Заклопотані виборами, щоденними проблемами, ми призабули про цю проблему. Про хлопців, які повернулися з війни. Але вона нагадує про себе. Нагадує відчайдушними, які часом виходять у медіа, домашніми драмами, сльозами мам, які тільки близьким розповідають про те, що «а мій п’є». Втім проблеми вирішуються. Вирішуються, але це вже не так помітно суспільству, не так екстремально, бо не б’є по емоціях, як у перший рік війни.

Укрінформ розпочинає серію публікацій про те, як справляються з війною хлопці, котрі повернулися з фронту.

Нинішній наш співрозмовник – Володимир Базика. Учасник бойових дій, мобілізований у п’ятій хвилі, який служив у 36-й бригаді Морської піхоти. Зовні він цілком тягне на кіношний телеобраз піхотинця. Високий, спортивний. Але є у ньому щось, що з порога видасть українця. Татуювання на руках – малюнок вишиванка.

- Володимире, що у вас за татуювання? – розпитую.

- О, – в усякому велетні живе дитина, він задоволено піднімає рукав і показує свої «вишиті тату». – Це з вишиванки моєї прабабусі. Сама сорочка на мене не налазить уже, тож я попросив зробити тату. А потім, ось вище – єнот.

- А єнот заради чого?

- Це мій позивний в армії. І ось ці маки – це символіка, мак дуже характерний для української культури, а також він – міжнародний символ всіх загиблих у бойових діях.

З татуюванням була кумедна історія, у мене на спині є ще татуювання з висловом «Semper fidelis» – перекладається з латини «завжди вірний» – і це девіз морської піхоти, але найсмішніше, що це татуювання я зробив за чотири роки до того, як потрапив у морську піхоту.

- Просто чуйка, що буде війна?

- Не те що чуйка, просто це гасло найбільше відповідало якомусь внутрішньому стану, що треба «за базар отвєчать».

- Розкажіть про довоєнне життя?

-    До служби в армії я працював графічним дизайнером, тобто – нічого близького до військового фаху. У перші чотири хвилі мобілізації було нерозуміння – а що, мене забули чи що? Потім заїхав до воєнкомату і сказав: «Поїхали!». У мене було два варіанти: або одразу їхати на Полтаву, в зв’язківці, або через декілька днів – до Львова в артилеристи. І я вирішив: чого чекати, поїхали до Полтави! У Полтаві я пробув десь тижні три, базовий курс із роботи з технічними засобами, потім потрапив на полігон «Широкий лан», де бригада проходила формування і злагодження перед доправленням до зони виконання обов’язків. І буквально менше, ніж за місяць, ми вже вирушили до зони АТО.

- А які були перші враження?

- Перші враження були не з кращих. Полтава… коли я побачив ось цей абсолютно різний контингент, у мене отак очі на лоба полізли: мамо, куди я потрапив?! Потім, начебто, звик. А коли вже потрапив на полігон, було пару моментів такого відчуття, що я впоров найбільшу дурницю в своєму житті.

- Чому?

- Попереду повна невідомість – що воно буде, як буде? Тобто, я перестав сам відповідати за якесь своє майбутнє.

- Армія нагадувала варту Стіни, як у «Грі престолів», чи це була благополучна публіка?

- Армія – це зріз суспільства з фактично мінімальною статистичною похибкою, тому що набирався народ з усіх верств населення, з усіх класів, соціальних груп. І якщо взяти 100 чоловік якогось підрозділу, то в принципі виходило, що то були 1-2 власники бізнесу, приблизно 20 – з вищою освітою, ще менше – з двома-трьома вищими освітами. Тому важливо сказати, що – так, як на Стіні в «Грі престолів», але, у будь-якому разі, 95 відсотків цих хлопців-дядьків чесно тягнули службу. Ну, були, що називається, зальоти, але в цілому нормально.

Я служив зв’язківцем, по-простому – армійський сисадмін, комп’ютерник. Завдання виконували в районі Маріуполя, Широкиного, узбережжя Азовського моря. В основному, це була робота із забезпечення – десь щось полагодити, десь забезпечити зв’язок. Мені пощастило: я потрапив до професіоналів, це були достойні люди. Задач типу «катай туди, там розберешся» майже не було. В більшості випадків, якщо офіцер тобі ставив якесь завдання, то крім контролю виконання він міг тобі й допомогти у вирішенні цієї задачі порадою якоюсь, тобто – володіли питанням.

Звичайно, траплялися конфлікти. Але конфлікти, в основному, базувалися на міжособистісних відносинах, тому що офіцери теж зі свого боку вчилися взаємодіяти з абсолютно різною публікою. Бували тертя й із деякими командирами – ми були старші за них за віком, деякі були нашими однолітками, причому ми вже були мобілізовані, сформовані особистості, з певним життєвим досвідом, з певним технічним досвідом. Іноді на цьому підґрунті виникали певні міжособистісні конфлікти.

- А чого ви навчилися за цей час в армії?

- Терпінню. Познайомився там з певним мережевим обладнанням, досить такі специфічні штуки. Знаю еволюцію зв’язку в армії: з чого починалося, до чого йшли, як виглядає зараз. Як ми починали з перших днів бойових дій з китайських, найдешевших рацій з абсолютно відкритими частотами, котрі перехоплюються; як з’явилися рації цифрового зв’язку з шифруванням; і як ми вийшли саме на спеціальні військові засоби зв’язку.

Ну і жив з новим усвідомленням: від роботи зв’язківця насправді залежало мало чи не життя підрозділу, тому що відсутність зв’язку в критичний момент – це значить, що підрозділ може загинути в повному складі. Твоя присутність – можливість викликати допомогу чи правильно скоригувати вогонь у відповідь. Тому розуміння того, що займаєшся досить важливою частиною забезпечення і підтримки першої лінії, воно якось так гріло.

Я чергував на ефірі, сидів коло рації, передавав інформацію, отримував її і всі місяці знав, що маю бути почутим. Була одна ситуація, коли товариш доповів, що він знаходиться під вогнем артилерійським і десь на півгодини випав із ефіру, дуже тоді за нього переживав, а потім, коли він знову з’явився в ефірі, то я ледь на стелю не виліз із радощів.

- Про морську піхоту… Як стати піхотинцем?

- Десантників багато, а морських піхотинців менше, тому вони крутіші (жартує). Для зв’язківців вимоги менші. Ти можеш служити в бригаді абсолютно спокійно, навіть не будучи здоровою шайбою, котра цеглину трощить. Але для того, щоб заслужити право носіння берета морського піхотинця, потрібно пройти певну смугу перешкод і зробити ще багато чого іншого. І зовсім не обов’язково бути якимось дуже здоровим. Треба просто захотіти, поставити собі ціль і йти до неї. Наприклад, цю смугу перешкод проходить весь підрозділ. Не в індивідуальному порядку, тобто – всі мають пройти.

Зі мною цей іспит складав хлопчина, який, реально, удвічі меншим за мене був. Він там щось кілограмів 45 важив, невисокого зросту. Він собі придумав, що він хоче заслужити цей тоді ще чорний берет, – і він заслужив цей берет і нашу повагу. Так, там було пару моментів, що йому було тяжко, ми допомагали, мені було тяжко – мені допомагали. І, в принципі, це слід підтримувати.

Там, на полігоні, потім у самій зоні АТО в нас був турнік, бруси, якісь саморобні гантелі з пляшок із піском. А за відсутності спортивного інвентаря на перше місце виходять вправи з власною вагою. Коли я служив, постійна праця над фізичною формою була більше за власним бажанням, тому що мобілізованими особливо ніхто так не переймався. Працює? Молодець, а чим ти там займаєшся у свій умовно вільний час – чи ти десь відсипаєшся, чи ти пішов якусь консерву заточити, чи на турніку смикаєшся – то вже твоя геть особиста справа.

Зараз із питанням фізичної підготовки в пунктах постійної дислокації чи на полігонах стало строгіше. Мобілізації давно не було, і зараз війною займається суто контрактна армія, уже вирішено. Наприклад, у 36-й бригаді, наскільки мені відомо, досить широку розповсюдженість отримав кросфіт як система фізичної підготовки. Там достатньо турніка.

- Але кросфіт передбачає й, наприклад, наявність тренувальних петель, колець…

- Можна. Але там достатньо мінімального обладнання. Тобто, в чому сенс: фізичне навантаження там високої інтенсивності – практично при мінімальному обладнанні. Наприклад, скоро на вшанування всіх загиблих воїнів на наступному тижні в Голосієво буде проходити захід. Там всі бажаючі будуть складати кросфітовський комплекс – називається «Мерф». Для нього потрібен тільки турнік, але він вважається найскладнішим і найдовшим. Це 1,6 кілометра бігти, 100 разів підтягнутися, 200 разів віджатися від підлоги, 300 разів присісти – і знову 1,6 кілометра пробігти. Це для всіх бажаючих. Але суспільство виходить на розуміння, що треба мати фізичну підготовку. Для бійця його тіло – це один з інструментів виконання його роботи. Хочеш гарно виконувати свою роботу, у тебе має бути підготовлений гарний інструмент. Якщо тобі все одно, як виконувати твою роботу, ну так і буде.

- А ви бачите якусь позитивну динаміку з армією?

- Так. Нове озброєння, покращене забезпечення, зміна системи харчування, сухпайки. Ну а форма – взагалі шикарна. Я пам’ятаю в Полтаві, це вже 2015-й, це вже з’явився «піксель», я отримав страшні дубові берці й форму з тканини, вона потім була заборонена, 2701 так звана. А вже як ішов на демобілізацію, у мене вже були руді талани. Талани – нові черевики, вони вже були з мембраною, тобто вони дихали. Нога суха, форма нормальної якості була. Зараз у хлопців там і форма така, і форма сяка, черевики трьох видів: зимові, літні, демісезонні. Зараз вже вводяться мембранні костюми-непромокайки, як у західних арміях. Там фліс такий, фліс сякий, термобілизна перший шар, другий шар. Тобто, все – рівень поступово, поступово зростає.

З приводу озброєння: протитанкові комплекси, «Стугна» нова. В Україні з’явилися крилаті ракети «Нептун», нещодавно пройшли випробування. Україна стала однією з небагатьох країн у світі, у якої є повний комплекс виробництва такого озброєння. Таких країн всього 6 у світі. Зміни є. Військово-морські сили отримують зараз катери. Тобто, як я розумію, переходять на концепцію «москітного флоту», це характерно для країн із великим узбережжям.

- Розкажіть, як ви повернулися і почали танцювати?

- Я почав займатися танцями ще до війни. Але після повернення додому воно стало у пригоді. Мені якось подзвонив мій товариш Костянтин Чабала та сказав, що є такий танцювальний проект, у дівчини партнер десь дівся. Просив прийти, підстрахувати. Прийшов. «Запроси мене з війни» – так називався танцювальний проект, у якому пари з українських ветеранів і дівчат-волонтерів представляли певні танцювальні номери. А після того – вирішив зробити благодійний майстер-клас, щоб передати гроші госпіталю. Людей набрав легко, є ж соціальні мережі! Це були майстер-класи ознайомчої спрямованості, за мінімальний час ми мали показати якісь найбільш цікаві фішечки, щоб народ спробував, якось порухався, щось вивчив.

Всі зібрані кошти ми через волонтера Тетяну Руденьку передали до Київського військового шпиталю, а сам власник студії Богдан Головатенко надав можливість безоплатно користуватися приміщенням для проведення майстер-класів.

- А ви плануєте ще такі проекти?

- Так, я планую. Зараз трошки розгребемося з іншим ветеранським проектом…

- Яким?

- Я ще граю в регбійній команді ветеранів АТО.

- А туди ви як потрапили?

- Це було минулого літа, Леонід Остальцев, власник Veterano-Pizza якось написав пост, що – хлопці, хто хоче абсолютно законно і безкарно побитися з копами на полі, давайте зіграємо в регбі… Ну, давайте… Зібралася команда збірної, у патрульної поліції є своя збірна з регбі під керівництвом Євгена Зборовського, першу гру ми програли в суху, це якось нас підстебнуло – і сформувалась ветеранська команда.

- Всі такі здоровані?

- Такі – більш-менш вгодовані. І от сформувалася команда, почалися регулярні тренування, потім ми виступили на зимовому чемпіонаті з регбі – «Снігове регбі». Він проводився у Києві. Потім, місяць тому, було проведено чемпіонат з регбі серед представників силових структур – там виступала наша команда. Потім – збірна 95-ї десантно-штурмової бригади, збірна ветеранів АТО з Чернігова, збірна патруля, команда Львівської академії сухопутних військ… І була ще окрема команда (почесні гості) – збірна команда британських військових від Британської військової місії в Україні.

- І як ви там виступили?

- Ми виступили досить непогано, наша команда посіла 3 місце, на першому місці була команда британських військових.

- Поліцію хоч посунули?

- Так, завдання було виконано, з поліцією розквиталися.

- А де ви тренувалися?

- Наша регбійна команда тренується зараз на базі Київського університету технології й дизайну. Зимою – все в спортзалі, ми його орендуємо власним коштом. А зараз, як уже тепло, – то вже й на поле вийшли.

- В вашій команді, всі хлопці благополучні? Як інші справляються?

- Та ні, всі нормальні, адекватні хлопці. Але реабілітація, скажімо, потрібна всім, тому що під час служби ти потрапляєш в ізольований колектив – і певним чином міняється модель взаємодії з людьми.

- Та бачиш поранених…

- Так, у тебе підвищується рівень стресу і це відпрацьовує в тебе інші реакції, інші рефлекси. Тому реабілітація, адаптація необхідна всім, і, скажімо, якісь такі ініціативи, як танці, регбійна команда, проекти, наприклад – «Інвіктус геймс» – на мою думку, основна їх мета – показати ветеранам, що вони не самі, що немає необхідності закриватися в собі. «Інвіктус геймс» – це міжнародні спортивні змагання для ветеранів, там є кілька категорій – ветерани після поранення, ампутанти й у візках, це серйозні міжнародні спортивні змагання.

- Все таки, люди після війни повертаються іншими?

- Звісно, тому що будь-який новий досвід нас змінює, а участь у бойових діях – це не найбільш поширений життєвий досвід, тому, звісно, він має більш критичний вплив на людину. Плюс тут ще може бути елемент особистої психологічної стійкості: комусь пішло, комусь не пішло, це теж абсолютно індивідуальні реакції людини… Тому в питаннях адаптації дуже важливо, я вважаю, що має бути певний колектив, який підтримає, де можливо знайти спільну мову, подружитися.

- Якими ветеранськими сервісами ви користуєтеся?

- Я регулярно відвідую ветеранський заклад «Veterano Pizza», майже кожного ранку купую каву у ветеранській кав’ярні «Veterano Coffee»… Зараз з’явився проект «Veterano Energy» – це Сергій Пронякін та Серій Романчук, котрі займаються встановленням сонячних батарей. Андрій Хоманчук, власник магазину спорядження «Блок-Пост», також виготовляє всіляку крутецьку символіку та сувенірку.

Сергій Молодід – зайнявся пошивом спеціальних рюкзаків. Якщо людина за рахунок участі в бойових діях і подолання цих певних стресових ситуацій набула необхідних навичок для того, щоб певною мірою успішно керувати та розвивати власний бізнес, то чому ні?

А з приводу шкідливих звичок серед ветеранів, то всі люди різні. Скажімо так: ветеран – це ні в якому разі не індульгенція, не синонім слова «святий та божий», ветеран – це просто ознака певного життєвого досвіду й навіть трошки більша відповідальність перед суспільством. Знаєте хештег «свій до свого по своє», тобто, коли ветерани звертаються з проханням у якісь ветеранські бізнес-послуги, навіть той же одяг шиють.

Олександр Матяш, ветеран батальйону «Київщина», після демобілізації зайнявся бізнесом, він шиє чоловічу білизну і футболки, ось зараз я в його футболці.

- Добре, що ви одне одного підтримуєте в такий спосіб. Що ви порадите ветеранам?

- Не соромитися звертатися по допомогу, тому що якийсь внутрішній гонор, на мою думку, – це найбільша перепона в отриманні допомоги. Тому що я там як той їжачок, я крутий, я сильний, а ви – дуже легкі, тому, якщо щось, то не соромтеся звертатися по допомогу і прислухатися до близьких людей.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Данііл Шамкін, Укрінформ