» Сергій Губанов разом із трьома підлеглими підірвався на міні під Трьохізбенкою – там, де він за шість років війни пройшов багато разів, патрулюючи «нульовку» пішки і на батальйонній «таблетці» – підстаркуватому «УАЗику». І от думаю, не можу не думати: якби ж тоді вдалося вмовити командира, і щось би через нашу розмову просто помінялося в його графіку...

1
Сергій Губанов

БЕЗ ЕМОЦІЙ

Звичайно, ми не були друзями. Лише знайомими. Сподіваюсь, добрими. Він постійно перебував у батальйоні, який патрулював на всій протяжності фронту в межах області – в Щасті, в Станиці, у Кряківці, у Трьохізбенці, де закінчився його бойовий шлях. Моя ж «дислокація» – Сєверодонецьк – за сотню з гаком кілометрів і кілька блокпостів. Тому мої спогади про героя не будуть розлогими. Нехай говорять ті, хто знав його ближче.

«Луганськ-1» – унікальний підрозділ. Він не просто перебуває на передовій, він виконує завдання, більше притаманні армійським підрозділам (хоч і від суто поліцейської роботи ніхто його не звільняв). Як виконує? Мені довелося бачити лише невеличку частку роботи підлеглих Сергія Леонідовича. Одного разу він навіть дозволив проїхатися з контрдиверсійною групою батальйону від Щастя до Кряківки і назад. Через оту кляту Трьохізбенку, до речі. І тільки тепер я оцінив тодішню сміливість комбата.

Кожен, хто має справу з військовими або поліцейськими бюрократами, підтвердить: вибити з них дозвіл на відвідання куди менш небезпечних об’єктів і територій – пекельна мука. А тоді, у травні шістнадцятого Губанов, ні до кого «нагору» не звертаючись, сказав: «Нехай подивиться». Коли відписувався по матеріалах тої подорожі, про командира навіть не згадав. Та він і сам якось ретельно уникав інтерв’ю. Мені вдалося записати розмову з ним лише раз.

Ну, як розмову… Мінімум інформації, без емоцій. Правда, одне питання його роздратувало:

- Ви стоїте разом із ЗСУ?

- Ми не стоїмо, ми працюємо. Є певні завдання, які ми виконуємо в повній взаємодії зі Збройними силами. Присутність ворога на нашій території ми відчуваємо постійно – практично через день. Особливо раніше: коли у них готувався випуск у диверсійній школі, диверсанти здавали іспити, заходячи на нашу територію. Росія влаштувала тут полігон: випробовує як зброю, так і методи диверсійної війни.

І ще один епізод з інтерв’ю 2016-го року, який дивним чином кореспондується з роком 2020-м:

- Я не військовий, я насамперед поліцейський. Але по-людськи я вам скажу одне: приходити туди на умовах, які нам диктує країна-окупант – це те ж саме, що зрада. Тиснути руки цим виродкам, які з-за рогу вбивали наших людей... У Ленінському відділі, коли і військових дій ще не було, вони тупо застрелили двох наших співробітників... Коли я сидів у полоні, а вони зі мною спілкувалися за допомогою паяльника і виводили на розстріл – про яку дружбу може йти мова?! Якщо таке піде, я відразу звільняюся…

НА «ФАСАДІ» Й ЗА НИМ

У тому ж 2016-му році мені пощастило потрапити на «Фасад». Це такий п’ятачок навколо в’їзду на Щастинський міст через Донець, але не з нашого боку, а з окупованого. Тоді командиром підрозділу, який утримував плацдарм, був Дмитро Булатов – лідер «Автомайдану» й ексміністр першого постмайданного Уряду. Ось уривок з мого інтерв’ю з ним:

- Ви вже пробачте що я часто згадую «Луганськ-1», але з цими хлопцями ми неодноразово працювали спільно. Бути в бою – це бути в бою. Це коли ти розумієш, що з цими людьми ти і в бій, і в розвідку підеш.

Ткалич
Валентин Ткалич

Було б у Булатова інше ставлення до колег із поліцейського батальйону, не бачити б мені того «Фасаду», як... Тепер Валентин Ткалич, який тоді виконував функції прес-офіцера батальйону «Луганськ-1», каже, що сам, без посередників домовлявся з Булатовим про мене. Але ж, звісно, Валентин був довіреною особою командира.

Валентин Ткалич часто фігурує в моїх опусах. Мені просто пощастило, що багатолітній керівник Луганського обласного «Руху» опинився в Сєверодонецьку. До речі, ми зустрілися з ним у серпні 2014-го саме в розташуванні «Луганська-1», на території міського військкомату. І я скористався нашим давнім знайомством для проникнення на території, куди інших без спецдозволів не пропускали. І ще збіг. Колишню Щастинську школу міліції, після звільнення Щастя, займав добровольчий батальйон «Айдар», у якому Валентин починав свій бойовий шлях. «Айдар» передав «Луганську-1» і школу, і його самого (точніше, до міліцейського батальйону він перейшов на запрошення начальника обласного Управління внутрішніх справ Анатолія Науменка). Тож першим, кого попросив розповісти про Сергія, був саме Ткалич.

Його розповідь дещо ошелешила:

- Та не знаю я, що про нього розказувати. Він відлюдькуватий був, не надто відкритий до спілкування.

От маєш! А я запам’ятав Сергія усміхненим, гостинним. Нагадав йому епізод, про який він колись повідав під великим секретом.

- То про це не варто писати?

- Та чого ж. Напиши. Стрілянина в Лопаскиному. Це найвужче місце Дінця, і тому там спорудили пором. Тим більше – потреба була. Відмінність із тією стороною в чому. Наші ж постійно тут, а там час від часу ротації. І коли нові приходять, притирка відбувається. Неписане правило було: не провокувати одне одного. А того разу вийшло так, що на той берег прийшли чеченці. І надто агресивно вони поводились. Спровокували конфлікт. Хтось із того боку вистрелив з РПГ. За неписаним правилом слід було дати «отвєтку». Сергій відповів. Почалась стрілянина з гранатометів, і він отримав контузію. Осколки його не зачепили, але вибухова хвиля завдала травми. Він любив важку атлетику. У Щасті в батальйоні був спортзал, він весь час тягав залізо. Востаннє я його бачив під час виборів до Верховної Ради (Ткалич брав активну участь у команді одного з кандидатів – авт.). Мені він тоді здався якимось… не в своїй тарілці. Але головне, що я хочу сказати: незважаючи на те, що він професійний міліціонер, він не був мєнтом. Він більше схилявся до добробатівців, їм був близький за духом.

СПОВІДЬ ГЕНЕРАЛІВ

Парадоксально, але цю ж тезу підтверджували колишні начальники Губанова – генерали поліції. З ними вдалося коротко поспілкуватись у день прощання з Героєм, коли вони вже вийшли з фойє Українського театру, де була виставлена труна і де Сергія відспівували українські капелани.

- Сергій з найпершого дня був на Луганщині, вів воєнні дії, відповідав за це все. Був мужнім, чесним. Безсрібник. І, знаєте, я от думаю, чому найкращих забирають на небо. Мабуть, Богові потрібні до його війська найкращі воїни. По-іншому бути не може – не знаходжу інших пояснень.

Від генерал-лейтенанта Анатолія Науменка я очікував більш інформативної розповіді про бойового полковника, але він має право на високі слова.

- Це ви його призначали на посаду командира батальйону?

- Я вже пішов, коли його призначили командиром підрозділу. Він у мене був заступником – і опікувався батальйоном. Потім посаду заступника скоротили.

- А як ви його вибирали на посаду?

- Я ж його вже давно знав. Ми ще в Стаханові з ним працювали.

Науменко очолював ще міліцію Луганщини до 2015-го. Згодом уже луганську поліцію у 2016-му очолив Сергій Коміссаров. Потім він перейшов на аналогічну посаду в Запоріжжя, а сьогодні працює проректором Університету внутрішніх справ у Дніпрі. Від Дніпра до Сєверодонецька відстань чимала, та Коміссаров приїхав попрощатися з побратимом.

- Ми разом із ним були заступниками. Я був заступником «чистим», він – заступником по війні. Ви напишіть, що він із першого дня воював не як поліцейський, а як справжній солдат. І про ті операції, які проводились його частиною, мабуть, ще й не можна сьогодні розповідати. Та все ж усі конвої, які ходили на Лутугіне, всі заходи, які здійснювались на тій території, всі операції проводились під його керівництвом – спочатку як заступника начальника УВС по війні – він відповідав саме за цю ділянку роботи. І після того, як міліцію перетворили на поліцію, йому запропонували очолити батальйон, який безпосередньо перебуває на передовій, на блокпостах.

Так, як він чинив… Коли його хлопці потрапили у скруту на Сіверському Дінці – їх затисли бойовики, а військові не прийшли на допомогу – він особисто очолив групу, пішов і сам стріляв з гранатомета. Тричі був контужений, але хлопців своїх відбив. Тому це Герой справжній. Шкода, що ми про це все згадуємо в моменти скорботи. Гадаю, ще буде сказано.

Знаєте, його дуже поважають військові, поважає нацгвардія, «Айдар», добровольці, волонтери. Краще було б у них питати. Ми можемо бути упередженими, бо ми такі ж, як він, поліцейські. А от люди, з якими він ходив у бій… У нього не було якихось проблем поїхати до будь-якого батальйону – там його визнавали за свого. «Сєдого»…

Губанов біля БМП. Навчання вересня 2015.  Зліва - Тука (спиною), Юрій Клименко (зам Туки по зв'язках з силовими структурами) і Анатолій Науменко
Губанов біля БМП. Навчання вересня 2015. Зліва - Тука (спиною), Юрій Клименко (зам Туки по зв'язках з силовими структурами) і Анатолій Науменко

«КРАЙНІЙ У ПРИНЦИПІ»

Згадуючи особисті контакти з «Сєдим», мушу таки визнати: він і справді був доволі закритим. І не виявляв інтересу до власної кар’єри. У вересні 2015-го Науменко вирішив продемонструвати військову потугу батальйону новому «губернатору», яким тоді щойно став відомий волонтер Георгій Тука. Для журналістів, а надто для фотокореспондентів – справжній бенкет. Я й сам кількасот знімків тоді зробив. І от тепер, передивляючись їх у пошуках образу заступника начальника ГУ МВС Сергія Губанова, помітив його лише на двох світлинах. На обох він стоїть далеко і від обласного начальства, й від народних депутатів, які теж завітали на навчання. А міг би ходити поруч, «давати пояснення» – це ж було і його дітище. Та й крім того, було ясно, що з новим очільником області скоро має прийти новий начальник УМВС. Та він навіть не спробував зробити наступний крок у кар’єрі.

До речі, наступник Науменка, вже не знаю з яких міркувань, спробував знищити батальйон… Хоча ні, здогадуюсь, з яких саме. Нелюбов його тягнулася з самого пекла 2014-го, від згаданого Коміссаровим Лутугиного. Але залишимо той епізод у тумані. Я про інше. У начальника обласної поліції нема повноважень формувати чи розформовувати збройні підрозділи, а от зняти їх із матеріального та продовольчого забезпечення він таки зумів.

Два місяці батальйон не отримував від ГУ НП нічого, але рядові бійці навіть цього не помітили. Ткалич мені про це сказав, коли ми снідали в батальйонній їдальні. Різницю в раціоні помітити було важко. Допомогли втримати ситуацію волонтери. Ну, і господарський талант командира, зрозуміло. У пресу цей епізод не потрапив, хоча принаймні один її представник був у курсі. Попросили не розголошувати. Ні до чого.

…На церемонії прощання я записав ще кілька спогадів, але це були беззмістовні поминальні спічі, не більше. Арсен Аваков кілька разів підходив до преси, казав кілька слів – і його відволікав телефонний виклик. Він відходив, спілкувався з кимось, очевидно, дуже важливим співрозмовником, знову повертався і знову – дзвінок. От що я зумів записати. Вийшло якось не зовсім послідовно, але вже як є:

– Мало хто вже пам’ятає… Це людина, яку проклинали з тієї сторони. Який залишився вірний присязі. Чотирнадцятий рік, один з найважчих… Подвиг на мосту в Щасті. Це людина, яка не прагнула піднятися по службовій драбині. Він кожного дня рвався на вістря. Він кожного дня був крайнім у своєму принципі. Таких людей дуже мало.

Прощання. На підступах до Театральної площі
Прощання. На підступах до Театральної площі

ДО ВІЙНИ

Уже розшифрувавши все це, зрозумів, що не вистачає згадок про довоєнне життя Героя. Начебто він вийшов із полум’я війни готовим суперменом. Але ж так не буває. І тут несподівано допоміг ще один співавтор моїх публікацій – Валерій Снєгирьов. Він зателефонував спитати про статтю, яку я готував за наданими ним матеріалами. Я попросив пробачення, зіславшись на те, що маю оперативно писати про Сергія Губанова. Аж раптом:

- Я його знав. Він у нас на заочному навчався…

Дійсно, Снєгирьов багато років викладав історію в Луганському університеті внутрішніх справ, сам – підполковник міліції. Та й узагалі дуже поінформована людина.

- От такий епізод. Кінець 1995-го – початок 96-го. Розпал першої Чеченської війни. Кордони з Росією відкриті, тож почали і в нас з’являтись оці «іграшки» – міни. А в нас – саме пік кримінальних «розборок». І от одного разу надійшло повідомлення, начебто знайшли таку міну біля одного з кабаків, назву не пам’ятаю, але, пригадую, неподалік стадіону.

А в Стаханові на той час – які вибухотехніки?! І поки чекали фахівців із Луганська, Сергій голіруч цю міну взяв… Ну, десантна підготовка. І поки ми приїхали, він її спокійно виволік у балочку. Потім, правда, з’ясувалось, що детонатор у міни був зіпсований. Але хто про це міг знати? Отак відбулось наше з ним перше знайомство. Я тоді ще в міліції працював, у штабі – там якраз наш курс був.

Прощання
Прощання

Другий епізод стосується навчання в Луганському університеті внутрішніх справ. Що таке заочне навчання – пояснювати не треба. Приїхали з районних і міських відділів, когось знайшли, «порєшали» всі питання. А цей… Навіть наша, дуже далека від професії кафедра історії. Так от, Сергій ходив, сперечався, дискутував на семінарах. На мою думку, оця плутанина 2013 року – це в нього особисте. Тому що в його рідному Стаханові, наприклад, 90% колег на тому боці залишились.

Якщо без патетики, Губанов – це такий луганський Жеглов. Не Шарапов, а саме Жеглов. Характер був важкий. Міг і… послати вищого за посадою. У прямому сенсі цього слова. Слід сказати, його кинули на найскладніший з усіх райвідділів Луганська. Ленінський район – це ж центр міста, мажори й таке інше. Більшість злочинів коїлися в центрі. Але саме Ленінський РВВС став єдиним, який зумів вивезти зброю навесні 2014-го. Не просто самі вийшли, але й зброю забрали, зокрема й автоматичну.

У Стаханові вперше в Україні ввели комп’ютер у черговій частині, і він був зав'язаний на всіх підозрюваних, на тих, хто приїжджає і виїжджає. У 1996 році всеукраїнська науково-практична конференція проходила якраз із його участю. Все нове було не чуже Сергію. Він якраз був заступником з оперативної роботи начальника Стахановського карного розшуку. На цьому практично все обласне міліцейське начальство піарилося.

* * *

Рік народження Героя України Сергія Губанова – 1975-й. Він уже у двадцятирічному віці мислив самостійно і стратегічно. До речі, майже тиждень минув від дня загибелі комбата «Луганськ-1», а бойовики так званого «МВД ЛНР» досі не знімають його з «розшуку». І знаєте, під яким псевдо він у них фігурує з жовтня 2014-го? «Мозг».

А він тоді звався – «Сєдой».

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-