Підштовхування до прихованої капітуляції
Не бажаючи того, певні країни Заходу своєю слабкою допомогою підштовхують Україну до переговорів із Росією – а фактично до поступок перед Росією. За кілька тижнів у Швейцарії відбудеться перший Саміт миру, який ставить за мету обговорення умов завершення російської війни. Голоси закордонних лідерів про залучення Росії до переговорів стали гучнішими. Поки що Україні вдавалося переконати партнерів у недоречності залучення Москви. Проте це не означає, що табір країн під умовною назвою «мир за будь-яку ціну» відступиться від своїх намірів.
Держави, які виступають за якомога швидші переговори, схоже, мало замислюються над тим, що, закликаючи Україну до переговорів за нинішніх умов, фактично підігрують російським цілям. Перемовини України і Росії нагадуватимуть радше консультації про капітуляцію, навіть якщо певні країни і мають найщиріші наміри повернути сталий мир в Європу. І якщо мотиви закликів до миру з боку Китаю зрозумілі (завдати стратегічну поразку Заходу), то заяви українських друзів – вияв щонайменше недалекоглядності. Кілька місяців тому неоднозначні заяви лунали від Швейцарії, господарки Саміту миру.
І насправді стратегічно для України найбільшу небезпеку становлять країни, які підтримують Україну, заявляють про важливість перемоги України, а на практиці з різних причин і різними способами ослаблюють позиції українців. Далі про це – у публікації Центру «Нова Європа».
ПРИХОВАНА КАПІТУЛЯЦІЯ
Після невдалого контрнаступу перегляд підходів Заходу здавався очевидним: крапельний підхід із військової підтримки України зазнав провалу, а тому потрібні були радикальні зміни. Логіка підказувала: країни Заходу мали змінити дозований підхід на так би мовити лавинний – щотижня Україна повинна отримувати більше і більше зброї, що зрештою могло би переконати Росію в безперспективності тривалої війни. Проте замість єдиного правильного висновку ключові країни Заходу зробили єдиний хибний: поставили фактично на тривалу паузу надання озброєння (немає підстав вважати таку паузу свідомою, але суті справи це не змінює).
На словах декларувалася масштабна підтримка за принципом «as long as it takes», на ділі відбувалося ослаблення України через повільну і недостатню допомогу. Тлом дефіциту підтримки стали дедалі гучніші заклики до переговорів з боку Китаю, Туреччини, Швейцарії чи Словаччини. Українській владі вдалося «збити» на старті ідею залучення Росії до переговорів уже на саміті в Женеві, який запланований на середину червня.
Ще більшим є табір тих країн (так би мовити прихованих капітулянтів), які не проти були би «заморозити» конфлікт на цьому етапі. Проблема, утім, не так у закликах чи сподіваннях на переговори, як у тому, що умовні прихильники пацифізму (за ідеєю – табір капітулянтів) сприймають переговори як гарантований ключ до розв’язання всіх безпекових проблем. Не враховуючи того, що такі переговори можуть не вирішити, а лише примножити виклики – або ж просто відкласти.
Росія має значний досвід в імітаційній дипломатії. Вона публічно заявляє про свою готовність до переговорів, а на практиці робить усе можливе, аби їх зірвати, або ж переслідує досягнення власних цілей, які не мають нічого спільного з попередніми двосторонніми домовленостями чи міжнародним правом. Наприклад, з 2014-го до 2022 року Україна провела близько 200 переговорів із Росією (у рамках Мінського процесу). За цей же час було досягнуто 20 домовленостей про припинення вогню, усіх їх Москва порушила.
Чи змінилося щось за останній час, щоби Росія була зацікавленою у відновленні миру? Однозначна відповідь: ні! І партнери, які очікують від України залучення в будь-які консультації з росіянами, мають усвідомлювати цю базову передумову.
Які напрошуються висновки щодо готовності (радше – неготовності) Росії на цьому етапі до переговорного процесу? Можна виокремити такі ключові параметри:
► Росія не планує зупинятися навіть під час гіпотетичних переговорів. Росія розпочала новий етап наступальних дій. Ба більше, вона не збирається припиняти воєнні дії, навіть якщо розпочнуться переговори (про це чітко заявляв міністр закордонних справ Росії Сєргєй Лавров). Офіційна позиція Москви цілковито суперечить баченню певних «пацифістів», які вважають, що початок переговорів передбачатиме тишу на фронті (премʼєр Словаччини Роберт Фіцо з цього приводу заявляв: «Нехай краще 10 років ведуть переговори про мир, ніж 10 років вбивають одне одного без жодного результату»). Російське бачення переговорів: говорити і вбивати одночасно.
► Переговори будуть не про повернення вкраденого, а про крадіжку ще не вкраденого. Росія не збирається керуватися принципами міжнародного права під час переговорів. Базова переговорна позиція Москви полягає в тому, що Україна має відмовитися від окупованих Росією територій. У завуальованому формулюванні росіян ця цинічна передумова звучить як необхідність врахувати «нову реальність». Російська влада неодноразово також заявляла, що переговори для Москви – це інший спосіб досягнення цілей, яких вона хотіла досягти унаслідок війни. Нагадаємо у цьому контексті, згідно з російською конституцією, до складу країни Росії входять чотири українські області.
► Переговори під прицілом «іскандера». Росія далі виступає з погрозами про атаки по країнах, що підтримують Україну. Вперше МЗС Росії розіслало відповідну ноту ще у квітні 2022 року. Відтоді кількість таких заяв і на офіційному, і на неофіційному рівнях тільки множилася. Нещодавно російське зовнішньополітичне відомство виступило з ядерними погрозами на адресу країн НАТО. Розгледіти в цьому шантажі будь-яке бажання сісти за стіл переговорів складно.
Як «віддзеркалює» ці чинники проукраїнський табір?
► Все вирішує Україна, але під примусом обставин. Дозовані постачання озброєння, тривалі перерви в постачаннях сприяли успіхові російського плану. Навіть якщо ключові західні країни і не прагнули ослаблення України, то зробили чимало, щоби це сталося.
► Будапештський меморандум updated. США, Німеччина (головні постачальники озброєння) не готові обговорювати жодні політичні рішення, які б передбачали реальний захист України. І питання двосторонніх гарантій, і членство в НАТО спричиняє у партнерів або дипломатичне мовчання, або ж відверте роздратування. Обіцянка відтворити в Україні «ізраїльську модель» поки що залишається обіцянкою (темпи і обсяги постачань озброєння – найкращий доказ).
► Війна без ворога. На тлі постійних погроз Москви певна частина західних країн боїться визнати, що Росія – ворог, який має зазнати поразки. Пропозиція Франції відправити війська в Україну зумовила такий сплеск переляку і спростувань інших держав, наче допомога Україні – це співучасть у воєнному злочині, а не допомога, яка передбачена міжнародним правом. Невеличке нагадування Статуту ООН: його Стаття 51 чітко передбачає невідʼємне право держави, що стала жертвою збройного нападу, «на індивідуальну або колективну самооборону».
Путін створив «російську реальність», яку вимагає прийняти. Зусилля Заходу при цьому або ж надто скромні, або ж нестабільні, щоби Путін захотів сприйняти «західну реальність», – реальність, яка вимагала б відновити мир на засадах поваги до міжнародного права.
ПЕРЕГОВОРИ ТЕПЕР – ЦЕ ЩЕ ДОВША ВІЙНА
Отож сьогодні якщо і настав час для поворотного моменту, то не того, який би виявлявся в підштовхуванні України до переговорів. Поворотний момент мав би полягати в абсолютній зміні підходів із підтримки України – вони мають вирізнятися амбітністю, швидкістю, масштабом. Переговори найближчим часом якщо б і відбулися, то призвели б лише до небажаних наслідків.
Перший і ключовий – переговори не зупинять війну. Росія затягувала би переговорний процес настільки довго, наскільки би ситуація на фронті давала їй змогу і далі просуватися вперед. Путін, натхненний перервами в підтримці України, відчув, що отримав вікно можливостей; і закриється воно саме тоді, коли зміниться ситуація на полі бою, коли він розумітиме, що війна на виснаження не має жодних перспектив. Змінити стан справ може передовсім нова якість постачань озброєння.
Інший важливий чинник, який не сприяє зговірливості Путіна, – суспільна підтримка в Росії. Війна допомогла йому максимально приглушити голоси критиків (цензура, переслідування, вигнання, вбивства тощо). Путін давно відкрив формулу своєї популярності – репресії плюс війна. Він прийшов до влади на тлі російсько-чеченської війни, його рейтинг злетів у 2014 році на фоні розпочатої агресії проти України, аналогічна картина спостерігалася і після 2022 року. Розрахунок на те, що Путін зацікавлений у переговорах більше, ніж у війні, позбавлений сенсу – принаймні на цьому етапі.
Другий наслідок негайних переговорів – дестабілізація в Україні. В інформаційному просторі (особливо в соціальних мережах) дедалі частіше зʼявляються повідомлення про нібито таємні домовленості української влади з Росією. Усі вони повʼязані з новим етапом наступу росіян, підсумком чого нібито і мають стати переговори. Намагання дестабілізувати ситуацію в Україні «переговорним чинником» є очевидними вже тепер, коли ніщо не вказує на такі домовленості. Поки деякі західні політки заклопотані тим, як зберегти владу Путіна (боячись дестабілізації постпутінського періоду), може погіршитися ситуація в самій Україні, на що завжди робила ставку Москва. Звернімо увагу на оголошення у розшук українських керівників, розкриту спробу замаху на Володимира Зеленського, Василя Малюка, Кирила Буданова – усе це точно не свідчить про будь-яке бажання Путіна вести переговори.
Третій наслідок-ризик – ще більше уповільнення постачань озброєння України, гальмування (або і призупинення) надання допомоги загалом. Більша частина західних держав і раніше зберігала хворобливу звичку бюрократизувати всі процеси з підтримки, відчуття нагальності було властивим хіба найближчим друзям України. Враховуючи минулий досвід, у Києві є побоювання: приспані переговорним процесом, західні країни легко приймуть ще одну дозу заспокійливого, щоби призупинити підтримку України. Якщо перерви в постачаннях зброї ставалися на гарячій фазі воєнних дій, можна лише уявити, яким буде рівень розслаблення частини західних партнерів, що зосередяться на мрійницьких дискусіях про майбутній мир і відбудову (усім на згадку – період після Мінська-2 до 2022 року). Перед тим як закликати чи чекати на переговори, Захід має дати серйозні гарантії про сталий характер підтримки України. Ініціатива генерального секретаря НАТО про створення фонду фінансової підтримки української оборони обсягом 100 млрд євро – правильний напрям думок, однак знову ж деякі країни Альянсу заявили, що блокуватимуть цю ідею. Такі сигнали в Росії читають однозначно – як вияв слабкості Заходу, а отже і України. У Києві мають далі виконувати адвокаційну роботу задля того, щоби зрештою отримати дієві безпекові гарантії (не лише зобовʼязання). У цьому контексті варто памʼятати: країни, які отримали гарантії від США, спочатку мали скромніші безпекові обіцянки – це стосується і Південної Кореї, і Японії (більше про це в дослідженні Центру «Нова Європа» «Формула безпеки "НАТО плюс"»).
Четвертий ризик – заохочення потенційних агресорів до порушення міжнародного права. Реакція України і Заходу на російську війну – це свогоєрідна історична модель, за якою діятимуть і інші агресивні держави. Росія любить виправдовувати свої порушення міжнародного права порушеннями інших – НАТО бомбило Сербію без резолюції РБ ООН, США розпочали війну в Іраку під надуманим приводом тощо. Слабка реакція Заходу з допомоги Україні – це запрошення не лише Росії до подальших актів агресії, але й інших країн. Шпаргалка для майбутнього агресора вже готова. Перший вивчений урок: агресор має ліпше готуватися до воєнних дій – операції справді повинні мати бліцкриговий характер. Другий: потрібно переконливо лякати застосуванням ядерної зброї проти країн Заходу. Третій: більшість країн Заходу зрештою змиряться з окупацією територій, нападами на інші країни.
Головна ж загроза для самозаспокоєної значної частини Заходу полягатиме в тому, що Росія після вдалого для себе розв’язання українського питання відновить висунення претензій до всього євроатлантичного простору. Не варто забувати, що вимоги Москви лише частково стосуються України. Росія ставить перед собою мету – підписання нового міжнародного документа, який би фіксував перекроювання територій країн, передбачав припинення розширення НАТО, навʼязував Альянсу додаткові умови. Захід так само житиме у страхові, що одного дня Росія розвʼяже нову війну, реалізує свої ядерні погрози, бо ж, по суті, НАТО не збирається виконувати ультиматум Путіна, оприлюднений у грудні 2021 року, повною мірою.
У підсумку Україна, її партнери отримають не прорив задля припинення війни, а лише її продовження, яке відтягне мир і все одно змусить ключові країни Заходу ухвалювати рішення, до яких вони не хочуть вдаватися. Одна війна, яка могла бути завершена швидкою поразкою Росії, продовжена до безкінечності, може надихати потенційних агресорів на безкарне провокування нових конфліктів.
ПОВОРОТНИЙ МОМЕНТ
Апеляції до того, що Україна не здатна належно стримувати лінію фронту, а тому переговори – оптимальний вибір, безпідставні з тієї причини, що не в останню чергу є відповідальними за провали на полі бою ті країни Заходу, які надавали кволу, несвоєчасну допомогу. Рішення на сьогодні має полягати не в тому, як змусити ослаблену Україну сісти за стіл переговорів, а як невідкладно її посилити.
Дедалі частіше від західних політиків можна почути запитання щодо проблем в Україні з мобілізацією. Хоча значною мірою сьогоднішні проблеми з мобілізацією – це відгомін тих стратегічних помилок, які західні партнери допустили ще в 2022 році. Українські експерти, політики, дипломати попереджали про загрозу затягування війни з самого початку – постачання озброєння мали бути стабільними і врешті-решт безумовними.
Із усіх варіантів рішень щодо України Захід обирав таки правильні рішення, але з чималим запізненням. Від 2014 року Україна пропонувала Заходу дієві кроки, які могли б допомогти не допустити воєнного сценарію. Проте ЄС, США, роблячи ставку суто на дипломатію і напівзаходи, досягнули протилежного ефекту.
І десять років по тому Захід далі керується таким самим принципом – суперобережністю, що заохочує Росію до агресії. Красномовне нагадування: у відповідь на окупацію Криму ЄС запровадив санкції проти 21 громадянина України і Росії – найвищим посадовцем у ньому був віцеспікер Держдуми Сєргєй Железняк. За безпрецедентне порушення міжнародного права в історії Європи після Другої світової війни покарані були пішаки. Владімір Путін мав усі підстави вважати ЄС слабкодухим, що вселяло йому надію: скоро європейці знову співпрацюватимуть за принципом business as usual. У цей час, коли він починає дестабілізаційні дії на Півдні і Сході України, США дають зрозуміти, що Україна не може розраховувати на військову підтримку.
Що далі йшов Путін, то жорсткішими ставали рішення ЄС і США. Проблема полягала в тім, що вони були щоразу запізнілими і щоразу недостатніми на момент ухвалення. Захід реагував, коли потрібно було виступати з ініціативами, на які б мала реагувати Росія. Прагнення зберегти трансатлантичну єдність під час підтримки України змушувало і змушує західних лідерів орієнтуватися не на ті рішення, що будуть ефективними для перемоги над Росією, а на ті, які б не нашкодили інтересам переляканих або ж корумпованих Путіним урядів. Путін справді зацікавлений у розбраті, конфліктах між демократичними країнами, однак збереження трансатлантичної єдності, базованої на страху, свідчить про силу Заходу не тією мірою, яка би могла змусити Кремль до миру. Отже, давно перезріло рішення про формування коаліції рішучих – коаліції держав, що прагнуть розширити допомогу Україні (про це більше – у ґрунтовному аналізі Альони Гетьманчук під назвою «Коаліція рішучих. Що заважає країнам Європи інвестувати в перемогу України»).
Якщо Захід вірить у важливість поваги до міжнародного права, відновлення сталого і справедливого миру в Європі, то відвага і рішучість мають стати ключовими рисами нових рішень. Україна ніколи не заперечувала важливість переговорів, але такі переговори мають базуватися передовсім на повазі до міжнародного права. Дотеперішні рішення Заходу слабко вплинули на те, щоби в Путіна зʼявилося мінімальне бажання перечитати Статут ООН без довільних інтерпретацій.
Центр «Нова Європа» розробив своє бачення, які ініціативи міжнародних партнерів можуть сприяти примусу Росії до справжніх, а не імітаційних переговорів (див. графік нижче).
Медійну версію аналізу опублікувало видання «Європейська правда».
PDF-версія доступна тут.
Сергій Солодкий, перший заступник директора Центру «Нова Європа»
реклама