Війна очима солдата: Почав по-справжньому любити життя

Війна очима солдата: Почав по-справжньому любити життя

Укрінформ
“Тепер, навіть коли дуже сердитий, – не вживаю слова «уб’ю», бо почав розуміти – що таке смерть”, – каже захисник ДАПу Андрій Воробець

«Вночі не спалося, лежали у наметі. Раптом заговорила рація, слова ті ж самі, але більш схвильовані, а потім крик – «Гради»! І тут почалося… Навколо нас усе горіло… Здалося, ми потрапили в пекло, тіні і силуети солдатів нагадували духів. Було не просто страшно – тіло охопив жах, оціпеніння, здавалося, що ми лежимо тут вже цілу вічність…».

Це рядки з документальної книги «Замітки на полях війни», яка нещодавно вийшла в Миколаєві. Її автор – колишній боєць 79-ої Миколаївської окремої аеромобільної бригади, учасник війни на Сході України, захисник Донецького аеропорту (ДАП) Андрій Воробець (позивний «Воробей»).

Примітно, що Андрій не письменник, і не журналіст, досі писав хіба що шкільні твори. Він агроном за освітою, тривалий час працював за фахом. На питання, що саме спонукало його написати цю книгу, достеменно відповісти не може і досі. «Таке враження, що моїм пером керувала якась вища сила…», – каже десантник.

Він писав книгу чотири роки, хоча й не претендує у ній на аналіз стратегічної ситуації та гібридної війни з Росією. Це чесна, правдива, емоційна розповідь про війну. Погляд на події очима простого українця, який захищав свою країну, свою землю.

НА ВІЙНІ НЕМАЄ АТЕЇСТІВ

Символічно, що ми зустрілися з Андрієм у маленькій затишній кав’ярні VETERAN POINT. Її господар – теж учасник АТО. Як тільки сіли за столик, поряд з Андрієм примостився величезний кіт Філя – місцевий улюбленець. На обличчі мого співрозмовника засвітилася усмішка, і він почав розповідати, що на війні для них тварини були своєрідними талісманами: їх оберігали, дбали про них.

Недаремно ж у його книзі є згадка про качура, якого хлопці виміняли на соляру в сусідньому селі. Мета спочатку була суто гастрономічна. Привезли, прив’язали до дерева. Але чомусь ні в кого не піднялася рука на птицю – і качур залишився у підрозділі жити. «Ми хотіли віддати його після війни до зоопарку – як символ нашого підрозділу. Він багато разів чудом виживав після обстрілів. Але одного разу ворожий осколок таки наздогнав птаха. За ним сумували, як за членом родини…

Бувалі військові кажуть, що на війні немає атеїстів. Автор цієї книги до війни хоч і вважав себе віруючим, але все ж особливо про це не задумувався, бо, за його ж висловом, «відвідував церкву лише у великі свята». А ось на фронті все перемінилося. Молитися Всевишньому почав щодня. Навіть зараз на сторінці у Фейсбуці в Андрія замість його фото – зображення архангела Михаїла. «Саме завдяки цьому святому і молитвам матері та близьких залишився живим. І навіть попри дворазове відрядження в ДАП, тяжкий вихід з Ізваринського котла, оточення, обстріли, не мав жодного поранення…», – розповідає Андрій.

Коли вперше приїхав у відпустку з війни, пішов до церкви Святого Пантелеймона, що неподалік госпіталю, де проходив лікування. Там познайомився з її настоятелем – отцем Іваном. Розмова з ним дала відповіді на деякі запитання, що турбували Андрія.

«У цьому священникові вживалися водночас м’якість і сила. В його погляді, в голосі відчувалася батьківська турбота, мудрість, умиротворення. Розмова була довгою. Більш за все мене мучило питання: що буде з моєю душею, адже я на війні, можливо, вбивав – і не виключено, робитиму це знову? На що він мені відповів: «На зворотному боці таблички з десятьма заповідями, яку отримав Мойсей, був напис: «Син, який вбив батька свого, захищаючи матір, не є вбивцею». Якщо ти вбив у бою, захищаючи своє життя, свою батьківщину, свою землю – ти не вбивця». Ця розмова трохи заспокоїла мене», – згадує Андрій.

Потім доля звела його з лікарем, який тривалий час навчався у Тибеті. Той дав дуже важливу, хоча для декого – може, і незрозумілу пораду: перед боєм слід зробити навкруг себе потужне захисне поле – умовно одягнути лати або скафандр. І це спрацювало. Коли було зовсім непереливки, Андрій уявляв, що одягає на себе обладунки Архангела Михаїла і бере в руки його щит. Він переконаний, саме ця сила уяви матеріалізувалася і не раз захищала від ворожих куль. Такі речі важко пояснити, каже, але на війні бувало різне.

«Мій товариш зізнався, що коли одного разу поблизу нього впала міна, то все стало відбуватися наче при загальмованій зйомці – він бачив кожен осколок, який завис у повітрі, бачив, що вони летять на нього. Але, водночас, якась невідома сила дала йому час сховатися і уникнути попадання. Цього словами не поясниш», – каже десантник.

З АГРОНОМІВ – У ДЕСАНТНИКИ

Початок 2014 року. Після Майдану і втечі «легітимного президента» Російська Федерація окупувала Крим. А далі за допомогою «Стрєлкових», «Моторол» і «Топазів» спробувала захопити частину материкової України. До війни багато наших громадян вважали Росію братською країною – на той час нас багато що пов’язувало. Ми дружили, торгували, їздили в гості. Але наші «брати» вирішили, що ми живемо і розвиваємося “неправильно”. І за лічені дні все змінилося – замість “братнього народу” з’явився агресор і окупант. Для багатьох це був шок. Для героя нашої оповіді – теж.

До цього моменту Андрій Воробець на строковій службі в армії не був, тож коли дізнався, що викликають до військкомату, трохи розгубився. Домашні теж нерадісно сприйняли цю звістку. Батько та дружина ще тримались, а ось мама була у розпачі. Найбільш спокійною виглядала хіба що п’ятирічна донечка, яка просто не розуміла добре, що відбувається.

Одначе «косити» від служби Андрій навіть не намагався і в призначений час з’явився до військкомату. Там у коридорі він випадково познайомився з майором – замполітом 79-ї бригади. З тієї хвилини подальша доля Воробця вже була визначена: 34-річний чоловік, який не мав навіть військового квитка, опинився в елітному підрозділі.

Там він став спочатку кулеметником, а невдовзі навідником БТРа. Далі – підготовка. Довелося на власній шкірі відчути все армійське нехлюйство, хамство деяких командирів, побутову невлаштованість і всі інші «прєлєсті» перших тижнів служби. Все це Андрій простими словами описав у своїй книзі. Відверто скажу, мене особисто прочитане вразило. Адже довелося наче пережити ті негативні моменти, про які багато чула з розповідей мобілізованих у перші місяці війни на Сході.

Пізніше мама теж зізналася Андрію, що в перші дні служби найбільше боялася навіть не війни, бо про це тоді ще не думалося, а саме побутової необлаштованості.

Та швидко все змінилося.

…Вранці 9 травня 2014 року десантники отримали команду завантажувати речі та сухпайки в машини. Одразу всі зрозуміли: «Їдемо на війну». Але настрій був піднесений, навіть веселий, бо більшість ще не розуміла, що означають для них ці слова.

Так підрозділ уперше виїхав не на навчання. Та це ще була не війна, спочатку роту відправили на охорону Каховської ГЕС. І саме тут прийшло розуміння усієї серйозності ситуації: адже вперше довелося направити зброю не кудись там у намічену далеку ціль, а на живих людей. Для вчорашніх агрономів, учителів та інженерів це було серйозне випробування. Через деякий час підрозділ вирушив далі. На питання: «Куди їдемо?» отримали коротку відповідь: «250 кілометрів на схід».

ПЕРШИЙ ОБСТРІЛ «ГРАДАМИ» З ТЕРИТОРІЇ РОСІЇ

Через кілька діб вони вже були у Луганській області. Розбили табір, і ось – перший бій. Одного ранку, коли Андрій стояв на посту, несподівано пролунав вибух, а за ним – автоматні черги. Було незрозуміло, що робити: покидати пост чи залишатися, куди бігти – навкруги метушня. Кинувся до свого БТРа, куди застрибнуло ще кілька людей, зокрема і комбат. Невдовзі стрілянина закінчилась – усі живі, але двоє поранених.

Цей перший бій одразу вказав на недоліки, тому буквально через кілька годин було проведено інструктаж уже з більш чіткими наказами: де чия позиція, хто прикриває фланги, хто – тил. І що робити в разі несподіваного нападу.

Батальйон продовжив рух на схід і дістався кордону з Росією у районі Дякового. Атовці розуміли, що тут усе набагато серйозніше, тому по периметру намети оточили ящиками з землею. Хоча незабаром, коли вночі почався обстріл з мінометів 80-го калібру, усвідомили всю наївність такого захисту. Тоді до Андрія прийшло розуміння, що на війні не буває атеїстів...

Далі почали готувати укриття. Робота чергувалася з бойовими виїздами, а обстріли ставали дедалі частішими і потужнішими. Після першого обстрілу «Градами» з території Росії зазнали великих втрат, вціліли тільки ті, хто встиг заскочити в укриття, або хоча б у ями чи старі воронки. Але найгіршим було відчуття того, що відповідати не могли, не було команди, бо стріляли ж із території РФ, а відповідь “могла спричинити справжню війну”.

Більше того, коли один із командирів підрозділу з позивним «Граніт» на свій страх і ризик дав команду розгромити артвогнем одну з перших колон російської бронетехніки, що вдерлася на нашу територію, то йому погрожували трибуналом.

Поступово ситуація на кордоні з РФ ставала все більш загрозливою: ворог перерізав шляхи постачання, і наші підрозділи опинились в оточенні, навіть евакуація поранених повітряним шляхом була ускладнена. Тим часом, обстріли стали ще потужнішими. Навіть «Гради» вже не були такими страшними. Більш небезпечними стали САУ, які стріляли протибліндажними снарядами.

Згодом стало зрозуміло, що артилерія росіян «намацала» їхні позиції – вирішили перейти в інші укриття. І дуже вчасно, бо наступний 5-годинний обстріл просто «переорав» місце розташування підрозділу. Прямим влучанням ущент було зруйновано старий бліндаж, в якому ще вчора перебували Андрій із товаришами.

Ситуація досягла критичної точки, 6 серпня отримали команду: «По машинах!» БТР Андрія уцілів, тож хоч було на чому виходити з оточення, бо багато техніки виявилося розбитою. По дорозі підбирали всіх: їхня бойова машина була набита під зав’язку.

Під час виходу колона кілька разів потрапляла під артобстріли. Та найбільша небезпека підстерігала при подоланні водних перешкод. Це були невеличкі, але глибокі річки, мости розбиті, тому щоразу доводилося зупинятися і чекати, допоки відновлять переправу або знайдуть брід.

На одній із таких переправ підрозділ Андрія потрапив під шалений обстріл. Таких не було навіть у донецькому аеропорту. Вкопувались уже під гул снарядів та мін. Копати доводилось багнетами, касками і голими руками. Зазнали чималих втрат, але з оточення таки вирвались…

«ВАШІ ШАНСИ МІЗЕРНІ, АЛЕ ВСТИГНЕТЕ ПОПЕРЕДИТИ ХЛОПЦІВ»

79-а бригада після тієї першої важкої ротації на Схід повернулася додому на відпочинок. Не помилюся, якщо скажу, що той день для багатьох миколаївців став одним із найбільш пам’ятних: ми вперше зустрічали своїх героїв з війни. Біля воріт військової частини зібралося багато людей – рідні, знайомі й незнайомі. Поверталися частинами, процес зайняв пів дня і всю ніч, але їх чекали. Квіти, обійми… Настрій у всіх піднесений: хлопці, обпалені війною, поверталися додому. Але не всі… Сльози відчаю і радості. Чорні від горя обличчя рідних і схвильовані вигуки: «Мамо, я повернувся, я живий!». Ця картинка досі у мене перед очима, хоча пройшло понад 5 років. Таке неможливо забути.

Андрій згадує у своїй книзі, що ті зустрічі надихали воїнів. Вони додавали сил захищати свою країну, своїх рідних, земляків.

Кілька тижнів відпочинку та підготовки – і знову фронт. Андрій перейшов служити у розвідроту. Її командиром був офіцер із позивним «Маршал», добре відомий не лише в Миколаєві. Після демобілізації «Маршал» пішов служити в новостворену патрульну поліцію, нині очолює департамент патрульної поліції України.

У своїй книзі Андрій пише, що «його боялись і поважали, могли з ним пожартувати – і виконували всі його накази. Всі знали, що у важку хвилину він допоможе не лише словом, а й ділом». Перед виїздом «Маршал» збирав своїх бійців і читав 90-й псалом, а тоді промовляв рішуче: «З Богом, поїхали».

Цього разу миколаївських десантників відправили на захист Донецького аеропорту. Там було неймовірно гаряче, тому його захисників ділили на зміни, які мали мінятися кожні 10 діб.

Їхній підрозділ захищав старий термінал. Андрію і його напарникові – снайперу з позивним «Ден» – дісталась позиція на другому поверсі. Після короткого інструктажу заступили на бойове чергування. Вони мали змінити бійців «Правого сектору». Ті коротко пояснили: «Якщо сепари підуть на штурм, то ви їх побачите лише у цьому коридорі на відстані 20-30 метрів. Ваші шанси мізерні, але встигнете попередити хлопців».

Той бій тривав усю ніч – уже зранку роздивилися навкруги. Стрілянина трохи вщухла, але навколо лунало якесь клацання. «То об бетон б’ються сепарські кулі», – пояснила стара зміна. Уже наступної ночі ті хлопці поїхали, а «Воробей» із «Деном» лишилися самі. Основним завданням Андрія і його товариша було не дати «колорадам» зайти в тил нашим головним силам, через верхні яруси будівлі.

Особливо складно було вночі, міняти один одного доводилося кожні дві години. Покладалися переважно на свій слух. Хоч у них був прилад нічного бачення, та при повній темряві у пасивному режимі він працювати не міг. А в активному – світилася лампочка, і тоді наш боєць міг стати мішенню російського снайпера. Це виснажувало.

Спати доводилося поряд із постом. І, що цікаво, тоді стрілянина, яка була майже постійною, не заважала. Навпаки, коли постріли затихали, відчувалась небезпека – а раптом почнеться штурм? Удень було «веселіше»: коректування вогню, постійні перестрілки. Інколи наші бійці заходили на ту частину другого поверху, під якою перебували сепари, і закидали їх зверху гранатами.

Одного разу вночі в перерві між стріляниною запанувала тиша. І раптом бійці почули слова сепарів: «Ми туди не підемо, там же укропи, а вони – кіборги». Так за захисниками аеропорту закріпилося це слівце – кіборги.

Андрій згадує, що згодом відчуття небезпеки притупилося. Тривале очікування дратувало. Хлопці вже навіть хотіли, щоб розпочався штурм, бо тоді можна було б дати гідну відсіч ворогу.

Коли прибула зміна, «Воробей» із товаришами передали позиції. Далі був нічний вихід з аеропорту під жорстким обстрілом. Кулі й осколки сипалися суцільним потоком, а тут ще й верхній люк БТРа (якраз над Андрієм), не закривався. Тоді він ще раз пересвідчився – атеїстів на війні немає. Хлопець молився…

Відпустка промайнула швидко, і ось їхній підрозділ знову під'їжджає до ДАПу. Та сама позиція, той же прилад нічного бачення… Та все ж воїн помітив, що за час між ротаціями відбулися зміни – будівля старого терміналу зазнала значних пошкоджень, а на їхньому посту – підсилена барикада. Цього разу їх на позиції опинилося четверо: вже тиждень тут перебувало двоє бійців мотопіхотної бригади – вони з дня на день чекали команди «на виїзд». Але почули її лише через три тижні…

У боях минали дні, Андрій з товаришами теж почали очікувати зміну, але ДАП опинився в оточенні. «Маршал» по рації вийшов на всі пости і пояснив ситуацію. Сказав, що треба протриматися ще тиждень. Це був не наказ, а прохання і, водночас, питання. З постів зразу пішли відповіді: «Фен+», «Воробей+»… Свого командира підтримали всі.

Звісно, було непросто. До безперервних обстрілів і постійної напруги додалися голод і спрага, а ще холод. Андрій досі не любить ніч і ненавидить холод.

Проте і друга їхня ротація скінчилася. А через три дні після їхнього виходу старий термінал рухнув. Трохи пізніше підірвали й новий. Героїчна оборона ДАПу завершилася.

Я СТАВ ЧУЖИМ ДЛЯ ВСІХ ЦИХ ЛЮДЕЙ

Згодом Андрій демобілізувався і повернувся на колишню роботу в гіпермаркет «Епіцентр». Але, як він сам стверджує, довго працювати там не зміг. «Я став чужим для всіх цих людей. Я не розумів їх, а вони мене. Отож я повернувся на службу в Збройні сили України», – згадує мій співрозмовник.

Він каже, що у нього, як і в багатьох його колег по службі, відбулася кардинальна переоцінка цінностей.

«Моє життя змінилося. Я почав палити, але не це головне. Мені перестали подобатися шумні компанії, я навчився радіти дрібницям, почав спостерігати, що відбувається навколо. Наприклад, мені подобається дивитися, як літають голуби. Виявляється в них дуже граціозні рухи. А люди, зазвичай, цього не помічають. Я почав по-справжньому любити життя, бо зрозумів, що це найважливіше. Матеріальні цінності, досягнення, кар’єра не мають жодного значення, якщо нема життя. Там, на війні, ми ділилися останнім: віддавали їжу, дорогоцінну воду, бо декому доводилося пити і з калюж. З мого словникового запасу зникло слово «уб’ю» – навіть коли я дуже сердитий, не вживаю його. Бо почав розуміти – що таке смерть», – ділиться Андрій.

У вчорашнього воїна відбулася ще одна психологічна зміна – загострилося відчуття справедливості, він категорично не сприймає корупцію. «Одна справа – віддячити за добре виконану роботу, і зовсім інша, коли ти приходиш до чиновника, а він, нахабно дивлячись тобі в очі, недвозначно натякає, щоб йому дали хабар… Я згоден пройти всі круги бюрократії, але хабарів не даватиму», – рішуче каже десантник.

Запитую у свого співрозмовника, як він ставиться до того, що останнім часом збільшилася кількість кримінальних переслідувань волонтерів і воїнів АТО? Чи не вважає це своєрідною дискримінацією захисників України?

«Знаю, що є кримінальні справи проти окремих військових, які справді порушили закон. Розумію, що в будь-якій отарі знайдеться паршива вівця. Але те, що зараз відбувається, наводить на невеселі роздуми. Я не хочу вірити, але якщо й далі так триватиме, то кожного з нас можуть звинуватити у вбивстві. Ми захищали свою країну, політиків, представників влади різних рівнів, які пороху не нюхали, а в результаті виходить, що вчинили кримінальний злочин. Це страшно», – відповідає Андрій.

Він також каже, що коли почав писати книгу, прийшло розуміння, що ця війна дана народу України «не в покарання, а в науку». «Щось ми не зрозуміли і не оцінили. Наразі рецепта – як закінчити цю війну – немає, хоч що б там говорили політики. Лише коли ми відчуємо себе справжніми українцями, коли збагнемо, що незалежність має високу ціну, тоді й прийде розуміння, як усе треба завершити», – переконаний десантник.

Ці його слова – обдумані й виважені. Адже ця війна для нього, попри те, що залишився живий, не минула безслідно. Вже після неї Андрію довелося вигравати ще один бій – з важкою хворобою.

«Хвороба перекрила мені шляхи до минулого життя. У ЗСУ я служити вже не можу. Ким себе бачу? Поки що в пошуках, працюю з психологами, аналізую. Можливо, моє звільнення з армії саме таким чином сталося тому, що я вже вигорів, що зробив усе від мене залежне у цій сфері», – розмірковує Андрій.

До речі, його книжка про війну видана власним коштом автора. Тому вона вийшла невеликим накладом – трохи більше 100 екземплярів. Майже весь тираж переданий бібліотекам міста. На моє запитання, чому ніхто не допоміг, Андрій щиро зізнався: «Знаєте, я навіть не пробував ні в кого просити, бо розумію, що є більш нагальні потреби. Мені незручно».

Наразі Андрій почав писати вже другу книгу на цю ж тему. Чи варто казати, що така література нашому суспільству дуже потрібна. Тож знайдіться, меценати!

Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото – автора і з власного архіву Андрія Воробця

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-