Яна Зінкевич, доброволець, медик, директор КП «Госпітальєри Дніпра»
У НАТО переживають, щоб ми не проґавили свій шанс
28.03.2019 18:50

Українська жінка-доброволець, медик Яна Зінкевич. Начальник Медичного управління та реабілітації бійців Української Добровольчої Армії (раніше – Добровольчий український корпус «Правого сектору»), командир медичного батальйону «Госпітальєри», нині – директор КП «Госпітальєри Дніпра».

Тендітна білява і надзвичайно цілеспрямована та відважна жінка, яку називають українською амазонкою. За період активної фази АТО, починаючи з 2014 року, на передовій особисто витягла та врятувала понад дві сотні поранених українських солдатів.

Інвалідний візок, у який вона змушена була пересісти після автомобільної аварії, численних операцій і реабілітації, не став на заваді ні активній діяльності, ні вступові до омріяного медуніверситету, ні народженню донечки.

У кінці лютого – на початку березня цього року Яна разом із п’ятьма жінками-ветеранками відвідала Брюссель, де у штаб-квартирі НАТО презентували документальну стрічку «Невидимий батальйон» – про українських жінок, у життя яких увірвалася війна, які стали пліч-о-пліч із чоловіками на захист своєї країни, власне, про самих себе.

Про враження від поїздки у Яни Зінкевич розпитали кореспонденти Укрінформу.

У НАТО ПЕРЕЖИВАЮТЬ, ЩОБ МИ НЕ ВТРАТИЛИ СВІЙ ШАНС

- Програма «Амбасадор», за якою ми поїхали, – нова і передбачає ветеранську дипломатію. Започатковано «Амбасадор» жіночим ветеранським рухом, який зараз також створюється. Бачачи, що офіційні представники інших країн втомилися трохи від наших дипломатів, від сухої інформації, певною мірою, й від нашої війни, ми вирішили через емоційну призму постаратися розповісти про дійсний стан справ. А оскільки ми живі свідки подій, то це зробити було найлегше. Для європейців дуже важливо було те, що нас ніхто не відправляв, ніхто не цензурував, що це наша громадська ініціатива, й відповідно – результат від цього набагато більший, аніж навіть від дипломатичних переговорів офіційних місій.

Поїхало до Брюсселя шість жінок-ветеранок. Здебільшого всі жінки в нашій країні йдуть добровольцями, бо примусової строкової служби немає. Є лише можливість або в добробат піти, або добровільно на контрактну службу. Тому кожна з нас у певний період зробила цей вибір.

- А чому саме добровольці важливі?

- Тому що в натовців є переживання щодо радикалізації нашого суспільства. Вони думають, що добробати, «Правий сектор», інші структури – «Донбас», «Азов», що це виключно праворадикали. Через цю боязкість радикалізації суспільства для них важливо було обрати таку категорію, якої вони найбільше остерігаються. І тому поїхали саме добровольці. У Брюсселі більше бачать зовнішнє, не до кінця розуміючи наші внутрішні процеси, хоча обізнані вони таки якісно. Потім вони ставили нам такі запитання, якими, я не впевнена, чи всі наші громадяни цікавляться.

Вважаю, що результати від цієї дипмісії будуть хороші. Проведені вже деякі переговори. Згодом наш представник, амбасадор Катерина Приймак, також була представлена в делегації, що відвідала ООН.

У Брюсселі ми мали одну офіційну зустріч із українською делегацією в НАТО, познайомилися з послом та дипломатами, що представляють інтереси України. Це також була певна перевірка, чи не скажемо ми дурниць. Чи не маємо ми на меті, зокрема, і якогось радикалізму, бо побоювались, що можуть приїхати люди, які «підставлять» Україну, скажуть щось не те, можливо навіть з необережності. На зустрічі нам поставили кілька ключових питань, щоб виявити наші погляди – чи підтримуємо ми вступ у Євросоюз та НАТО, як ставимося до виборів, що ми робитимемо, якщо виграє проросійський кандидат та інше. Але всі наші відповіді були адекватні.

Наступного дня – офіційний візит – ми приїхали у штаб-квартиру НАТО. Спершу планувалось, що буде виступ їхнього секретаріату, потім – показ фільму, потім – наші виступи, далі – дискусійна панель і неформальне спілкування. Але врешті вирішили, що у нас не буде промов, а лише дискусійна панель і спілкування. Ми зорієнтувалися, обговорили, хто в разі чого на дискусійній панелі відповідає на які питання.

Показ фільму вдався. Людей зачепило емоційно. Вони поставили чотири запитання, на які ми четверо з шести ветеранок-добровольців змогли дати відповіді саме в ключі тих виступів, які готували.

- Що найбільше цікавило представників НАТО?

- Їх цікавило питання нашої реабілітації і повернення військових – про це говорила я. Цікавили технології на війні. Ключовим питанням було, чи нас хтось представляв, чи відправляв. Також цікавилися самою суттю війни.

Потім в нас уже було неформальне, живе спілкування, де в кулуарних розмовах часто можна вирішити найбільше. Ми спеціально розділилися і розійшлися в різні кути кімнати, щоб до нас могло якомога більше людей підійти і вільно порозпитувати, поспілкуватися. Так і вийшло, до кожної з нас близько десяти людей підходили з питаннями, що їх цікавили. Питання абсолютно різні: від того, як збільшився рівень забезпеченості солдат, до того, а що ви будете робити зі своїм кандидатом на Євробачення, у вас же були, мовляв, із цим проблеми, ви вже їх вирішили? У них реально хороший рівень обізнаності щодо наших внутрішніх справ.

Незалежно, хто переможе на виборах, громадянське суспільство вже не дозволить змінити курс і піти в «Тайожний союз»

Також їх дуже цікавило питання, відповідаючи на яке, слід було дуже обережно підбирати слова, – це про те, що буде, якщо у нас на президентських виборах виграє кандидат, який зараз пропагує мир будь-якою ціною. Їх дуже це цікавить. Вони не говорили про конкретного кандидата, хоч і натякали на конкретну людину, але мали на увазі кількох проросійськи орієнтованих. І треба розуміти: за загальними настроями видно, що НАТО зацікавлене, щоб ми вступили до цієї організації, вони хочуть нас підтримувати, дуже переживають, аби ми не проґавили свій шанс.

Хоча їх і обурює те, що деякі ключові реформи, які вони нам ставили за умову, ми виконали, а деякі – ні. Я намагалася пояснити, що все ж таки під час війни в країні найбільший пріоритет – війна. Реформа вже десь на другому рівні після безпеки. Як би там не було, а той 1% населення, який у кожній країні найактивніший, прогресивний, який робить революцію та інше, у нас безпосередньо і зайнятий війною. Це або ветерани, які лікуються, і не можуть нічого зробити, або волонтери, які вже також виснажені. Тобто у нас у цьому колі – одні й ті ж люди. І ми одне одному передаємо ініціативу, але це все одні й ті ж. За 5 років уже знаємо найактивніших.

У натовців є сильна образа на Україну-2010, коли Янукович сказав: ми не будемо вступати

Мені вдалося їм пояснити, що в нас є реально велике бажання, що ми для цього зі свого боку робимо все можливе, однак ветеранське суспільство прямо на все не може вплинути. Також розповіла, що зараз є дуже багато програм навчання для ветеранів, – і щоб їм допомогти повернутися до мирного життя, і щоб вони йшли на державну службу. Аби саме вони й робили зміни зсередини в цих структурах. Я також пішла на держслужбу для того, щоб тут робити якісь зміни. Дніпро мені не байдуже місто, я хочу, щоб тут були позитивні зміни, тому й вирішила це зробити.

Щодо можливого проросійського кандидата, я відповіла коротко, аби не дати ніяких натяків, що у нас можуть бути якісь зриви виборів. Який би кандидат у нас не виграв, держава наша не просто президентська, у нас парламентсько-президентська модель, і ключові рішення все одно приймає парламент. Якщо навіть виграє проросійський кандидат, наше громадянське суспільство є настільки сильним, що воно не дасть президенту змінити наш курс, розвернутись від курсу на НАТО і піти в «Тайожний союз». Сама кількість ветеранів не дасть цього зробити.

У 2010 році вимог майже не було. Нас готові були прийняти в НАТО з тим станом речей, який був

Так само українцям слід враховувати, що в НАТО є дуже сильна образа на Україну 2010 року. Тоді, коли вже були готові документи для підписання про вступ у НАТО, вони підготували урочисту подію, запросили Україну, прилетів Янукович і сказав: «Ми не будемо вступати!» Зрозуміло, що натовці досі мають злість за це. Вісім років минуло, а вони пам’ятають, і мені це сказали п’ятеро різних людей. Вони підходили й казали, що ви ж не зробите так, як у 2010-му, адже ми будемо лобіювати інтереси вашої країни, пропонувати програми. Тоді, у 2010 році вимог майже не було. Нас готові були прийняти з тим станом речей, який був, а далі вже допомагати, зараз же нам треба виконати довгий список умов для того, щоб імовірно почати цей вступ. Але іншого шансу нема. Водночас нас це підштовхнуло до кращого вибору, до розвитку. Я думаю, ми маємо шанс, принаймні у Брюсселі також на це сподіваються, це видно. Головне тепер не підвести не те що їх, не підвести самих себе. Якщо ми вже обрали проєвропейський курс.

Армія розуміє, що нам треба йти до натовських стандартів, і ми поступово ці кроки робимо

Так само їм імпонують статистичні дані про кількість людей, що підтримують такий вступ. Згідно з опитуванням, зараз у нас вступ до Євросоюзу підтримує 60 відсотків, вступ до НАТО – майже 40 відсотків українців. Окремо серед ветеранської спільноти немає чіткої статистики, але я можу зробити конкретну вибірку з тисячі своїх знайомих із різних структур – то буде понад 90 відсотків, які підтримують вступ до НАТО і майже 100 відсотків підтримують вступ до ЄС. На мою думку, слід опиратися на найбільш прогресивну частину населення. Армія розуміє, що нам треба йти до натовських стандартів, і ми поступово ці кроки робимо.

УКРАЇНІ СЛІД СТАТИ ПОВНІСТЮ НЕЗАЛЕЖНОЮ І ОБМЕЖИТИ ВПЛИВ КРАЇНИ-ОКУПАНТА ВЗАГАЛІ

- Яно, за кілька днів в Україні відбудуться президентські вибори. Як гадаєш, до чого українцям слід готуватись?

Потрібно завести в парламент більшу кількість адекватних людей

- На мою думку, активним громадянам слід створювати об’єднання, максимально готуватися до виборів парламенту, готувати свої команди. І нехай навіть буде багато різних партій, хай ці партії будуть більш нейтрального спрямування, проте потрібно завести в парламент більшу кількість адекватних людей. Щоб утворилося ядро з тих, хто вміє постояти за інтереси народу.

Потрібно проактивною більшістю заходити в парламент, ініціювати нові закони, зміни, продовжувати реформи

Чудово, якщо прийде більше молоді, хоча слід розуміти, що є певні обмеження для парламенту за віком – не можна обиратись особам молодшим 21 року. Шкода, що ми не можемо мати поки що ідеального депутата, щоб людина й освіту мала, і бойовий шлях пройшла або волонтерила. Зазвичай це ще не поєднується, бо до війни, скажімо, людина десь працювала, потім була на фронті й у неї не було ані часу, ані можливостей у цей час здобувати ще й юридичну освіту.

Моя думка, що потрібно проактивною більшістю заходити в парламент, ініціювати нові закони, зміни, продовжувати реформи, – а для цього потрібні свіжі обличчя.

Поки що туди підуть більш ідейні й ризиковані люди через те, що більшість активних громадян, ветеранів, бачачи, як у нас лають попередню Верховну Раду, туди не хочуть іти.

- Чи сподіваєшся на якусь зміну ситуації з війною на сході України після президентських виборів?

- Треба розуміти, що навіть якщо у нас виграє проросійський кандидат і намагатиметься розвернути кермо України в інший бік, від цього Росія не припинить із нами воювати, ця війна все одно продовжуватиметься, може вона якось законсервується, не буде таких втрат, дій, але залишаться їхні «представники», їхні «зелені чоловічки», вони нікуди не підуть. Вони вже вважають не тільки територію Криму та Донбасу своєю, їхні амбіції ростуть, і вони хочуть мати всю Україну. При цьому рівень пропаганди й абсурдних ідей породив ці амбіції у великої кількості громадян сусідньої держави, а не лише у їхнього керівника Путіна.

До прикладу, у 2014 році мені особисто приходило сповіщення про кримінальну справу в Росії за те, що ми, коли евакуювали поранених, займалися, начебто, «чорною трансплантацією». Це типу, вирізали в їхніх бухарів-сепарів органи. Кому такі органи потрібні? Вони навіть не розуміють, що органи, взяті з живого чи мертвого тіла, «живуть» лише кілька годин. І польові умови для цього непридатні. Але їхні громадяни вірять такій інформації. Передбачити, що вичудять «на росії» далі, неможливо, але поки що вони не хочуть відчепитися від України. І проросійський кандидат у Президенти цього не змінить. Він намагатиметься домовитися, пропонуватиме мир будь-якою ціною, але це не те, що нам потрібно. Для українців це рівнозначно капітуляції. Здаватись не можна, ми й так занадто багато втратили, і зараз іти на якісь поступки – це не для нас. Україні слід стати повністю незалежною і обмежити вплив цієї країни  (Росії - ред.) взагалі.

- У Брюсселі ваша місія зустрічалася і з діаспорою?

- Так, у нас був показ фільму і зустріч із діаспорою. Кімнату для цього відвели не дуже велику, а людей прийшло багато, понад сто осіб. Вони приїжджали на цю зустріч з інших міст. Їм дуже сподобалося, це було хороше, живе спілкування. Також ми обговорили з ними співпрацю за проектом «Мандри ветеранок». Завдяки цьому проекту наші ветерани мають можливість поїхати відпочити на тиждень за кордон. Приймає ветеранок у себе як гостей діаспорне товариство, частково забезпечуючи харчування і проживання, а самі «Мандри ветеранок» забезпечують проїзд. Насправді, це надзвичайний внесок у реабілітацію і розвиток ветеранок, адже люди мають можливість переключитися, побачити життя в країнах ЄС. За півтора року за цією програмою відпочили понад п’ятдесят людей. Мене за нею також приймали в Ісландії.

- Яно, з нового року «Госпітальєри» стали комунальним підприємством Дніпровської міської ради. Що змінилося?

- Потрібно розуміти, як все взагалі починалося у 2014 році. Я пішла добровольцем, була просто бійцем, не мала медичної освіти, ніяких навиків, планувала вступати до медичного університету, але ще не встигла, бо тільки-но закінчила школу. Побачивши, що немає евакуації, нема кому забирати тіла, просто ще нічого немає, це тільки літо 2014-го, це був повний хаос... Ми могли бути в сусідньому селі й не знати, що відбувається, чиї сили там дислокуються. Повертаємося назад – теж не знаємо, чи блок-пост наш, чи вже ні. Після одного з боїв Дмитро Ярош запропонував мені стати начмедом нашої структури і набирати людей, почати їхню підготовку, створювати команду. Я зрозуміла, що хоча б у своїй структурі наведу лад. Спершу в нас було шестеро людей, нам передали дві машини, потім ми почали брати активну участь в операції на Савур-могилі, звідти було багато евакуацій, потім у Пісках, через півроку-рік поступово наша структура виросла до розміру роти, а згодом і батальйону. Але після періоду Дебальцевого я зрозуміла, що війна – надовго і треба робити якийсь навчальний центр. Тоді на базі «Правого сектору» ми створили в межах наших можливостей такий центр без юридичних наслідків і там, на місці, приймали будь-кого охочого отримати знання і навички з порятунку поранених. І всі, хто в нас навчався, мав можливість зробити благодійну пожертву для батальйону. Це одночасно було й навчання, і додаткові кошти нам на заправку, на евакуацію, на ліки та інші елементарні потреби.

З березня 2015 року ми щомісяця проводимо такі навчання, але з кожним роком усе більше чогось бракувало. Ми робимо це своїми волонтерськими силами. На фронті вже багато хто вміє користуватися аптечками, знає, як це робити, але це невеликий відсоток суспільства. А всі інші? Дуже часто, коли наприклад, ми поверталися в тил, їхали, скажімо, на зустріч у Київ, стикалися з ситуаціями ДТП або якимись терапевтичними хворими на вокзалі, або комусь ставало просто зле, з інсультом були постраждалі, дуже було багато різних речей. В Інтернеті зустрічаються повідомлення про загибель людей від ненадання або невчасного надання медичної допомоги. І це просто повторюється, нічого не змінюється.

Зараз проводиться реформа медичного забезпечення країни, але це дуже довготривалі речі. Вже перша ланка сімейних лікарів майже реформована, потім буде друга ланка, це все триватиме роками, поки реформа запрацює. І ми розуміємо, що не буде якихось великих навчальних центрів у найближчі два-три роки, які може влаштувати держава для масового навчання громадян. Тому виникла ідея. У Дніпрі півтора року існує ще одне підприємство, яке займалося патріотичним вихованням. Там було кілька ветеранів і одне місце для медика. Я порекомендувала одну нашу людину з «Госпітальєрів». Згодом прийшло розуміння, що цього також мало. Ми хотіли збільшити кількість працівників, щоб охопити більше населення. І заступник головлікаря лікарні ім. Мечникова Юрій Скребець у якості госпітальєра звернувся до міського голови Бориса Філатова з пропозицією збільшити кількість медичних інструкторів. Про створення свого підприємства ми мріяли, але не були впевнені тоді, що нас підтримають.

Обговорюючи цю пропозицію, вирішили, що краще все-таки створити ще одне підприємство, яке займеться навчальною медициною і повністю зосередиться на бюджетних працівниках міста, які за своїми службовими обов’язками мають уміти надавати домедичну допомогу, але не володіють такими навичками. Це «Муніципальна варта», вчителі, вихователі в садочках, працівники метро, водії трамваїв.

У грудні ми підібрали це приміщення, де раніше розміщувався Центр здоров’я, що ліквідувався. Тут є аудиторія, зручне розташування для наших слухачів. У цьому році вже почато фінансування з міського бюджету, ми прийняли на роботу всіх працівників. Зараз завершуємо навчання «Муніципальної варти», це понад 100 осіб, які пройшли розширений курс. За стандартом у нас буде 8 годин, але оскільки «Муніципальна варта» може бути залучена у випадках масових травм, масових ушкоджень великої кількості людей на мітингах, в аваріях, то ми ввели 16-годинний курс навчання.

Вони його майже прослухали, молодці. Я гадаю, що це згодом принесе користь місту, бо вже якийсь, хоч невеликий, відсоток додався тих людей, які вміють компетентно надавати домедичну допомогу, розуміють, що можна робити, а що зашкодить, що треба зробити 100-відсотково, що в якій черговості, тобто всі алгоритми дій.

До цього, коли в грудні оголосили воєнний стан, нас попросили про допомогу й підтримку, і ми проводили навчання для медичного персоналу щодо надання домедичної та першої лікарської допомоги в умовах бойових дій. Готувалися на випадок, якщо в місті будуть якісь ескалації, теракти та інше. Відповідно наш вишкіл пройшли 2 тисячі медичного персоналу. Це п’ята частина медиків у місті. Всі навчання проводилися на основі амбулаторій.

За власною ініціативою ми провели дві безкоштовні лекції для всіх охочих, було 40 осіб. Причому група збиралася дуже швидко, вже за десять годин був комплект. У Фейсбуці ми отримали дуже гарні відгуки про ці навчання. Тому що дається практичний, чіткий алгоритм дій, починаючи від власної безпеки, тобто людина має оглянутись, чи ніякі дроти не лежать, чи не отримає вона такі ж ушкодження, як у людини, яку слід рятувати. Потім іде юридична безпека, що потрібно застосовувати лише ті методи надання допомоги, які дозволені нашим законом. Що ін’єкції робити не можна, ліки давати не можна, за винятком тих, які приймає сам потерпілий.

І безпосередній алгоритм надання допомоги, починаючи від зупинення кровотечі, закінчуючи відновленням дихання та серцево-легеневою реанімацією при всіх невідкладних основних станах, з якими можуть зіткнутися люди, – це інсульт, інфаркт, судомний напад, утоплення, удавлення, опіки, ДТП. На кінець навчання люди мають чітке розуміння. Крім того, ми даємо не суху теорію, а практичні навички, той же турнікет вони накладають мінімум 20 разів за навчання, відпрацювавши навички до автоматизму. Тому що під час стресу ніхто не буде згадувати, як саме це робити, людина згадає те, що вона навчилася робити механічно.

Також треба вміти скерувати у правильне русло тих людей, які ніби намагатимуться допомогти, а насправді лише заважатимуть. Переважно, у таких випадках збирається багато роззяв, хтось підказує, що вколоти, дати якісь ліки, і потрібно правильно зорієнтуватись, когось попросити придбати в кіоску води, когось відіслати до аптеки, комусь дати завдання викликати швидку, пояснити, що говорити про постраждалого та інше.

- Яно, як вдається поєднувати свою активну діяльність із навчанням у Дніпровській медакадемії?

- Скажу відверто – непросто. Так, уже другий курс. І в медакадемії немає заочного навчання, тільки денне. У мене інклюзивний розклад. Оскільки вся територія мені не доступна, а за розкладом одна лекція читається в тому корпусі на третьому поверсі, інша – вже в іншій аудиторії, і в іншому корпусі, а ліфтів у старих архітектурних будівлях нема, то мені убезпечили навчання – надали один кабінет, до якого я можу дістатись на візку, організували так, щоб викладачі приходили до мене. Академія мені дуже допомагає, вони вкладаються в моє навчання і роблять усе від них залежне.

У нас так виходить, що вже є дипломовані лікарі, які отримали інвалідність, пересуваються на візку й продовжують працювати. Але немає нікого з таких, хто на візку вже вступав, бо в академіях, це стосується навіть ключових медичних посад, не можуть бути люди з інвалідністю. Тобто у нас ця категорія дискримінується і, наприклад, для мене зробили окремий виняток. Мене приймали, забезпечивши всі умови, хоча мали всі підстави, згідно з нашим теперішнім законом, відмовити. Але оскільки була навіть деяка конкуренція між академіями, куди я могла піти навчатись, я обрала собі Дніпро. Бо звідси близько до фронту.

Три дні на тиждень я зранку на навчанні, у другій половині дня у мене робота і зустрічі як у директора КП «Госпітальєри Дніпра», в решту днів – як у всіх – звичайний робочий час. Але робота ненормована, зазвичай до 9 години вечора не закінчую, беру й додому. До цього треба було постаратись аргументувати, чому КП очолила саме я. Призначає на цю посаду мер, він був «за», але з депутатами це обговорюється, і вони напряму запитували, як же ви її візьмете на таку посаду, коли вона має інвалідність. Таке враження, що в мене голова не працює. Але департамент охорони здоров’я довів і наполіг, що якщо створювати підприємство, то керувати ним маю саме я, бо це мої люди. Так само не можна у ветеранське підприємство поставити цивільного керівника, не будуть його слухати, він не матиме поваги. Тому що ветеранське суспільство завжди дуже обмежене, контакти підтримуються лише всередині середовища, тому треба дуже постаратись, щоб 10 чоловіків-ветеранів тебе слухали.

У нас всі працівники – ветерани. Інструкторська команда КП «Госпітальєри Дніпра»: Ірина Чергава – подруга «Петарда», Всеволод Дорофеєв – друг «Бас», Артем Соболь – друг «Соболь», Юлія Шевчук – подруга «Печенька», Максим Десятник – друг «Борщ», Олександр Сиверин – друг «Дженер». Із цивільних – лише бухгалтер і прибиральниця. І більшість молоді.

Наступними навчатимемо вчителів. За планом у нас будуть працівники усіх 170-ти шкіл міста. Із цього буде великий результат. Адже діти – найбільш вразлива верства населення, бо вони не можуть самі собі або іншому постраждалому надати допомогу.

ПІК САМОГУБСТВ СЕРЕД ВЕТЕРАНІВ УКРАЇНУ НАЗДОЖЕНЕ ДЕСЬ У 2024-МУ

- Після реабілітації в одній з ізраїльських клінік ти повернулася з наміром створити в Україні психолого-реабілітаційний центр для військових за найвищими світовими стандартами.

- Є такий у планах. Я розумію: все те, що ми маємо зараз, всі проблеми з ветеранами, і те, як суспільство уже боїться ветеранів, бійців з посттравматичним синдромом – це ще квіточки.

- Стверджують, що в Україні нині особливо не вистачає військових психологів?

- Річ у тім, що психологи є, і були до цього, але їх потрібно виплекати до того рівня, щоб вони могли працювати з ветеранами. Тобто ми маємо дуже мало ветеранів, які пройшли війну і стали психологами, бо тут потрібен час на навчання. Це триває кілька років. Певна кількість військових психологів є, але цього не вистачає, бо вони працюють, або як волонтери, і виснажують себе самі, або вони йдуть у кризові центри, але це ще такий малий відсоток охоплення. Нам потрібно робити якісну державну програму з реабілітації військових. Тому що зазвичай основний пік самогубств припадає не на перший і не другий рік, а на десятий. Якщо перші ветерани у нас почали повертатись у 2014 році, то й пік самогубств нас наздожене десь у 2024-ому.

Якщо говорити, що ми приблизно можемо мати, то ситуація може бути навіть гірша. Американці після в’єтнамської війни мали загиблими майже 50 тисяч, але за наступні десять років від хвороб, самогубств, наслідків алкоголізму, вживання наркотиків, бійок та іншого загинуло 60 тисяч осіб з числа ветеранів. Як бачимо, загинуло більше, ніж під час самої війни. На жаль, у нас уже є такий сумний шанс цю статистику перевершити.

- Що відчувають ветерани, які на межі, ти можеш їх зрозуміти?

Лікувати ветеранів з посттравматичним синдромом можуть тільки психологи, які самі пройшли війну

- Так, тому що є така програма, такий принцип: рівний – рівному, тобто з пацієнтом і постраждалим ветераном працюють такі ж ветерани. І коли до них приходить, скажімо, цивільна дівчина – молода, здорова – і говорить, що от я психолог, я можу з вами поспілкуватись. То з нею не будуть говорити, бо їй не довіряють, вона не входить в категорію «своїх». «Свої» – це ветерани, це благодійники, меценати, волонтери, які допомагали. Решта людей, особливо у посттравматичний період, вважаються чужими.

А коли до них приходить людина, яка має за собою якийсь бойовий досвід, яка або була поранена, можливо, потерпіла чи навіть не мала якихось ушкоджень, головне, щоб була ветераном, – тій людині вони довірятимуть, і шанс, що її почують, набагато більший. У даній ситуації я би вважала центри такого рівня, у яких працюватимуть також ветерани, найбільш пріоритетними. Це й для них самих шанс відновитися, бо працевлаштування – це трудотерапія, що дає гарне відновлення. Люди знаходять своє призначення, адже після повернення найбільше проблем виникає з ідентифікацією, з утратою свого кола спілкування, тоді ветерани не знають, у чому себе проявити. Бо на минулу роботу вони вже навряд чи підуть, із сім’ями у більшості випадків також навряд чи будуть жити, – і над цим також треба працювати, щоб дати цим родинам зберегтися.

- Ти теж стояла колись перед тяжким вибором між життям і смертю?

- Моя участь у бойових діях завершилась після небойової травми. Тоді я пережила депресію, посттравматичний синдром і спробувала покінчити життя самогубством.

МІЙ ДОСВІД ПОКАЗУЄ, ЩО НЕМОЖЛИВЕ – МОЖЛИВО

- Яно, ти маєш орден «Народний Герой України». Для мене особисто ти стала героєм уже через те, що народила Богданку. Я розумію, на які ризики ти йшла, навіть виношуючи її!

- Справді, після ДТП у мене був надзвичайно тяжкий стан, а ще було розуміння, що внаслідок травми я стала безплідною і не могла мати дітей. Тому той шанс, який мені дався, треба було використати. У той самий час я взагалі шукала сенс життя, ставила собі питання: «Нащо я вижила?», «А що я повинна зробити?». Це тривало довго, бо після травми швидко не відновлюються, на це потрібні роки. І тоді, коли я зрозуміла, що вагітна, в мене не було якогось сильного страху, я розуміла, що треба спробувати.

- Але лікарі не радили?

- Ізраїльські були шоковані, вони не знали, як це коментувати, бо це, за їхнім розумінням, неможливо. Українські підтримали, я знайшла одну дуже гарну лікарку в лікарні ім. Мечникова, потім вона вела мою вагітність. Але я її знайшла трохи пізніше, десь на середині строку, а в перші місяці просто вирішила, що буду до останнього терміну, коли ще дозволено переривати вагітність, щотижня ходити на УЗД, аби переконатися, що в дитини немає ніяких сильних патологій, які могли викликати ті ліки, що мені доводилося приймати після травми. Крім того, коли нема активності нижньої ділянки тіла, тазу, це також впливає на кровообіг, на забезпечення киснем дитини та інше, тож ризиків було достатньо.

Спершу я не могла завагітніти, потім не могла виносити і нормально народити здорову дитину. Але все це вийшло, і мій досвід показує іншим жінкам, подружнім парам, які мають із цим проблеми, що неможливе можливо. Тому потрібно активно займатися лікуванням, не здаватися, а якщо вже ситуація так повертається, що неможливо – завжди є можливість всиновлення.

Я взагалі все життя планувала, навіть якщо своїх матиму дітей, все одно буду робити усиновлення. Тому що це шанс ще для якоїсь дитини. Тобто є дуже багато варіантів. У мене є навіть кілька пар, які протягом цих двох років писали мені у Фейсбук, що, побачивши мою історію, вони вирішили заново почати лікування, і ось нині вони вже чекають на дитину, або вже народили. Таких історій було близько 20-ти, і це тільки тих, хто наважився розказати.

- Яка зараз Богданка?

- Вона дуже активна дитина. Розумна. Помітно, що від мене вона взяла більшість характерних рис: уміє за себе постояти, вміє досягти свого, пробивна, іноді безкомпромісна, її можна на деякі речі й не вмовити. Відповідно, вона сама розуміє, чого хоче. Дуже цілеспрямована дитина. Хоч їй лише два роки, однак вона зараз і не виглядає на свій вік: зріст, вага, розміри в неї такі, як у п’ятирічної дитини.

Видно, що Богданка мала жагу до життя, бо ще з утроби за нього боролася. Доглядає її зараз моя мама і вітчим. Вони мені повністю в цьому питанні допомагають. Живе Богданка разом із ними у Рівному. Там є невелика мамина квартира.

- А яка доля тієї квартири у Рівному, яку обіцяла дати тобі влада?

- Гарні новини! Кілька днів тому таки дали! Вона не така велика, як обіцялося спершу, обговорювалась двокімнатна, а зараз виділили однокімнатну. Та вона в новобудові, на першому поверсі, є одна сходинка, але туди вже зробили пандус.

- І ти полишиш Дніпро й поїдеш у Рівне?

- У найближчі роки, як мінімум, ні, бо у Дніпрі я навчаюсь. Поступово зроблю у квартирі невеличкий ремонт, переселю батьків із малою, у них з’явиться краща можливість жити, бо в тій, маминій, всього-на-всього малосімейці на 30 квадратів, було тіснувато, та ще й у старому будинку, який розвалюється. З дитиною жити там тяжкувато.

Людмила Блик, Дніпро
Фото Миколи М’якшикова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-