Хай світ пам'ятає – я воїн
Трохи особистого.
Дідусь Ісмаїл говорив до мене у снах
і наче старе кіно – картинки, одна за одною,
і в усіх – війна.
Казав – мене тітка Сара навчила – якщо любиш землю свою, не кидай, від болю й страху не тікай, а раптом опинишся десь у вигнанні – сплети собі стрічку на руку, як символ, що ти той зв'язок не загубиш, тримай.
У напівсні я йду сходами міста зі снів,
крізь натовп людей в чудернацьких вбраннях,
крізь їх гучний і відвертий сміх,
я читаю пісню шляху в їхніх очах і по скронях – холодний піт.
Чийсь годинник завмер у середніх віках,
для когось нема вороття назад,
кину в море іржавий ключ і вже неважливо Сафад чи Цфат.
Душа моя навпіл розірвана, діду,
як знав ти, показуючи чорно-білі картини,
що ті, з ким ми грались в дитинстві,
прийдуть стріляти у мене, штовхнуть прикладом у спину,
кинуть обличчям на землю,
гарчатимуть, наче собаки – цілуй свою Україну!
"Вас треба вбивати за рядок у паспорті,
ви ніколи не мали держави, хто вам це вигадав,
ви не нація..." – відлунням у горах крик.
А в нас не було того рядка, й жили без ідей особливих,
лише ззовні схожі, двоюрідні брати,
просто пливли течією, що несла нас до війни.
Отак як колись і ви.
Але ти навчив так багато,
лише промайнувши видінням,
відбитком долонь на стінах старого міста,
Казав – готуйся до самоти і зрад,
відпрацьовуй цей бій із тінню
І не чекай на підтримку –
тебе назвуть екстремістом.
Не кидай землі, яку любиш,
в надії колись повернутись,
її отримають ті, хто здатний за неї боротись,
хто ладний за неї вмерти,
хто вже втомився боятись і обирає бій.
Хто каже – ніколи знову не стану одним із юрби пронумерованих жертв,
хай світ пам'ятає – я воїн.
Хто згоден радіти й кохати зі зброєю,
зводити мури, спати за стінами,
закривши вікна бронепластинами,
і річ не у тім, хто поганий чи добрий,
закони війни такі.
Позивний Мауглі
FB
реклама