Олександра Грамарчука у Вінниці, у ветеранській спільноті, більше знають як Грома. Кадровий військовий, він відслужив у зоні АТО/ООС, тоді працював у військкоматі, звільнився у званні майора, а потім навіть встиг «сходити» у політику. Вигадані ним «диверсійні» консерви «Сєпар в сметані» наробили неабиякого галасу в російському медіапросторі. Тамтешні пропагандисти їх так «розкрутили», що Грамарчук жартома називає їх своїми PR-менеджерами. Вороги вважають його цинічним тролем, а він називає себе солдатом інформаційної війни.

- Олександре, як воно – вважатись російськими медіа найкровожернішим «виробником» тушкованки в Україні?

- Просто чудово. Чим більше про нас знає наш противник, що більше він нас боїться, тим краще для нас. Нехай, нехай бояться своїх «туристів» сюди присилати.

- Та перш ніж потрапити в таке амплуа, ви були кадровим військовим?

- Саме так. Я хотів бути військовим ще з дитинства, оскільки сам із родини військовослужбовця. І 1999 року моя мрія здійснилася: вступив до Харківського інституту льотчиків ВПС. Мріяв бути льотчиком-винищувачем, але так сталося, що перейшов на наземну спеціальність, – закінчив за профілем наземне забезпечення бойових дій авіації. Але через брак місць на технічних спеціальностях я пішов служити психологом. Для цього пройшов кілька курсів перенавчання. Спочатку не все вдавалося, оскільки моїм найпершим підрозділом став жіночий: 62 жінки було підпорядковано! З ними було дуже важко, особливо зважаючи на те, що я ще й не був професійним психологом на той час, а «технарем», якого прислали на це місце, – і працюй! Рік із ними попрацював і перевівся в автомобільний батальйон. Там уже були солдати строкової служби, контрактники, з ними трохи простіше. У процесі більш-менш навчився працювати з людьми.

У 2014 році, коли почалися події в Криму й на сході України, поїхав виконувати бойові завдання в АТО. 2015 року в складі зведеного загону Повітряних Сил «Дика качка» обороняв опорний пункт «Зеніт», що навпроти Донецького аеропорту. Після цього була в мене невеличка перерва, коли у нас народилася молодша дитина, доця. А через два місяці після народження доньки перевівся в окремий розвідувальний батальйон, виконував завдання на Луганщині. Після повернення на пункт постійної дислокації перевівся до Вінницького обласного військкомату, де згодом очолив один з інформаційних підрозділів. Звільнився після завершення військового контракту й одразу ж, не приходячи до тями, вступив у передвиборчі перегони.

- А що вас спонукало рвонути в політику? Надихнулися прикладом першого покоління бойових командирів у Верховній Раді?

- Ні, вони не були для мене прикладом. Я зацікавився політикою, коли почалась війна. У мене була така специфіка діяльності, що потрібно було весь час відстежувати, що відбувається у нашому політикумі й куди нас веде влада. Були в мене періоди дикої «зради» – мовляв, нас здають… Та коли почав аналізувати певні дії нашого військово-політичного керівництва, читати документи і стежити – де з ким і які переговори ведуться, почав розуміти цей процес і політичну кухню. І після того, як Петро Порошенко програв на президентських виборах, вирішив балотуватися до Верховної Ради. Власне, чим чорт не жартує? Конкуренти на окрузі в мене були дуже сильні, зокрема нардеп Микола Кучер, який виграв на окрузі №17.

Зараз я дещо відійшов від політичної діяльності, політичного аналізу, хоча й продовжую все це відстежувати.

- Ви у соцмережах позиціюєтесь як громадський діяч.

- Моя громадська діяльність полягає у тому, що я продовжую інформаційну роботу проти Російської Федерації.

- То ви солдат інформаційної війни?

- Так.

- Ну, в інформаційному полі ви своїми тушкованками з провокативними назвами «Сєпар у сметані» шуму наробили. Як у вас з’явилася так ідея?

- Взагалі-то, такі жартівливі назви виникли ще 2014 року у відповідь на пропагандистський «креатив» росіян. Ми тоді бачили їх у програмах Скабєєвої, Попова і Соловйова. Вони ж тоді кричали, що ми розпинаємо невинних хлопчиків, їмо снігурів і п’ємо кров «русскоязычных младенцев». В інтернеті все це й досі крутиться, є цілі добірки таких мемів. Ось наші волонтери й обіграли їх, – привозили нам ту ж тушкованку, наклеївши етикетки «Снегирь в укропе».

Цього року виникла ідея розробити етикетки «товарного ряду» тушкованки: «Сєпар в сметані», «Сєпар в олії», а ще є «Сєпар луганський витриманий», але то вже робилося на окреме замовлення.

Зробили невеличку рекламу в «Фейсбук» – і воно «зайшло». Люди почали питати, а де взяти? То я й подумав, а чому б і ні? За час служби в армії я цієї тушкованки з’їв достатньо, тому знаю, яке м’ясо нормальне. Підібрав якісний продукт вітчизняного виробництва, – просто купував у магазині. Хоча росіяни кажуть, що це польський виробник – як завжди, їм привидівся польський спецназ, польська тушкованка... Почали пропонувати: хто хоче замовити – звертайтеся, зробимо.

І минулого року 13 жовтня Ольга Скабєєва в себе на програмі «60 хвилин» крупним планом показує «Сєпар в сметані», «Сєпар в олії»: «Как можно с ними разговаривать о мире, если у них вот такие вот заявления!», «Людоеды!» І назвала усе це ідіотським жартом. Звісно, для них це ідіотський жарт!

Після програми мені почали з Росії писати, – хтось із погрозами, а деякі питали, як у Росії можна ці консерви замовити. Відповідав, що туди можемо відправити тільки у цинковій обгортці без етикетки.

Після тижневого шуму все на якийсь час стихло, а на початку року ресурс «Страна.ua» знову підняв тему наших консервів. Певно, їм дуже сподобалося фото, на якому такі відомі особистості, як Олексій Петров, Олександр Погребиський, Гліб Бабич і я показуємо «фірмові» банки. Вони цю фотографію почали “розганяти”, потім прихильники Шарія почали поширювати інформацію. І понеслося: почали обговорювати «колишні» – втікачі до Росії. Навіть Микола Азаров у себе на сторінці вилив бурю коментарів та емоцій. І знову росіяни нас називали людожерами. Цілий тиждень інформаційний простір окупованих територій і РФ просто гримів від цих консервів! Їх розривало! Це означає, що ми все робимо правильно.

- То росіяни зробили вам добрячу рекламу, і можна тепер розвивати бізнес?

- На бізнес це може перетворитися, якщо тільки налагодити повний цикл виробництва і приділяти цьому весь свій час. Наразі ж це тільки мій внесок в інформаційну війну з країною-агресором.

І насправді ці консерви замовляють переважно мої друзі, знайомі або пересічні користувачі Facebook, які хочуть їх мати, бо продукт став дуже популярним. Замовляють хлопці з передової, в основному, з донецького напрямку, з Попасної, на Світлодарку. До речі, їх уже «закидали» й на окуповану територію.

- Ваша діяльність не дуже вписується в президентську концепцію замирення з ОРДЛО. Навіть по цей бік не всі однозначно сприймають те, що ви робите. Погодьтеся, ваші «сєпари…» – дещо контроверсійні.

- Звісно. Але треба дивитися глибше: чому вони не сприймають? Зараз на інформаційний простір України потужно впливає Російська Федерація. По-перше, з середини двохтисячних років дуже активно просувалося «побєдобєсіє». Росія просуває ідею, що саме вона зробила найбільший внесок у перемогу в Другій світовій війні й намагається нав’язати нам комплекс меншовартості. І деякі люди на це купилися. Наприклад, українець, який спілкується в побуті рідною мовою, розмовляючи з росіянами, переходить на їхню мову. А чому не навпаки?..

Я вважаю, що люди, які нашу «інформаційну диверсію» проти агресора сприймають негативно, – це «двохсоті» або «трьохсоті» в інформаційній війні. Тобто, вони вже внутрішньо, духовно програли Росії. Решта ж сприймає це як тролінг, як гумор, хай і жорсткий, чи навіть чорний. Це люди, за яких треба боротися. Ми й боремося у свій спосіб за тих, кого ще можна переконати. Бо тих, кого Росія схилила на свій бік, уже дуже важко буде повернути ментально в наш інфопростір.

- Олександре, не кожна дружина може витримати таку специфічну діяльність свого чоловіка. Зокрема, існування стількох прихильників і хейтерів у соцмережах. Як вона до цього ставиться?

- Вона витримала найважче – коли мене не було вдома, коли я був на фронті. Якщо вона пройшла через таке, то інформаційне поле – це та діяльність, у якій дружина мені вже навіть допомагає.

Коли я пішов із військкомату, отримав від держави вихідну допомогу й став на облік у центр зайнятості. Поки що перебуваю у пошуку постійної роботи, виживаємо за рахунок допомоги з безробіття і блогерства.

Що далі? Будь-яка діяльність базується на досвіді та знаннях. Зараз я вивчаю програмне забезпечення і те, чим займаються закордонні блогери. Бо будь-яка інформаційна діяльність може приносити дохід або давати задоволення. А буває, що і те, й інше. Даний напрямок я активно вивчаю і планую зайняти цю нішу як професіонал.

- Ви тривалий час були пов’язані з армією і пройшли через війну. Не відчували тієї ломки, яка виникає у багатьох ветеранів після повернення до мирного життя?

- Коли я тільки повернувся з фронту, був якийсь внутрішній злам, але я його пересилив. Головне – не сидіти на місці й не жаліти себе. Чому в наших ветеранів є психологічні проблеми такого характеру? Бо вони сидять і жаліють себе. А потрібна постійна активна діяльність. Я, наприклад, звільнився з армії й буквально наступного дня в мене почалась передвиборча кампанія. Не було навіть часу розслабитися: постійно їздив, спілкувався з людьми. На той момент мені потрібно було перелаштуватися з військового ладу на цивільний, бо спілкуватися з військовослужбовцями і цивільними – це трошки різні речі. Треба було до цього звикати, відкриватися. Цього треба було вчитися на ходу.

- Це цікавий життєвий досвід. Зробили для себе якісь відкриття, висновки?

- Для мене було гірко усвідомлювати, що наш народ у своїй масі навіть за ці непрості роки війни багато в чому залишився таким, як був. Наприклад, як кандидат у депутати приїхав я в один населений пункт, і мене зразу спитали: а що ви нам дасте?.. Їх привчили, що будуть якісь продуктові набори або покажуть картинку, як кандидат встановлює копійчаний ігровий майданчик, з пафосом відкриває шкільний туалет чи на толоці фарбує з народом лавочку. Питав їх: у вас біля садочка паркан поламаний, ви хочете, щоб його відремонтував кандидат у народні депутати? Без проблем, зараз підкочу рукави і підлатаю його. Але ж ви повинні робити це самі, власноруч! Це ж ваше життя, ваш благоустрій. То чому чекаєте, що хтось вам влаштує комфорт?..

Те ж, до речі, було й на війні. Одні військовослужбовці постійно плакалися, навіть у «Facebook» писали: от, у нас побут поганий. А були люди, які брали лопату, вкопувались, облаштовували самі собі комфорт. У нас на позиції навіть із закинутого боксу, де попередники туалет влаштували, хлопці обладнали комфортне укриття. Все вичистили, помили, посипали пісочком. Привезеними волонтерами старими килимами оббили стіни, wi-fi підвели. Прилітають снаряди, а боєць сидить там собі за ноутбуком і «танчики шпилить» (сміється).

- Не шкодуєте, що не потрапили до парламенту?

- Не дуже шкодую, бо не хотів би бути у складі такого парламенту. Мені прикро, коли бачу, які «факапи» робить монобільшість. Окремі фракції, які пройшли, мають у своєму складі професійних людей, намагаються на своєму рівні багато чого робити. Але загалом там фахівців не вистачає. Наша верхівка постійно порушує закони, – щодня якийсь новий інформаційний привід! То прем’єр подає заяву про відставку не туди, то клоунаду в сесійній залі влаштовують.

А ще засмучує ж повернення у владу людей, які 2014 року тікали з України з Януковичем до Росії! Зараз їх призначають на ключові посади у силові структури, вони диктують свої умови і тягають ветеранів і волонтерів по судах, «шиють» їм справи. Це несправедливо.

Шкодую, що не став депутатом у моменти, коли наших побратимів ні за що притягують до відповідальності, кидають у СІЗО і садять у тюрми. Був би у парламенті – пішов би за когось із них поручителем, щоб людину звідти витягнути.

Антоніна Мніх, Вінниця
Фото Олександра Лапіна